Біля 40 тисяч маріупольців були примусово вивезені на територію росії з початку війни. Тільки невелика частина з цих людей виїхали в рф добровільно. Головним чином, мешканці Лівобережного району виїжджали в бік окупованого Новоазовська, тому що іншого шляху для евакуації з цієї частини міста не було. Більшість же мешканців Маріуполя були примусово депортовані на територію країни-агресора.
Людей або примусово діставали з підвалів і змушували сідати в автобуси, або відверто обманювали. Обіцяли довезти до Запоріжжя, але потім, коли транспорт вже рушив, везли в фільтраційні табори. Саме так потрапив на територію РФ маріуполец Дмитро Радченко.
Він мешкав з родиною на вулиці Купріна. Ну як мешкав – існував останній місяць у підвалі, з дружиною та 8-місячним сином.
Фронт певний час проходив саме по цій вулиці. Це шокуюче відео було зроблене саме на Купріна.
Коли фронт трохи посунувся в бік площі Свободи і проспекту Миру, він вирішив, що будь якою ціною треба вибиратися з Маріуполя.
Автомобіль родини був розбомблений. Дмитро каже, що з сотні машин, які були припарковані у його дворі та інших дворах на вулиці, вціліли лише пара штук. І тут хлопці, володарі цих вцілілих авто, раптом зрозуміли, що можуть непогано підзаробити, вивозячи людей з Маріуполя.
«Ціни на вивоз були різними. Нас вивези за 1000 грн з особи. Тобто повна машина людей – 6 тисяч гривень.
Ми готові були виїхати вже хоч кудись з міста, і далі вже за обставинами. Черга у хлопців була на три дні наперед. Коли час настав, ми зібралися дуже швидко. Багато речей залишилися у підвалі. Ми не змогли їх забрати. Не змогли врятувати своїх домашніх тварин.
Коли їхали до блокпоста - пейзажі навколо були місячні. Ми навіть не уявляли, яким жахливим став наш Маріуполь.
На блокпосту стояли військові без нашивок, шевронів. Загалом без розпізнавальних знаків. Просто люди зі зброєю та у камуфляжі. Нас стали обшукувати, мене розділи до трусів на морозі мінус 5. Шукали татуювання сліди від зброї.
Потім біля заправки у бік Микольського (колишнє Володарське) ми разом з усіма стали чекати автобуси. Там стояли військові. Нам пояснили, що зараз підійдуть автобуси і нас відправлять «у пункт тимчасового перебування» - ПТП – так називають росіяни те, що українці – фільтраційними таборами.
Нам ніхто не давав відповіді на запитання: хто вони, куди повезуть, навіщо, що нам робити? Ми стояли, розгублені, і нічого не розуміли, що відбувається. З 2 березня ми мешкали в абсолютному інформаційному вакуумі. У сліпоті та глухоті. Стоячи там, на заправці, поруч з озброєними людьми, ми продовжували бути сліпими і глухими.
Прийшов автобус. Народу було дуже багато. Нас запхали в цей автобус і повезли у Микольське. Коли в'їхали у село, ми були в шоці. У Микольському всюди висіли денеерівські прапори. Ми були морально до цього не готові. Ми дуже здивувалися. Шоковані були. Але подітися нам було вже нікуди. Купа військових там була. У Микольському нас знову почали обшукувати, мене знову роздягли до трусів. Потім, коли пройшли чергову перевірку, нас розмістили у центральній школі Микольського, переписали всі наші дані. Це був такий фільтраційний табір для всіх, хто приїжджає.
Людей клали всюди – у спортзалі школи, у коридорах, на сходинках. Добре, що працювала їдальня. Годували щодня - ложка каші та склянка чаю і печиво. Ось і вся їжа. Вода в маленьких півлітрових пляшечках. Але можна було знайти щось у магазині. Їх мало в селищі. Ціни захмарні. Але щось можна купити. Навіть алкоголь продавався. Були ковбаса, хліб у продажу.
Ніч переночували, нас переписали. Перевірку пройшли. Після чого нам сказали, що у нас є лише два варіанти: або їхати до Донецька, або їхати до Ростова. Ми подумали, що з Донецька вибиратись дуже проблематично. А з Ростові, ми подумали, буде простіше. Тож поїхали у Ростов.
Нам одразу сказали, що в Ростові нас не залишать, а будуть розподіляти далі, кудись у Магадан, Сахалін тощо. Але якщо пощастить, можуть розподілити і кудись ближче.
Ми, звичайно, хотіли ближче до кордону, щоб мати можливість виїхати до Європи. Про виїзд до Запоріжжя у нас не було інформації. Нам казали, що є водії, які вивозять і до Запоріжжя, але ніби гроші вони буріють божевільні. У будь-якому разі ми не знали таких людей. Ми не мали вибору. Звідти, куди нас доставили, виїзд був можливим лише в одному напрямку. Або – повертатися до Маріуполя. Зрозуміло, що це не варіант.
Тому ми поїхали до Ростова.
Для доставки марупольців у Ростов прибули 8 автобусів. Із посадкою були проблеми. Великі сім'ї розділяли. Якщо наприклад, сім'я мама, тато і дитина - тоді ок, але якщо з ними ще й бабуся і дідусь, то сісти в один автобус було майже неможливо. У нас у перший автобус сів цілий циганський табір. Вони зайняли всі місця, і більше ніхто вже не помістився туди.
Автобуси не комфортні, звичайні, які їздили між Маріуполем та Мангушем.
Сіли на них ми о першій годині дня, а на кордон з росією приїхали о 2 годині ночі. Дорогою наш автобус зламався. Ми стояли на холоді. Водій намагався полагодити, але у нього нічого не виходило. У результаті нас підсадили в інший автобус, і залишок шляху, а це години чотири, ми їхали стоячи в проході, з маленькою дитиною на руках.
Загалом ця дорога до Ростова - це було катування.
На кордоні з «ДНР» у нас зібрали паспорти, вивіли з автобуса вибірково кілька людей, поспілкувалися. Про що - я не знаю. Кожен намагався тримати язик за зубами, бо хотів зберегти свою шкуру.
На російський кордон ми потрапили о першій годині дня наступного дня. Тобто добу до кордону їхали.
На території рф розпочався новий допит. Його проводили ФСБшники. Дуже строго, із пристрастю. Психолог був присутній на допиті. Мене не били, ні. Але весь цей процес дуже схожий на тортури.
Допитували як чоловіків, так і жінок. Вони мали свій список. Роздягали. У лупу розглядали кожен сантиметр шкіри. Абсурд якийсь.
Речі детекторами перевіряли. Мурижили дуже жорстко. Ми були без сил абсолютно.
Зрештою, після трьох годин допитів нас випустили, пересадили в інший автобус. Комфортабельний. Ми довго дивувалися, але потім зрозуміли чому. Буквально за 300 метрів від кордону автобус зупинився біля білих надувних наметів російського МНС. Там були десятки людей - журналістів із відеокамерами. Нам там дали гарячу їжу. Ми повноцінно поїли, гречку з м'ясом, вперше за останній місяць. Ми їли, а нам в обличчя тицяють камеру та просять розповісти, як жахливо в Україні. Було дуже неприємно.
Коли ця піар-акція завершилася, нас повезли далі. Виявилося, що везуть нас ні в який ні в Ростов, а в Таганрог. Ми так сподівалися, що у нас хоча б поцікавляться, куди, в якому напрямку росії ми хотіли б зупинитись. Але нічого цього не було. Ніхто у нас ні про що не питав. Нас одразу відвезли на таганрозький вокзал.
Там людей зустрічали «компетентні люди», які теж плуталися у свідченнях та не могли точно відповісти, куди нас повезуть.
На пероні вже стояв поїзд на Кострому, і ми готувалися рушити у Кострому. Потім ці «компетентні люди» швидко перевзулися і сказали, що їдемо до Володимира. Ми вже були розлючені і стали трохи грубити. Нерви здавали.
В кінці кінців вже ввечері нас повезли до Володимира. Нам пообіцяли їжу, житло. Деякі люди на вокзалі розвернулися та пішли геть. Ніхто їх не став зупиняти. Я підходив до цих людей, питав. Вони пояснили, що у них є родичі в Росії, і ці родичи за ними приїдуть, тому вони нікуди далі не поїдуть. Ну а у нас не було вибору. Ми не знали, куди нам подітись. Тож ми сіли у потяг до Володимира.
Нам дали картки місцевого мегафону, але зв'язок був поганий, додзвонитися ні до кого не могли.
Нам видали макарони ролтон. Добре, що в нас були ще наші українські консерви, баночка тушонки, яку ми прихопили з собою з підвалу.
Їжа у поїзді була жахлива. Багатьох нудило. У поїзді 80% людей отруїлося цією місцевою їжею. Людей рвало. Ми потім уже у Володимирі довго лікувалися від цього.
У Володимирі на вокзалі нас зустрічала величезна кількість репортерів, мер міста, депутати місцеві, які розподіляли людей на автобуси. Їхали різними селами, селищами – всіх розвозили різними місцями. Більшість цих місць виявилися непридатними для життєдіяльності. Мені вдалося домовитися, щоби нас не відправляли в село, а залишили у Володимирі. Нас поселили у хостел у Володимирі. Кімната три на три метри, одне двоспальне ліжко та душ. Але після двох днів митарств для нас це був рай. Ми не милися з 2 березня. І душ - то був невимовний кайф.
Загалом, не найгірші умови, порівняно з тим, куди повезли інших людей. Їх у селах селили в школах, у непристосованих для цього приміщеннях. І як вони зараз там – я не знаю.
Годують нас тричі на день, але порції мікроскопічні, і їжа смердить, вчора гречка віддавала ацетоном, і тих, хто з'їв, госпіталізували до лікарень. Цілими поверхами вивозили. Ми не їли. Небезпечно.
Постійно нам підносять якісь документи, просять щось підписати. Статус біженців ми не оформляли. Ми отримали дозвіл на тимчасове проживання. Легально ми можемо в Росії знаходиться три місяці. Спробували через службу зайнятості знайти роботу, робота є, але заробітна плата – 10 тисяч рублів. Це просто ні про що (це приблизно 3 тисячі гривень – ред). На ці гроші неможливо жити, неможливо знімати житло. Ціни тут високі. І 10 тисяч рублів не вистачить навіть для проживання однієї людини, не кажучи вже про сім'ю.
Зараз ми просто тут живемо. Шукаємо варіанти, як залишити росію та потрапити до Європи. Що буде з нами завтра, ми не знаємо…
Поради тим, хто опинився у скрутному становищі через примусову депортацію