Отець Павло - католицький священник. Храм, в якому він служить, знаходиться на Лівобережжі. Йому важко розповідати про те, во що окупанти перетворили його рідне місто.
«Це жах. Я не можу сказати, що Маріуполь цілком зруйнований, але в жодному районі, в жодному куточку немає такого клаптика, де б не було руйнувань…»
6 березня колеги священнослужителі розказали, що українська влада домовилась з окупантами про відкриття гуманітарного коридору, і не вагаючись жодної хвилини, вони сіли в машину і рушили в путь.
Далі наводимо його розповідь без купюр.
«Ми не стали чекати на офіційний старт колони, поїхали одразу, як почули, що буде гуманітарний коридор. Під’їхали до ПортСіті, там вже було декілька машин, і ми рушили, одна за одною.
Людей в машинах багато. Жінкі з дітьми, вагітні, старі…
Ми проїхали український блокпост в напрямку Запоріжжя. Це був єдиний український блокпост. Далі – вороги.
Росіяни поки що закріпитися не встигли. Вони просто стоять на трасі, чергують, всіх зупиняють.
Перший їх кордон ми проїхали без проблем. Нас зупинили на вигляд буряти, сказали, що вони представляють владу «днр», попросили наші документи і пропустили. На другому посту вже під денеерівців не косили. Просто виразним російським акцентом попросили документи, дозолили проїхати і сказали, якщо будуть далі проблеми, говоріть, що вам дозволили їхати.
Але проблеми у нас почались на повороті до села Федірівка. Ми здалеку побачили велику чергу автомобілів, які скупчились там і не мали змоги їхати далі. Під’їхали, і все стало зрозуміло.
На цьому посту стояли люди в іншій військовій формі. Вони просто сказали, що жодного чоловіка не пропустять. Ні священників, ні водіїв - нікого. Але ж жінки не мали прав, не вміли керувати авто. Вагітні, діти, жінки, старі всі стояли і благали пропустити їх. Але вони були мов без серця.
Ми простояли так близько п’яти годин. Люди були вимучені, безсилі. Тут до нас вийшов селищний голова села, що поруч, і запропонував ночівлю. Мовляв, можна по домах розміститися, можна в школі, яка зараз пустує.
Але люди боялись їхати, думали, маоже, всіх заведуть кудись , а потім розстріляють. Дуже всі налякані.
Але коли почало смеркатися, виходу не було. Не можна залишатися на ніч в полі. То всі машини рушили в бік села.
Вночі чоловіки почали обговорювати ситуацію, що робити далі. Знаєте, як то кажуть, одна голова добре, а дві краще. А у нас зібралось декілька десятків голів. Поговорили з місцевими, з’ясували, де які об’їздні дороги є. І вранці вирішили не чекати новин, а рушити полями.
Це була дорога жахів. Ми їхали, а по обидві сторони дороги валялись трупи наших ворогів, спалена ворожа техніка. Це було дуже страшно. Ми намагалися всі триматися разом. Так доїхали до Розівки. Там знову ворожий блокпост. Але на цей раз ніхто чоловіків не висаджував. Всіх перевірили, машини обшукали, але пропустили.
Біля Полог розгортався справжній бій. Місцева територіальна оборона обстріляла машину чи то окупантів, чи то сепаратистів. І це нас знову зупинило. Але потім вже за Пологами були тільки наші, українські блокпости.
Ми приїхали до Запоріжжя близько п’ятої вечора. Тут наші шляхи розійшлися. Хтось рушив далі на захід, хтось залишився у Запоріжжі. Ну а я пішов до нашого католицького храму, де мене вже чекали».