2 квітня загинув відомий письменник та журналіст Євген Баль. Він мешкав в Маріуполі, але в останні роки з дружиною переїхав до приморського селища Мелекіно в 20 км від Маріуполя.
Євген Баль був підводником, флагманським штурманом дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення.. Вже після завершення військової кар’єри став займатися журналістською справою та писати книги.
Одна з найвідоміших його книг - «Хроніки пса Филимона». Це розповідь про події 2014 року в Маріуполі очами собаки. Автобіографічний фрагмент, коли письменник прийшов разом зі своїм псом на псевдореферендум, і організатори запропонували проголосувати собаці, якщо та – за «ДНР», - став мемом.
Останні роки Євген Баль багато зустрічався з віськовими, дарував їм свої книжки. А паралельно вів інформацйну боротьбу з мешканціями села Мелекіно. Багато з них не приховували своїх проросійських настроїів. Дошкуляли Євгену Миколайовичу. Коли він з другом вирішив пофарбувати зупинку траспорта в Мелекіно в жовто-блакитні кольори, хтось з місцевих кожної ночі зафарбовував її чорною фарбою, поки фарба не скінчилась.
Тож, стосунки з деякими селами не були простими у Євгена Баля.
Дочка письменника, пані Наталя, не сумнівається, що хтось з місцевих і навів окупантів на будинок Євгена Баля.
Нам вдалося поспілкуватися з пані Наталею. І вона розповіла подробиці, що ж насправді трапилось в селищі Мелекіно в березні цього року.
«Батька арештували 18 березня 0 14.00. Вони прийшли до нашого будинку і схопили його. Там була моя мама. Вони почали проводити обшук. Що саме шукали – невідомо. Просто рили все підряд. Знайшли фотографії, на яких батько зустрічався з військовими, з азовцями, і цього виявилось достатньо.
Вони витягли батька з дому і відвезли в будинок місцевого адвоката Анатолія Личко. Чому саме туди – я не знаю. Там вони почали бити батька. Дуже жорстоко били. Прикладами по голові, по ушах. Вони питали чи пов’язаний він з Правим сектором. Коли батько не відповідав – вони просто били. Виливали на нього всю свою лють.
Потім погрузили в машину і повезли в Мангуш.
Я не знаю, чому саме до нього причепились, але проукраїнська позиція батька була відома в селі. У мене немає сумнівів, що хтось з місцевих розповів. Бо у нас в Мелекіно жодного проукраїнського свята не обходилось без Євгена Баля.
Я знаю, що у росіян є певні списки з проукраїнськими активістами. Але там в першу чергу вказані люди- держслужбовці, поліцейські, які не зрадили Україні. Є там в списках і мій чоловік, який ще в 2014 році відмовився співпрацювати з «ДНР». І його одразу внесли в ті розстрільні списки. Чи був там батько – я не знаю.
Коли росіяни завершили перший обшук, вони одразу попередили мою матір, що повернуться і будуть проводити обшук ще раз.
Ну і повернулись…
Після другого обшуку (на цей раз нічого компрометуючого вони не знайшли) з дому забрали батьківський кортик, який тато отримав на закінчення ВВМУ ім.Фрунзе, бінокль, відеокамеру, годинник... Це те що відразу помітили. Думаю, що це далеко не всі наші пропажі.
Коли тато повернувся, він дуже мало розповідав про полон. Мабуть, оберігав нас з мамою.
Деякий час він перебував в камері в Мангіші. Там людей було - як оселедців в банці. Люди не могли сидіти – вони стояли, так багато їх було. Але батько після побиття був дуже слабкий, він втратив свідомість на деякий час. Йому дали можливість сидіти на бетонній підлозі камери, а не стояв.
Батько скаржився постійно на головні болі
19 березня батька відвезли з Мангуша в Докучаєвськ. Там брали відбитки пальців і знову били. Били ногами не тільки по голові – по всьому тілу. Окупантам навіть довелося викликати швидку допомогу, і медики діагностували перелам ребер.
20 березня його повернули з Докучаєвська знову до Мангушу і там залишили. Батькові було дуже погано. Ві не розумів, що йому робити, як дістатися дому, і він пішов до єдиної людини у Мангуші, яку знав. То був колишній АТОшник Янгичер (ім’я його не пам’ятаю). Прийшов до нього – а там похорон. Дружина Янгичера ховала свого чоловіка. Той пішов в аптеку – і не повернувся. Через декілька днів знайшли мертвим. Ось як зараз зникають люди на окупованій території.
І батько потрапив як раз на поховання. Це просто жах!
Вдова зателефонувала татовій жінці, а вона вже мені - що тато відпустили, треба забрати у Мангуші. Дала мені адресу – і все. Я готувалась до того, що, можливо доведеться або обмін якись робити, або гроші платити. Але виявилось, що це просто квартира батькового знайомого.
Я просто забрала батька, і ми дуже повільно рушили додому.
Я запитала, тебе били? Він зупинився, повернувся до мене обличчям і зняв темні окуляри - лице було чорне....
Забрали тата 18 березня о 14-й , додому він повернувся 20-го ввечері. В Мелекіно вже не було газу, світло - по годинах.
Останні дні батько не вставав.
Слідчий і експерти які приїхали на констатацію смерті, сказали, що справа кримінальна, бо побиття - "на обличчі" і дійсно описали усі синці..... І не дозволили ховати без розтину.... Але у висновку не було ані слова про це».
Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net - Fondation Hirondelle.