Журналист Станислав Асеев был арестован 11 мая 2017 года в Донецке. Он готовил репортаж для «Радио Свобода» о том, как проходит «день республики» в ОРДО. А до этого писал для «Украинской правды», «Українського тижня», «Зеркала недели» о жизни в оккупации.
Репортажи Асеева – это профессиональная журналистская работа. Без политической окраски, личной оценки. Он просто рассказывал о том, как живут люди в ОРДО. Но одного того, что слово «ДНР» в его текстах написано в кавычках, - оказалось достаточно, чтобы обвинить человека в экстремизме.
За ним охотилось «МГБ ДНР» полтора года и сумело вычислить по фотографии со спины – приметным оказался рюкзак Асеева на фото.
В «МГБ» не скрывают, что работают под ФСБ России. Там, на оккупированной территории, в этих структурах откровенно, не стесняясь, говорят о своей связи с Кремлем и называют сами себя филиалом ФСБ России.
Станислав Асеев попал в настоящий ад, побывал под пытками, совершаемыми в самом центре некогда цивилизованного Донецка, оказался в концлагере в «Изоляции» и 32-й колонии.
Он был освобожден в конце 2019 года и дал первое интервью «Радио Свобода», где подробно рассказал о том, как работает Россия на оккупированной территории, про садистов в «силовых структурах» и просто равнодушных исполнителей, про пытки и голод. Про настоящие зверства, которые проходят под молчаливый «одобрямс» сотен тысяч людей, живущих в Донецке и предпочитающих не замечать всего этого у себя под носом.
Полный текст интервью читайте здесь.
Мы приводим отрывок рассказа Станислава Асеева.
- За що тебе затримали, як ти думаєш? Наприклад, Олега Сенцова в Криму – там зрозуміло, за політичну позицію. Він був учасником Євромайдану. Твої тексти почитати – у тебе немає цієї політичної позиції. Іноді натякаєш, що ти думаєш. Ти просто описував те, що там відбувається.
– Насправді, вони знайшли велику кількість так би мовити «злочинів», з точки зору «кримінального законодавства» «ДНР». Тобто формально кримінальних статей у мене 7. Перша – це «шпигунство». Її взагалі не беремо до уваги. А решта шість якраз пов’язані з моєю публіцистичною, журналістською діяльністю. Наприклад, написав слово «ДНР» у лапках – стаття. Вони все це відправляють на «лінгвістичну експертизу», так це називається. Далі «експерт» дає оцінку цим текстам і знаходить, наприклад, що лапки у слові «ДНР» означають, що я заперечую «державний суверенітет» «ДНР», по-перше; по-друге, публічно закликаю це робити інших людей; по-третє, всі, хто зі мною пов'язаний, ця журналіська спільнота одразу стає «екстремістською», а значить, я є ще й учасником «екстремістської організації», а сама публікація – це окремо йде «екстремізм».
Тобто «екстремістка організація», «екстремізм», «зневага» якихось символів «ДНР». Одним із «символів» виявився Захарченко. Тобто я висловився іронічно щодо нього в одній зі своїх публікацій. Виявилося, що він ще й є «символом» «ДНР». Я образив «символ» – це теж стаття.
Тобто тут доволі багато чого знайшли, щоб людині зламати життя. Причому, я доволі відверто завжди говорив зі слідчим. Наші розмови відбувалися у такому неформальному режимі, що називається, «не для протоколу». І запитував його щодо цих лапок. Кажу: добре, у мене є стаття «шпигунство», санкція статті від 10-и до 20 років – вона перекриває усе, далі може бути «вбивство», все, що завгодно (за вбивство дають 7-8, за «шпигунство» – від 10-ти), за великим рахунком те, що ви мені приписуєте, тобто «екстремізм», лапки – це вже для мене не має значення...
– Навіщо ви це робите, так?
– Я теж ставив це питання. Відповідь приблизно така: ти не розумієш системної роботи, ми працюємо системно, є таке завдання – ми його виконуємо. Гаразд. Я кажу: добре, припустимо, ви взяли людину тільки через публіцистичні статті і не було б у неї статті «шпигунство», невже ви зламали б їй життя, дали 5-6 років через те, що вона написала слово «ДНР» у лапках при тому, що Російська Федерація завжди додає перед «ДНР» «самопроголошена», тобто вас офіційно не визнають навіть в Росії, а тут ви приписуєте кримінальні статті за те, що людина у лапках написала слово. Відповідь була такою: ті, хто пише слово «ДНР» у лапках, у них, як правило, ми знаходимо обов’язково «шпигунство».
– А за фактом «шпигунства» вони відкрили так зване «кримінальне провадження» – що мали на увазі?
– Мали на увазі виключно те, що давали підписувати. І все. Тут слід повернутися до питання про катування. Тому що одразу після того, як мене привезли у «контору», десь півгодини ми поспілкувалися, як я зрозумів, це в «лайтовому режимі», коли просто били дубинкою. Згодом вдягли мішок на головуі повели вже у сусідній кабінет... Це відбувалося не в підвалах, це відбувалося не в «Ізоляції», що також у мене викликало певний шок і дисонанс. Мене завели, зняли пакет з голови. Це звичайний кабінет, нормально обладнаний. Тобто це не катівня, навіть вид з вікна – дерева, люди стоять на зупинці. І нічого не віщувало, що зараз щось подібне почнеться, дуже серйозне і жорстоке. Зайшли три людини. Тобто мене туди завели троє «оперативних співробітників» з «контррозвідки», вони у цивільному були, без балаклав, а потім зайшли три людини у спортивних костюмах і в балаклавах. Їм сказали, що це «агент розвідки». Вони кажуть: агент розвідки – що з ним возитися, давайте йому голову відрубаємо і... викинемо.
В такі моменти дуже важливо емоційно тримати себе в руках. Тому що, наприклад, вже розумієш, що люди, які мене оточують, у балаклавах. Вже ось це одне говорить про те, що вбивати мене не збираються. «Відріжемо голову і викинемо...» – ось це починається психологічний тиск. Але навіть за такими деталями, якщо їх вміти помічати, встигнути помітити – це дуже важливо.
А далі прив’язуються дроти... Катування – це цілий комплекс заходів. Вони не зводиться лише до фізичного впливу, більше тиснуть навіть психологічно. Але в основному вони використовують електричний струм. Прив’язуються дроти до різних частин тіла. Як мені потім казали, мене допитували у найпростішому варіанті. Це дійсно так. Тобто прив’язують дроти до пальців і до вух, як у моєму випадку. Людям доводилося проходити через більш жорстокі речі, тобто дроти кидали і на геніталії, і в задній прохід вставляли, іноді робили так зване «стерео», тобто чотири дроти, а не два – два на пальці, а два до скронь, обмотуються мокрою ганчіркою. Тоді відчуття зовсім інші.
Власне, допит почався з питання, хто зв’язковий. Це було дуже проблемне питання. Тому що ніякого зв’язкового не було. І мені дуже довго не вірили. І ось тут також наступає дуже важливий момент, в якому я, дякувати Богу, зумів відразу зорієнтуватися. Якщо вам немає що відповісти на їхнє питання, у жодному разі не можна вигадувати. Тобто вас б’ють струмом, там був величезний тесак, який виявився тупим. Потім, коли мені обіцяли відрізати частину носа, чиркнули – я зрозумів, що лезо тупе. Це більше для того, щоб психологічно залякати. Тим не менше, величезний тесак, яким вас б’ють, просто удари у потилицю, струм... І організм кричить просто: зроби що завгодно, лишень це закінчилося б!
Коли вони ставлять питання: хто зв’язковий? А зв’язкового немає. У жодному разі не можна вигадувати, називати прізвища, яких не існує, тому що далі ви просто заплутаєтеся в деталях. І коли запитуватимуть, яка адреса цієї людини, як вона виглядає, де вона знаходиться, будете плутатися. Вони думатимуть, що ця людина існує, але ви не хочете далі відверто з ними про це говорити. Це просто як приклад – коли запитують щось, що не має до вас стосунку. Тому краще перетерпіти цей біль.
Я правильно зрозумів. Я наполягав, що ніякого зв’язкового немає, мені немає що їм розповісти. Так, катували досить довго. Але, принаймні, вони зрозуміли, що мені немає про що розповісти. Все ось так відбувалося. В результаті я просто підписав папери, які вимагали, щоб я підписав, програми моєї псевдодіяльності. І потім мене вже під вечір відвели у підвал на Шевченка, 26 у цьому ж приміщенні.
– Як довго ти там пробув?
– У цьому підвалі – 1,5 місяці. Потім місяць у підвалі «Ізоляції», 27 місяців – в камерній системі «Ізоляції». Потім ІТТ, СІЗО і колонія №32. Після чого мене і звільнили.
– Щось на зразок «суду» було?
– «Суд» відбувся за день. У мене два «вироки». Перший «вирок» був 5 серпня, а другий – 27-го чи 28-го. Обидва – 15 років. При чому, вони самі не знають, чи це 30 років, чи 15. Я напряму поставив це питання «судді»: скільки мені в результаті дали: 30 чи 15? Вона відповіла щось на зразок: якщо будуть розходження в питанні реалізації «вироку», будемо дивитися. І пішла. Я запитав у конвою: так все ж таки 30 чи 15? Говорять: ми не зрозуміли. Коли я потрапив на зону, вони дали запит. Вони також не розуміють, скільки мені дали: 15 чи 30? Зробили запит в якийсь районний суд, скільки все ж таки Асєєву сидіти? Районний суд надіслав: ми не знаємо, це мають роз’яснювати компетентні органи, які виносили вирок – звертайтеся в «апеляційну палату».
«Суд» пройшов за один день. Нас готували до обміну. Це був серпень 2019 року. «Судили» всіх дуже швидко. За великим рахунком, на друге засідання мені навіть не дали «обвинувального акту». Тобто я приїхав, а «суддя» говорить адвокату: ознайомлений з обвинувальним? Той на мене дивиться. Я кажу: не ознайомлений. Не ознайомлений – як ми будемо проводити засідання? Ми не можемо проводити. Він говорить: Асєєв має йти на обмін – ми ж не можемо переносити вже на вересень, тому що обмін готувався ось-ось, наприкінці серпня. Вона каже: добре, візьміть хоч справу прочитайте. Ось так відкрила. Мені передали через клітку. Я кажу: це формальність, для мене вона не має значення. Все рівно прогортайте. Я посидів, 5 хвилин погортав справу, віддав. Ви погоджуєтеся з «обвинуваченням»? Погоджуюся. Все: 15 років. Дякую.
– А чому ти сказав «погоджуюся»?
– Тому що говорити, що не погоджуєшся, сенсу жодного. По-перше, це може повпливати на обмін, по-друге, це значить, що треба відправляти справу на дорозслідування. Якщо це дорозслідування, то знову приїжджають «опера» і починається все спочатку.
– Ти розраховував, що тебе обміняють?
– Так, звісно.
– А як у тебе з’явився адвокат? Це безкоштовно чи ні?
– В «МГБ» по справах «шпигунство», «диверсійна діяльність», «тероризм», те, що називається «політичні статті», вхожі всього-на-всього кілька людей, четверо чи п’ятеро. Усі вони взагалі нічого з себе не представляють як адвокати. Вони не впливають ніяк на справи, про що говорить сам «слідчий».
Адвокат сидів, мовчав, мовчав, а потім говорить: 13. Я кажу: в сенсі 13? 13 років дадуть. Я кажу: так ви – прокурор чи адвокат?
А адвокат? Я вперше його побачив, коли мене познайомили зі «слідчим». Власне, він першим мені і озвучив мій вирок. Тобто «слідчий» його знайомив зі мною, він розповідав про суть моєї справи. Адвокат сидів, мовчав, мовчав і мовчав, а потім говорить: 13. Я кажу: в сенсі 13 – що це таке? 13 років дадуть, 14. Я кажу: так ви – прокурор чи адвокат? «Слідчий» мовчить, а ви мені вже вирок виносите. Адвокат ні на що не впливає. На майбутнє людям, які опиняються в схожій ситуації, я хочу сказати, що дійсно гроші там витрачати немає сенсу на адвокатів. Ця система взагалі не працює. Це нуль цілих нуль десятих.
– А що було, можливо, найважчим, найстрашнішим за весь цей час, коли ти 2,5 роки перебував в ув’язненні?
– Найважче – це перша доба у підвалі на Шевченка. Не тому, що мене тільки що катували, а тому, що я розумів, що зараз буде дуже важко моїм рідним, моїй мамі. Усвідомлення того, що їй зараз будуть брехати і говорити, що мене тут немає, що він невідомо де, що він просто пропав, а я тут, і вона буде божеволіти... Знаючи характер мами, наскільки вона людина емпатична, вона дуже переживатиме. Ось це було найскладнішим. Я її побачив вперше, вже коли перебував в «Ізоляції». Мене привезли в «контору», знайомили зі слідчим, це було друга зустріч зі слідчим, прийшла мама. Тоді, звісно, мені вже стало набагато легше, коли я її просто зміг хоча б побачити фізично. І вона на мене подивилася.
У рідних більший простір для того, щоб десь махнути рукою, опустити руки, але вони цього не роблять
Перша думка – це, звісно, про рідних. Їм в подібній ситуації найскладніше. Мені доводиться досить часто чути, що ви дуже сильна людина, ви пройшли багато через що. Насправді ж там не було вибору – бути сильним чи слабким. Якщо ти слабкий, люди там не виживають – або божеволіють, або самогубці, або їх просто доводять до рівня рослин. Бути сильним чи слабким – там так питання не стояло. Там доводиться бути сильним. А ось рідним, які тут, на підконтрольній території або навіть там в окупації, але на волі, у них більший простір для того, щоб десь махнути рукою, десь, можливо, навіть проявити слабкість, десь опустити руки, але вони цього не роблять. І вони справжні герої, вони дуже сильні люди. А ми сильні, можливо, через обставини.
– Як мама пройшла цей період?
– Дуже складно. Вона взагалі перший місяць сиділа на уколах. Схудла на 10 кілограмів. Повна депресія. Не спілкувалася навіть з найближчими родичами. Катастрофічно вона переживала всі ці моменти. Але з кожним наступним місяцем після того, як ми вже побачилися, їй все ж таки стало відомо, де я, то трошки полегшало. Але знову ж таки, дуже складно психологічно жінці похилого віку все це переносити.
– Як вона довідалася, де ти?
– Зрештою, «МГБ» дало офіційну відповідь про те, що я в них. Але перед цим з боку українських ЗМІ, з боку моїх друзів тут підняли галас, прямо сказали, що я в підвалі без будь-яких підтверджень на той момент. І мамі дали зрозуміти, що з ймовірністю 99% я дійсно там, хоч офіційно і не було підтверджено. А потім, коли в «МГБ» вже офіційно підтвердили, вона зрозуміла, де я перебуваю.
– Стасе, було багато дискусій щодо того, чи варто було називати твоє ім’я у вільній Україні. Твій однокурсник Єгор Фірсов назвав твоє ім’я, і в «Дзеркалі тижня» з’явився текст «Земля Стаса» про те, що тебе затримали. Це допомагає? Цей галас допоміг тобі?
– У моєму випадку безумовно. Це все зіграло в позитив. Але це питання неоднозначне. Тобто в моєму випадку це зберегло і здоров’я, і потім до мене було особливе ставлення в «Ізоляції» – набагато лояльніше, ніж до тих, щодо кого не було такої інформаційної підтримки.
Інформаційна підтримка після того, як стало зрозуміло, що людина потрапила в цю систему надовго – надважлива, навіть принципово важлива
Але, з іншого боку, одразу, в перші кілька діб ,можливо, не варто цього робити. Тому що все ж таки існує невелика можливість, що якимось чином домовляться, і приватно людину все ж таки звідти витягнуть. Вона мізерна, ця можливість. Але в першу добу, напевне, не вартує. А взагалі інформаційна підтримка в подальшому – вже після того, як стало зрозуміло, що людина потрапила в цю систему надовго – надважлива, навіть принципово важлива.