Анестезіолог Олександр Ільченко з дружиною повернулись в Маріуполь 25 лютого, коли місто вже палало на сході. Вони повертались з відпочинку. В цей час багато люде вже рушили на захід, подалі від міста. А вони, немов білі ворони, рухались в протилежному напрямку.
«Ми спочатку навіть не думали залишати місто, - каже Олександр. – Чесно кажучи, не уявляли, що тут може бути такий ад. Звісно, розглядали негативні сценарії, що може трапитися, і в найгіршому випадку, думали ми, буде як в Донецьку. Я хотів бути корисним. І мені здавалося, що я як лікар буду дуже потрібний в Маріуполі. Кожен же воює так, як вміє найкраще…
Ніхто і уявити не міг, що росія вирішіть просто зруйнувати Маріуполь», - каже Олександр.
26 лютого анестезіолог Олександр Ільченко повернувся до роботи в Обласній клінічній лікарні інтенсивного лікування в Маріуполі.
12 березня лікарня була захоплена російськими військами. Що там відбувалось, і як лікарям вдалося врятуватись, - читайте далі.
З 26 лютого і фактично до 15 березня я був на роботі. Спочатку я працював дві доби і йшов на ніч додому, коли в нашому районі було спокійніше. А потім взагалі залишався ночувати в лікарні. З того моменту, як у місті зник зв'язок, це сталося 2 березня, і до 15 числа я був удома лише двічі.
Спочатку возили до нас в лікарню усіх – і військових поранених, і цивільних. Не скажу точно число поранених, але переважна більшість поранених були цивільні. Попадали до нас люди з важкими мінно-вибуховими травами. Попадали ті, хто був у географічній близькості до лікарні, тобто просто фізично легше було до нас привезти.
Військових привозили із черепно-мозковими, спінальними травмами – нейрохірургічними. Мабуть, у військових шпиталях або не було нейрохірургів, або не було спеціального устаткування. Ми оперували таких поранених. Але їх було небагато, буквально поодинокі випадки.
Починаючи приблизно з 5 березня, поранених військових до нас перестали возити, за винятком таких нейрохірургічних випадків.
Тобто приблизно з 5 березня 95% усіх поранених, яких доставляли до обласної лікарні, – це були цивільні.
Людей привозили з мінно-вибуховими травмами та осколковими пораненнями рук, ніг, грудних клітин, животів. Був не значний відсоток із кульовими пораненнями. Я так розумію, що це були мародери, які грабували магазини, яких поліція таким чином намагалася якось зупинити.
Дуже багато було саме травматологічних операцій. Руки-ноги під час обстрілів у людей травмувалися найчастіше.
Не можу сказати, скільки всього таких поранених надходило щодня. Я працював у операційній. Нам доставляли лише тяжкі випадки. А скільки було таких, коли треба було просто накласти шви, видалити уламок, тобто неважких – я навіть не уявляю.
Але поранених було дуже багато. Нашій професії властива якась холоднокровність, і вона нас рятувала в такій непростій ситуації, але коли привезли першу дитину, і її не змогли врятувати, то у всіх – і у жінок, і у чоловіків – була істерика. Усі плакали і не могли заспокоїтись.
На жаль, та дівчинка, відео з якою облетіло світ, вона була першою, але не останньою. Потім привозили ще поранених дітей. І були дитячі смерті. Ще дві дитини точно загинули, ми не змогли їх урятувати, але можливо і більше.
Ось так ми й працювали. Але 12 березня ситуація різко змінилася. До лікарні увійшли російські військові.
Я перебував у операційній в цей момент. Ми робили кесарів розтин жінці і займалися реанімацією дитини (все добре з дитиною, відразу скажу). Ми працюємо, у коридор не виходимо. І тут заходять наші та розповідають: русскіє зайшли, всіх поставили до стінки. Чоловіків роздягли, перевірили на татуювання, сліди від автоматів. До мене не заходили, бо я дитиною займався. Усіх перевірили і пішли.
Таким чином вони пройшлися всіма шістьма поверхами лікарні. Верхні два поверхи – урологію та терапію – ми після початку війни одразу розпустили, там нікого не було.
Було страшно, звісно. Ну уяви, заходять озброєні люди, наказують усім стат обличчям до стіни, руки за голову. Звичайно жахливо.
Відразу ж постало питання, а чи можна нам, лікарям, йти додому, чи ми тепер як заручники. Я так зрозумів, що перші кілька годин після захоплення лікарні людей випускали. Тому що дехто з медперсоналу зміг різко залишити лікарню. Ну, а потім - все.
Спочатку в лікарні ми бачили 15 росіян, дуже добре екіпірованих. Але протягом кількох годин їх побільшало. На кожному поверсі, на кожному сходовому марші з'явилися військові. Вони поставили по 2-3 особи озброєних, але це були вже не росіяни, а наші з окупованих територій, «денеєрівські».
У травматології взагалі стояв хлопчина 19-річний. Він був із якогось маленького села під Донецьком. Розповідав, що просто йшов вулицею, під'їхав «бобик», його запакували, видали рушницю, форму, і ось він тут у Маріуполі зі рушницею захоплює лікарню.
Тобто левова частка військових, які стояли у лікарні, – це були сантехніки, студенти, вчителі - не військові.
А справжніх військових, професійних, на мій обивательський погляд, було буквально два десятки.
Коли вони встановили контроль на всіх поверхах, покинути вільно лікарню ніхто вже не міг. Тобто з 12 по 15 березня я був у лікарні безвилазно.
Ми постійно запитували, чи можемо піти додому. І нам відповідали так: на свій страх та ризик ви можете вийти, ми вас випустимо, але ми не гарантуємо, що вас там не застрелять.
Що б було з нами, якби вирішили вийти, ми побачили незабаром. До лікарні під'їхали три приватні машини. Люди привезли своїх поранених родичів до лікарні. Але як тільки вони під'їхали до входу, росіяни відкрили вогонь. Три машини разом із людьми розстріляли на наших очах!
Ми зрозуміли тоді, що ми заручники.
Щойно росіяни встановили повний контроль над лікарнею, вони того ж дня пригнали і поставили у двір лікарні один танк і два БТРи і ввечері стали просто розстрілювати всі будинки, що знаходилися в зоні видимості біля лікарні.
Під удар потрапили магазин «Жигулі», наступні за ним п'ятиповерхівки. П'ятиповерхівки напроти зупинки тролейбуса, магазин «Грація» і далі за ним дев'ятиповерхівка. Тобто просто стали, навели знаряддя та почали розстрілювати дома мирних мешканців.
На фото - лікарня після захоплення російськими військами
Ми запитали, навіщо вони це роблять, а вони відповіли: про всяк випадок, щоб українські військові не змогли посісти позиції у цих будинках. Але судячи з того, що ніякого вогню у відповідь не було, ніяких українських військових там не було. 12 березня – так точно.
То був не разовий удар по будинках. Обстріл тривав добу. Приблизно раз на годину або раз на 20 хвилин вони стріляли.
Наступного дня до лікарні прилетіло два чи три снаряди. На четвертий та на перший поверх потрапило. Це те, що я знаю. У цей час між нашими та росіянами на вулиці Матросова (найближча до лікарні вулиця приватного сектору – ред.) йшов танковий бій. Там від приватного сектору нічого не лишилося. Ну ось, напевно, звідти й прилетіло. Але не сильні руйнування були, не так, як після авіаудару. Але при цьому кілька хворих, які були на третьому поверсі (потрапили бомби до четвертого поверху, але завалило людей саме на третьому), їх завалило у палатах. Довго вирішували, що з ними робити, але врешті-решт їх дістали. Хоча, думаю, що доля їхня не дуже благополучна. Там були тяжкі поранені, а тут ще обвал…
Росіяни поводилися досить коректно. Жодних загроз на адресу персоналу не було. Намагалися не вступати з нами у розмови. Хоча мирний люд, який був у лікарні, не боялись, крили їх матом, і ми ставили різні неприємні для них запитання. Але вони мовчали і намагалися з нами діалогів не вести.
З 13 березня вони почали зганяти людей зі спалених ними будинків у лікарню під приводом, що там, у підвалах, небезпечно, а тут у лікарні нібито безпечно. І вже надвечір 13 березня лікарня була буквально забита людьми. Не знаю скільки їх там було, але дуже багато. Люди були всюди.
Вони справді роздали людям воду і навіть намагалися юшку якусь розливати. Правда потім виявилося, що розливати нема в що й нічим. Але якось намагалися допомагати.
До операційного блоку вони не заходили. Ми досить різко відразу позначили цю вимогу, і вони дослухалися.
Поранених російських військових також не завозили. До 15 березня я бачив лише двох поранених – у одного була складна ампутація, після операції його одразу ж забрали кудись, а у другого була легка рана, його зашили, і все.
Щиро кажучи, було не зрозуміло, навіщо їм лікарня. Але ми реально боялися, що ось це масове завезення людей до лікарні – це частина якоїсь провокації, що готується. Тож з вечора 14 березня ми почали розробляти план втечі. Ми ухвалили однозначне рішення йти з лікарні. Розстріляють - не розстріляють, треба ризикувати, тому що перебувати тут далі не було жодного сенсу і ставало просто небезпечно. Тим більше що до лікарні нікого не підпускали, поранених не підвозили. І наша робота вже не потрібна стала. Поодинокі випадки були, коли люди буквально доповзали до лікарні, ось їх заносили до нашої операційної. Але це були поодинокі випадки.
Тож ми вирішили 15 березня тікати.
Вранці 15 березня росіяни мене викликали в операційний блок, треба було подивитись дітей, вони хворіли. Я залишався єдиним дитячим анестезіологом, який має право лікувати дітей. Я оглянув, дав рекомендації та й підійшов до головного у росіян і ще раз запитав, чи можу піти додому. Він не дозволив, сказав, що працюють БТРи, триває зачистка. Не можна.
Але ми вже ухвалили рішення. І стали чекати на зручний момент. Передяглися, зібрали речі. Наша команда була із семи осіб. Ми розділилися на дві групи.
Перша четвірка вийшла, ми через півгодини. Вирішили йти в той момент, коли приїхала польова кухня з якоюсь їжею для цивільних. Набігла купа людей, почалася метушня. І під шумок тихо, задніми виходами ми вийшли з лікарні.
Що зараз відбувається у лікарні – я не знаю. Останні лікарі, які виїхали із лікарні, пішли звідти 20 березня».
Обласна клінічна лікарня у Маріуполі перестала бути лікарнею. Ольга Голубченко, її директор, до, останнього моменту залишалася там. Яка її доля зараз - не відомо.