Ольга Б. переховувалась від бомбардуваннь в Маріупольському драматичному театрі. Вона з родиною оселилась там ще 5 березня і добре знає, як був організований побут людей, які знайшли там прихисток, хто саме допомагав людям, де вони брали їжу.
Вона залишила театр за день до бомбардування.
Минув місяць з тієї трагічної події. Ольга записала свої спогади і надіслала нам в редакцію. Бо дуже важливо не забувати про тих, хто загинув…
ПОЧАТОК
У драмтеатрі ми опинилися випадково, 5 березня.
Цієї ночі бій на нашій вулиці проводився з такою силою, що наш будинок трясло, а льох-підвал тремтів від кожного вибуху. Тоді крім звичайних вибухів ми відчули на собі дію ще якоїсь дивної зброї: без вибуху, тільки поштовхи під землею та вібрація. Так було тричі, і що це було – ми й досі не можемо пояснити. Відчуття було таке, що наш підвал разом з нами струснули, наче каструлю із сосисками.
Вранці 5 березня, після пережитого бою, рішення виїжджати з міста дозріло вже у всій нашій компанії – 2 сім'ї, це 9 осіб. Залишатися в льоху було страшно, і дуже небезпечно. Коли ми вбибігли на вулицю, ми жахнулися - наше місто було не впізнати: зламані електричні стовпи та обірвані дроти, дитяча поліклініка (ЦПМС №5) з розбитими вікнами, взірвані трамвайні колії, снаряди, що стирчать із землі, а всі будинки та вулиця – заляпані брудом та усипані уламками.
Машин було мало, вони проїжджали швидко, і якщо ми намагалися щось запитати, люди вигукували з вікна, не зупиняючись. Хтось сказав, що сьогодні буде зелений коридор, відправлення від Драмтеатру об 11 годині. Нам – півгодини на збори – і по машинах! Так, наша компанія з 9 осіб виїхала на 2-х машинах з Лівого.
Нам пощастило, що під час нашого виїзду обстріл припинився, і ми виїхали на Набережну. Найбільше ми боялися, що єдиний головний міст, який сполучає Лівий берег і центр міста, вже зруйнований або через нього не пропускають військові. Але Пост-мост виявився цілим, і нас пропустили.
Біля Драмтеатру зібралося дуже багато машин, ними було заставлено все кільце (кільцева дорога навколо театру та його парку). Люди метушилися, вискакували з авто, клеїли на скло написи «Діти», рвали на смужки якісь простирадла та прив'язували ці білі стрічки на ручки дверей. Інформації про те, чи буде «зелений коридор» підтверджений російськими військовими, не було. Нарешті з'явилися поліцейські і оголосили всім присутнім, що коридору нічого очікувати, тому що бої та обстріли продовжуються, і виїзд із міста смертельно небезпечний. Люди довго гули, не розходилися, хтось запропонував зустрітися завтра тут же в цей же час (раптом можна буде виїхати?), і зрештою роз'їхалися.
Нам повертатися в наш будинок було надто небезпечно, тому ми спробували знайти місце у сховищах довколишніх будинків. Обійшовши 2-3 таких укриття, виявилося, що підвали всіх будинків були вже зайняті своїми ж мешканцями, і нас ніде не хотіли приймати.
Єдине місце, де ще було «місце» - це була будівля самого драмтеатру. Цей «палац», збудований у 60-х роках, був монументальною спорудою, усередині – гарний партер із натурального дерева з бордовою оксамитовою оббивкою, особлива гордість – величезна кришталева люстра. Наш рідний драмтеатр був візитною карткою Маріуполя, а протягом багатьох років – центром культурних, розважальних та офіційних міських заходів. Тепер для сотень маріупольців він став і будинком, і захистом.
Насамперед потрібно було знайти собі місце всередині драмтеатру. Як такого бомбосховища у ньому не було, але підвал, у якому багато років тому розташовувався якийсь ресторан, був досить надійним, ще розташований під землею. Ми умовно розбили його на «банкетний зал» – основне напівкругле приміщення - та «катакомби» – залишки підсобок та кухні цього колишнього ресторану. Основна «зала» була вже повністю зайнята людьми, тому ми стали шукати місце в «катакомбах». Нашій компанії дуже пощастило, т.к. нам вдалося вичистити від мотлоху і «зайняти» якусь підсобку, а також лаву в коридорі до неї. Крім того, у підсобці ми встановили на саморобні стійки старі двері, таким чином у нас вийшов стіл, який уночі служив ліжком для мого п'ятирічного племінника, його мами та мене. Також були стягнуті дві величезні коробки від екранів домашніх кінотеатрів, на яких спали вночі, іноді по черзі, наші чоловіки. Буквально до кінця цього ж дня наші «катакомби» були повністю заповнені людьми: вздовж стін та в кутах, у невеликих нішах та виїмках вузьких проходів, прямо на підлозі, хто на картонках, хто на своїх невеликих пожитках, під тьмяним світлом рідкісних ліхтариків та свічок – дорослі та діти займали весь вільний простір.
ЖИТТЯ У ДРАМТЕАТРІ. ОРГАНІЗАЦІЯ ПОБУТУ
Як такого «керівництва» мешканці драмтеатру не мали. Організацію побуту та допомогу людям взяли на себе кілька людей – артисти та працівники театру, які залишилися у місті та жили тут же, в одній із кімнат «катакомб». З тих, кого ми знали, «директор», актор драмтеатру Дамір Сухов,
«зам. директора з орг. питань», актор драмтеатру Сергій Забогонський,
«зав господарською частиною» Євгенія Забогонська – Женя.
Також впізнали актора Валерія Капінуса. Напевно, були й інші хлопці з працівників театру, але ми впізнали лише цих.
Дамір "координував" загальне розселення людей. Сергій був розпорядником та організатором робіт. Насамперед було заселено підвальне приміщення колишнього ресторану, «банкетний зал», потім були зайняті підсобки цього ресторану – «катакомби». Цей підвал вважався найбезпечнішим місцем, т.к. розташовувався під землею у передній (фронтальній) частині театру. Потім заселилася частина підвалу, розташована у центральній частині театру, під сценою. Поруч завжди був зайнятий перший поверх (напівкругла частина з колонами після фойє). Окрім постояльців, туди приходили на ночівлю жителі довколишніх будинків, адже «палацовий» будинок театру здавався надійним притулком від будь-яких обстрілів! У міру руйнувань у місті від бомбардувань та обстрілів кількість жителів театру швидко зростала, тому незабаром заселився другий та третій поверхи – це були найбільш небезпечні місця, також частково зал для глядачів.
Адміністративна частина театру (вхід з боку парку) була віддана під складські приміщення, медичний пункт, частина кабінетів - під житло вагітним та матусям з немовлятами.
Спочатку наше життя у драмтеатрі було спонтанним. Воду брали із двох протипожежних підземних колодязів, які розташовувалися з бокової південної частини будівлі театру. Вони були заповнені водою років десять тому як резервні на випадок пожежі в театрі. Тепер ця технічна вода використовувалася як питна. Тут же, поруч з аварійним виходом театру, розводили багаття та кип'ятили цю воду на чай та для приготування їжі. Для багать спочатку розібрали настил від ковзанки, що розташовувався в парку Драмтеатру. Пізніше на дрова пішли крісла партеру. Це, звісно, було варварство. Але ми його виправдовували як неминучість під час війни...
Дамір та Сергій тримали зв'язок із поліцією та нашими військовими. Так наші дізналися, що в театрі ховається багато городян, що нам потрібні продукти, питна вода, ліки, предмети гігієни. До театру почали підвозити питну воду. Раз на 2-3 дні наші військові привозили провізію та предмети першої необхідності – допомагали, чим могли. Також відповідали на наші розпитування щодо бойової ситуації у місті, роздавали листівки – єдине джерело інформації на той час.
Дамір та Сергій робили величезну роботу! Але все-таки головною людиною була Женя! Ця маленька тендітна жінка взяла на себе обов'язок бути розпорядником продуктів та провізії, допомагала і підказувала з усіх питань організації побуту, харчування та здоров'я. Вона весь час була зайнята і оточена величезною кількістю людей, які щось запитували, хотіли, хворіли, сподівалися.
Згодом життя мешканців театру поступово впорядковувалося. Самоутворився «оргкомітет» - хлопці, які взялися за приготування та роздачу юшки та окропу для людей. Головним кухарем був Мишко (грузин або вірмен по національності), людина з кулінарною фантазією, здатна зварити борщ із заморожених голубців. Наші військові поділилися польовою кухнею, яка була встановлена поряд зі стихійними вогнищами. Насамперед вона призначалася, щоб нагодувати «театралів», але за водою, а потім і за їжею, приходили й мешканці прилеглих будинків – з кожним днем їх становилося дедалі більше.
Щоб черга не вишиковувалась на вулиці, де було небезпечно, у будівлі театру, на місці гардеробу, зробили «роздачу». В обід – юшка, на вечерю – печиво та окріп, іноді роздавали цукерки. Їди та води було не багато, ми збиралися у черзі у фойє, де насамперед їжу роздавали мамам з дітьми, а потім усім іншим. Все харчування привозив «Азов» та поліція, зі складів. Забавним був випадок, коли привезли продукцію зі складу з морепродуктами, і щасливчикам дісталися делікатеси – креветки, суп із мідіями. Нам теж пощастило: насмажили на вогнищі оселедця і зварили юшку.
ЛЮДИ
Люди містилися скрізь, де можна було: на стільцях, лавах, картонках, сиділи вздовж стін і на сходах, у «передбанниках» до туалетів. Багато хто був із домашніми вихованцями: кішки, собаки, папуга. Весь цей зоопарк поводився струнко, тварини теж відчували, що йде війна...
У чергах за їжею - як і належить у всіх чергах - спілкувалися, лаялися, ділилися новинами. Великих скандалів особливо не було, всі розуміли ситуацію та намагалися бути стриманими. Між собою «сусіди по театру» як могли підтримували одне одного, чим могли допомагали.
Одним із позитивних моментів було те, що драмтеатр став своєрідним центром подій. До нас періодично приїжджали «Азов» та поліція, розповідали про бойову ситуацію в місті, роздавали листівки. Декілька днів поспіль біля театру організовував зустріч представник міської влади – депутат міськради, голова профкому «Азовсталь» Юрій Дорошенко. Він роз'яснював «комунальну» ситуацію: що відновити у місті електрику, водопостачання та газ – немає можливості через постійні бойові дії, пропонував допомагати спеціальним бригадам у похованні загиблих маріупольців, які залишилися лежати прямо на вулиці, та що ховають їх у спільних «братських» » могилах.
Однією із неприємних проблем театру стала організація туалету. В умовах дефіциту води виникало питання елементарно помитися, а оскільки спочатку замість питної води використовували пожежний запас, багато людей мали порушення травлення. Все разом це призводило до повністю забитих та брудних туалетів у театрі, практично до санітарної катастрофи! Особлива подяка жінкам, котрі з власної волі прибирали ці туалети для всіх! Ця неприємна робота підтримувала чистоту та гігієну! Подібні проблеми були у всіх великих сховищах, за чутками, у притулку кінотеатру «Перемога» розпочалася дизентерія. Інформація не точна, але цілком правдоподібна.
Чим більше посилювалися бомбардування міста, тим більше ставало мешканців театру. До 14 березня нас стало більше тисячі людей! Частина людей жила постійно, частина місцевих приходили за їжею та водою, а на ніч йшли. Але театр гудів із самого ранку! Черги на роздачі збільшувалися, бувало, що їжі та води не вистачало.
МАРОДЕРСТВО
Весь інвентар театру віддали під потреби його жителів. У хід пішов реквізит, костюми (щось як одяг, щось як подушки і покривала), крісла партеру розбиралися на сидіння і лежаки, а ніжки - на дрова. Завіса та перегородки пішли на закладення вікон та дверей – для захисту від уламків на випадок влучення снарядів або від ударної хвилі.
Як і належить у воєнний час, з приходом дефіциту та закритих магазинів ці магазини розкривалися жителями самостійно. Першими під удар потрапили аптеки, супермаркети та продуктові магазини. Також розносилися підсобки магазинів - люди забирали все, що може хоч якось статися у нагоді. Ми дізнавалися про «розтин» чергового магазину, коли звідти вже тягли. Частину продукції люди заносили у фойє театру та залишали прямо на підлозі – для охочих. Це не стосувалося їжі – вона була на вагу золота, а стосувалося продтоварів та одягу. Так у мене з'явилася «подушка» – зі стопки нових дитячих штанів, у мого сина – запасні штани від спецодягу Метінвесту, а також теплий жилет – червоної уніформи «Щирий кум». Ці трофеї нам у нагоді! Очевидно, що грабували не лише супермаркети з їжею, а й ЦУМ та магазини з технікою. Саме таке мародерство, заради наживи, а не для виживання, поліція припиняла. Щодо продуктів харчування та аптек, то ганяли не сильно.
НАСТРІЙ
Ми оселилися у театрі 5 березня, з думкою, що це ненадовго. Щодня ми чекали, що завтра відкриється зелений коридор і буде евакуації з Маріуполя. У підсумку ми прожили у театрі 10 днів, до 15 березня. З огляду на те, що з собою був мінімум речей та продуктів, влаштовувати свій побут довелося на ходу. Відсутність елементарних умов – електрики у темних підвалах, можливості помитися, зручно поспати – лежачи, з подушкою та ковдрою, постійне недоїдання та економія води – все це діяло гнітюче. Черги за окропом і юшкою, спроби приготувати щось додатково, на саморобному вогнищі під бомбардуваннями і обстрілами, перетворювали кожен наступний день на пекло, що повторюється. Щоранку – повернення у важку реальність, де нескінченні вибухи та стрілянина, а у підвалі темно, холодно та голодно.
Мені здається, за ці 10 днів я постаріла на 10 років. Якось, після того, як ми виходили на вулицю, мій чоловік сказав мені: «Оля, ти зеленого кольору. Я навіть не знаю, що потрібно зробити, щоб повернути тебе до життя...» Відповідь очевидна – я хочу прокинутися від цього страшного сну, у мирному Маріуполі, у себе вдома!
Але з кожним днем артобстріли та бомбардування літаками тільки посилювалися. Ми майже не виходили на вулицю – лише хлопці, які готували їжу та гріли воду. За звуками вибухів ми розуміли, що бомбардують десь уже поряд, у центрі міста. У театрі було дуже багато дітей і всі боялися, що випадкова бомба потрапить і зруйнує його. Так з'явилися написи з обох боків від театру, білою фарбою, великими літерами: ДЕТИ
Весь цей невлаштований побут, проблеми зі здоров'ям, постійний страх – за своє життя та своїх близьких компенсувалися тим, що нас було багато, і ми виживали всі разом. Ми не померли від голоду – нам допомагали військові та поліцейські, ми не втрачали надію на нашу перемогу. За 10 днів драмтеатр став нашим будинком та захистом, завдяки театру ми залишилися живі.
ЗЕЛЕНИЙ КОРИДОР
Те, заради чого ми приїхали в центр міста – зелений коридор для евакуації, ніяк не підтверджувався і з часом ставав все більш примарним. На тлі посилення боїв і просування авіабомбардувань до центру міста, перебувати в театрі ставало все небезпечніше. Літаки літали і бомбили по кілька разів на день, будь-якої миті ми могли залишитися без машини, припаркованої біля центрального входу, і в результаті не змогли б виїхати.
Нарешті 14 березня по радіо було оголошено можливість евакуації з Маріуполя. Насправді, ніхто не знав, як і куди їхати. Люди на своїх авто самостійно вишикувалися в колону, і на свій страх і ризик вирушили з Маріуполя. Ми до цього виїзду не потрапили, т.к. він був спонтанним, і ми не змогли вчасно зібратися та виїхати з усіма. Вирішено було виїжджати вранці наступного дня.
Вранці 15 березня російський літак літав та кидав бомби так близько до центру, що почалася паніка. «Кільце» драмтеатру було заповнене авто, все з білими стрічками та написами на шибках «діти». Наша компанія з 9 людей швидко заскочила у дві наші машини. На виході з театру стояв розгублений Дамір. Він просив водіїв, які мають вільне місце, взяти його з собою. В одній з наших машин було якраз 4 особи, то Даміра ми забрали. Потім дізналися, що в нашій колоні їхав головний кухар Мишко.
Коли ми вирушали, вздовж дороги було багато людей. Ті, хто не мав своєї машини, зупиняли від'їжджаючих, заглядали у вікна і питали вільні місця. Але майже всі машини були вже повні, тому ці люди практично не мали шансів.
З Маріуполя виїжджали великою колоною, їхали повз Бердянськ на Запоріжжя. Як виявилося, насправді «зелений коридор» - це умовна назва. Умовна тому, що шлях, яким ми їхали, не був безпечним. На виїзді з Маріуполя довелося об'їжджати міни, вздовж доріг - розбита і згоріла військова техніка, вантажні автомобілі, в полях - снаряди, що не розірвалися, також бачили корпус від якоїсь великої ракети. Усі населені пункти, які ми проїжджали від Маріуполя до Запоріжжя, були під російською окупацією. Напевно, коридор назвали «зеленим» тому, що російські військові пропускали нас без особливих перевірок, пояснювали подальший шлях і загалом ставилися по-людськи. Думаю, що це результат великої роботи наших дипломатів та переговорної групи.
Шлях із Маріуполя до Запоріжжя зайняв понад 10 годин: по путівцях, від одного блок-поста до іншого, з простоями для перевірки документів. І лише після блок-поста з жовто-блакитним прапором ми змогли видихнути з полегшенням – привіт, Запоріжжя! слава Україні!
КІНЕЦЬ
Про бомбардування Драмтеатру ми дізналися, коли перебували у Запоріжжі, 16 березня, із новин. Не вірилося, що ще вчора ми самі були там, і що якби не поїхали, то сьогодні могли б загинути!
По кадрах, які облетіли весь світ, видно, що руйнація припала на центральну та адміністративну частини будівлі. Постраждала та сама «кухня», яка годувала людей, до адміністративної частини – медпункт та житлові кімнати з вагітними та матусями з немовлятами. Наші побоювання, що театр постраждає від випадкової бомби, не справдилися – росіяни розбомбили його навмисне, усвідомлюючи, що й навіщо вони роблять. Напис «ДІТИ» на асфальті, зроблений такими великими літерами, що видно навіть на знімках супутників з космосу, став мішенню для російських нацистів, які влаштували геноцид українського народу, і смертним вироком для сотень мирних жителів, жінок та дітей.
Скільки людей залишалося в драмтеатрі на момент його бомбардування, сказати важко. Хочеться вірити, що основна частина городян таки змогла евакуюватися 14-15 березня. Але однозначно, що багато хто ще залишився.
Після цієї страшної бомбардування частина людей вижила – і це справді диво! хоча пережитий кошмар ще довго залишиться у їх пам'яті.
Точна кількість жертв після бомбардування Драмтеатру досі невідома.
Що сталося із Сергієм та Женею, чи живі вони – ми не знаємо.