Коли забрали минуле. Про те, де брати сили, щоб жити далі

Таке траплялося й раніше. Війни, депортації, затоплення, пожежі – чи то інші люди, чи то природа в одну мить позбавляли людей коріння, а значить, і власного минулого. Але зараз схоже на те, що минулого позбавили не просто групу окремих людей, а цілу країну. І можливо, цей стан обнуління сягне набагато далі. Якщо людство його не виправить.

Здається, що теперішнього немає

"У мене на Старокримському кладовищі в Маріуполі 12 могил. Дві прабабці, дві бабусі, дідусь, дядько, тітка, батько, свекруха, золовка, чоловік сусідки (вона старенька, не могла доглядати за могилою, то я допомагала), – розповідає пані Олена. – Двічі на рік це був такий ритуал – обійти по колу всі 12, навести там лад, висадити квіти, пофарбувати, прибрати сміття… Я не була там вже два роки. Не знаю, що з могилами, чи не потрощили їх російські танки, бо вони стріляли по Західному мікрорайону Маріуполя саме з кладовища. І знаєте, що я думаю про цю війну? Мене вирвали з корінням з моєї землі. А людина без коріння довго не живе. Ось і все…"

Пані Олена втратила будинок, в якому жили три покоління її родини, сімейні фото, не тільки сучасні, а і дуже старі, ще з 50-х років минулого століття, стару черешню, яку саджала ще її прабабця. Під тією черешнею кожного травня збиралася родина, щоб слухати бджіл і зустрічати весну. Тепер не збираються. Хтось у Варшаві, хтось у Дубліні, хтось у Києві. І від того вона страждає найбільше.

"Таке відчуття, що у мене забрали минуле. Мабуть, у 18 років того не відчуваєш. Але коли за спиною великий шмат життя, таке враження, що далі вже не буде нічого", – каже жінка.

Таких людей, як маріупольчанка Олена, в Україні зараз – мільйони. Після 24 лютого 2022 року 3,6 млн українців не можуть повернутися в свої дома чи то через окупацію, чи то через руйнування. І це тільки ті, що знаходяться в Україні.

Але ж війна почалась не 24 лютого. Загалом з початку гібридної агресії Росії у 2014 році нове життя мусили розпочинати понад 5 мільйонів переселенців по Україні.

Додайте сюди близько 8 мільйонів біженців за кордон і уявіть – 13 мільйонів людей без минулого.

"Переживання втрати – це найскладніший травматичний досвід людини. Залишаються лише спогади і більше нічого – ані сьогодення, ані майбутнього. Коли ми занурюємось у минуле, ми згадуємо виключно позитивні моменти, так влаштована наша психіка. І це завдає ще більшого болю, призводить до несприйняття реальності. Здається, що теперішнього немає. А це не так", – каже психологиня Анна Вітусевич.

Вона сама стала переселенкою першої хвилі, покинувши Донецьк 2014 року. Але лише згодом мала змогу професійно відрефлексувати свій досвід переживання втрати.

"В 2014-му переселенці, які вимушені були залишити окуповані міста Донеччини та Луганщини, мали відчуття, що вони всі – чужі, що їх не сприймають нові громади, ніхто не може їх зрозуміти. Скільки історій про стигматизацію «донецьких» – інколи надуманих, інколи спровокованих! Але так люди проживали свою травму. ПТСРи та ОКРи (посттравматичний синдром та обсесивно-компульсивний розлад – ред.) сильно затягувалися, бо не було взагалі фахової психологічної допомоги для таких випадків. Та й звідки їй взятися? Ми ж самі набували досвіду, як то кажуть, в польових умовах. Ми, психологи, теж не знали, що з цим робити".

Вийти з "бульбашки" і дивитися вперед

Без фахової допомоги люди діяли (а багато хто і зараз йде цим шляхом) так, як «вимагала» їхня травма – об’єднувалися в малі групи, «земляцтва», де, їм здавалося, вони можуть зустріти розуміння. Ізолювалися, закапсульовували свій біль у своїх «бульбашках».

«Маріупольців зможуть зрозуміти тільки маріупольці, та й те не всі – а тільки ті, хто пережив блокаду; а хто не пережив – хай створює власну малу групу», – так це працює і зараз. І з маріупольцями, і з бахмутянами, і з мешканцями інших зруйнованих міст України.

"Всередині цих малих груп люди зайняті пошуком внутрішнього ворога, на якого можна перекласти весь свій біль, покласти провину за те, що трапилося. На цього призначеного внутрішнього ворога люди виплескують свій гнів у соцмережах, забуваючи, хто насправді винний в їхніх бідах, і так проживають свою травму. При цьому вони травмують не тільки себе, а й суспільство. Суспільство в цілому стає травмованим, ми спостерігаємо сплеск агресії", – стверджує Анна Вітусевич.

На її думку, є тільки один спосіб відновитися – прийняти нову реальність.

Але як раз із усвідомленням нових реалій в українському суспільстві є великі проблеми, вважає публіцист Віталій Портников.

"Багато людей сприймають світ, в якому вони жили, як усталений. Але того світу вже немає. І його вже не буде, – пояснював Портников молодим людям, які прийшли його послухати. – Ми весь час кажемо про те, що маємо кудись повернутися – до міжнародного права, до кордонів 1991 року… В історії ніхто нікуди не повертається. Якщо вже пройшли, то пройшли. Ми можемо створити міжнародне право – нове, справедливе, і маємо за це боротися. Ми можемо говорити, що Україна повинна мати захищені кордони, які визнаються іншими державами, і наполягати на пріоритеті власного бачення цих кордонів. Але все це буде новим, а не старим! Люди весь час хочуть повернутися у минуле. Але минуле пройшло. Все, його нема, померло так померло. І ми з вами, чесно кажучи, зробили все у власній країні, щоб цього минулого у нас не було, тому що постійно жили минулим".

На його думку, жити минулим – не тільки неконструктивно, це – небезпечно. Окрім постійної ретравматизації, це ще й заколисує наші здібності до виживання.

"Дивитися треба вперед, тому що там відповіді на всі питання сьогодення. І навіть якщо нічого хорошого нас попереду не чекає, треба дивитися у майбутнє, щоб знати, як вижити в тих нових умовах, які прийдуть", – вважає Портников.

Де добро, а де зло

Проте інколи справа не тільки у власних травмах і власному болі, який унеможливлює погляд у майбутнє. Важко примиритися із втратою минулого без усвідомлення того, що справедливість щодо тебе відновлена, а винні у злочинах – покарані.

Без відновлення справедливості українському суспільству навряд чи вдасться ефективно розбудовувати своє майбутнє. І схоже, саме зараз ми спостерігаємо за складним процесом переосмислення з боку цивілізованого світу свого розуміння того, що взагалі справедливість означає сьогодні.

Поняття добра та зла суттєво розмилися, вважає український, філософ та гуманіст Мирослав Маринович, який за радянських часів був дисидентом, тож добре знає ціну втрат. На Мюнхенській безпековій конференції він запропонував визнати, що причина повернення тотального зла у Європу ХХІ століття одна – непокарані злочини комунізму, які, «як зерна несправедливості, покинуті в землі, повинні були дати нові та жахливі плоди».

Аби уникнути повторення геноцидних травм у майбутньому, Маринович пропонує створити єдину шкалу оцінки злочинів проти людяності:

"Єдиним виходом із нинішнього глухого кута було б повернення до нової ясності: і добро, і зло треба називати поіменно, бо тільки тоді в наше життя повернеться правда.

Та чи зможе людство зробити таку велику роботу над власними помилками? Складне питання. Але від того, чи буде дана відповідь на нього, залежить, без перебільшення, весь подальший розвиток світу.

Втрата минулого може бути початком глибокого цивілізаційного провалля, а може стати поштовхом до більш безпекового укладу життя на нових засадах визначеної справедливості. Які, на відміну від діючих, могли б забезпечити і захист українських кордонів в цілому, і власних кордонів кожного українця окремо".

Анна Ватусивч зазначає, що за великим рахунком, зараз українці, які переживають втрату минулого, обирають дві стратегії поведінки: одні повністю забороняють собі думати про те, що було, інші, навпаки, живуть спогадами.

Обидві стратегії – помилкові, вважає експертка. Бо якщо жити тільки минулим, можна зруйнувати себе зсередини дуже швидко. Але й забути, ким ти був, забороняти собі згадувати втрачене життя – означає відмовитися від дуже важливих речей.

"А як же діяти – спитаєте ви, – якщо все погано? На жаль, універсального рецепту немає. Ми, психологи, працюємо індивідуально, намагаючись відшукати місце сили кожної людини, те, в чому вона була міцною, професійною, потужною. І намагаємось допомогти людині адаптувати свої здібності до нових умов життя.

Це не просто. Часто це так боляче, немов тобі знімають шкіру та ламають кістки. Але треба не боятися прожити свій біль, щоб потім відпустити його".

Джерело: газета Схід NOW