«Не ждать конца, в часы уставив взгляд, Тогда и на краю свободно дышишь. И пули, что найдёт тебя, Ты не услышишь, А остальные мимо пролетят».
«Кожного дня останні три тижні в Маріуполі я повторювала ці слова Макаревича, як мантру. Вони допомагали мені долати страх», - розповідає маріупольчанка Катерина.
Весь сенс її життя в ці дні звівся до однієї єдиної речі – врятувати власну дитину, доньку Сашу.
Кожного дня під час обстрілів Катя схилялась над донькою, затуляючи від загрози.
«За три тижні моя спина зігнулась так, що я досі не можу розпрямитися», - каже жінка.
Для будь якої матері немає нічого важливішого, ніж життя дитини.
«Я зараз в безпеці. Намагаюсь якось жити, зібрати себе до купи. Ось вирішила вранці, як колись, піти на пробіжку. Я бігу по ранковому Львову, а в голові прокручую знову і знову свої розмови з донькою.
- Мама, а якщо ми загинемо? Мені страшно.
- Не бійся доню. «Пулю, которая нас найдет, мы не услышим». Якщо нам судилося загинути – ми нічого не відчуєм. Боляче не буде. Не бійся.
- Мамо, а якщо ми не загинемо, а будем поранені?
- Ні, доню, цього не трапиться.
Всі три тижні дев’ятирічна Саша спала в гірськолижному шоломі, щоб якщо шо, не поранити голову. Катя тренувала її, як могла. Казала: «Ти спиш. Тривога. Встаєш. Черевики тут. Шолом. Куртка – хапаєш і в коридор, одягаєшся вже там».
«Саша стала дуже дисциплінована. Я тільки коротко кажу – в ванну! І вона мовчки миттєво – туди. Здавалось, що не хвилювалась. Зібрана така. Мовчазна. Ось тільки малювала все чорним…»
Катя з чоловіком відпочивали в Буковелі, коли почалась війна. 25 лютого повертались у Маріуполь. На Східному Маріуполь вже палав.
«Чому не поїхали з міста одразу? Не знаю. Мені здавалось, що за 8 років наше місто стало фортецею. Думала, що не трапиться такого страшного. Нам з чоловіком здавалось, що всі, хто залишає місто, - зрадники Маріуполя. Ми працювали, допомагали іншим, ми відчували, що потрібні тут і зараз. Коли почались килимові бомбардування, я подумала, що помилялась»
Катін чоловік – лікар. Він майже не з’являвся дома. Ночував у лікарні.
- Мама, а чому, коли папа працює, ми їмо один раз на день, а коли папа приходить - то два? - питала Саша.
Лікарі працювали в такій напрузі, що навіть страшно уявити. В ті короткі години, коли чоловік приходив додому, Катя готувала насправді не тільки для нього, а для всіх його колег. Він брав із собою в лікарню кашу, плов – все, що вдавалося приготувати, і годував колег, які жили далеко від лікарні і не мали взагалі можливості потрапити додому.
«Коли у нас зникло світло і вода, а газ ще трошки був, ми зрозуміли з мамою, до чого все йде. Витягли все м’ясо, що було в холодильнику, і почали на газу його тушкувати. Трохи не дотушили – закінчився газ. Але це тушковане м’ясо рятувало нас. Ми змішували з крупами і готували кашу на багатті у дворі.
Щоб бути корисною, Катя почала волонтерити. Закупала ліки для лікарні, необхідні речі для молодих матусь ї немовлят. Розвозила все це по місту.
«Але 1 березня чоловік заборонив мені виходити з дому. Мовляв, обстріли – тотальні. Поранених в лікарні – десятки щодня. І я послухалась.»
Кожного дня навколо дома, де жила Катя, вибухали снаряди. Вони в квартирі заклали вінка дитячими матрасами, ковдрами, щоб скло нікого не поранило, якщо шо. А потім в місто прийшли морози, і температура в квартирі опустилась до +6.
Вже в перші дні в дев’ятий поверх Катіного будинку потрапила ракета «Града», але не розірвалась. Так і залишилась стирчати в стіні. «Ми прекрасно розуміли, що в будь який момент вона може вибухнути, але продовжували залишатись дома».
- Мама, а чому всі ходять у підвал, а ми ні?
- Це тому що ми безбашенні, донечко.
Насправді, вона, дружина лікаря, дуже боялася підхопити якісь хвороби у підвалі. Він холодний, сирий. Дуже багато людей там збиралось, діти хворіли. Якщо захворіти зараз в Маріуполі –на лікування розраховувати не варто. Ліків немає. Тому Катя і приняла рішення – не спускатися в сховища.
«Ми малювали, читали, вчили англійську. Треба ж було чимось займатися з дитиною. Потім вдень до нас стали підтягуватись сусідні діти. Ми розважались всі разом.
Вода в нас була. Ми встигли набрати ванну технічної води. Наприкінці лютого встигли придбати в магазині воду, газовані напої – брали будь яку ридину, яка ще була в магазині.
«Про магазини скажу. Мені дуже боляче було дивитись, як поводили себе деякі маріупольці. Як мародерили, тягли все що можна і не можна. Я розумію – їжа. Но ось дивлюсь на 17-му мікрорайоні жіночка тягне 15 сумок з магазину. 15! А цей магазин належить моїй подрузі. І я знаю, як складно вона його відкривала, як непросто їй було вести свій бізнес. Я питаю, ну ось навіщо вам 15 сумок під час війни? Немає відповіді. Це неприємно дивитись. Гидко».
Найважчим для Каті видався день 14 березня.
«Гатили так, що я вже прощалася зі своїм життям. Чоловіка 4 дня не було дома. І у мене в голові були страшні думки, а на серці – відчай.
Але зранку чоловік повернувся з лікарі і сказав: поїхали. Ми сіли в машину і рушили в путь.
Знаєте під час обстрілів я молилась за машину так сильно, як і за рідних. Бо вона була нашою останньою надією на порятунок.
Коли ми рушили в путь, я жахнулась тому, що побачила. Ми ж сиділи весь час в своїй квартирі і тільки виходили у двір, щоб приготувати їсти. Я думала, ну , може це тільки в нашому районі так жахливо, а в інших містах Маріуполя все добре. І ось я побачила свій рідний Маріуполь. Це просто жах! Місто – зруйноване. Це така біль. І це не можна пробачити…»