За дуже приблизними підрахунками, у Маріуполі с початку повномасштабної війни загинули від 20 до 22 тисяч чоловік. Багато хто в Маріуполі, хто пережив справжнє пекло війни, покладає відповідальність за це не стільки на Володимира Путіна, скільки на діючу міську владу.
Залишившись у повній блокаді – без світла, їжі, води, зв’язку - люди відчували себе абсолютно покинутими. Ніхто їх не рятував, не повідомляв про обстріли, не привозив воду. І головне – ніхто не евакуював з міста.
Через це багато хто з маріупольців вважає, що саме мер Маріуполя Вадим Бойченко відповідає за тисячі смертей.
Чи так це? Відповідь на це питання буде складатися з двох частин: кримінальної відповідальності і політичної.
Кримінальна відповідальність
З точку зору Кримінального кодексу України, мер не скоїв жодного злочину проти народу України. Це факт.
Президент росії оголосив Україні війну, яку сором’язливо назвав спецоперацією, і віддав наказ знищити Маріуполь. Саме російська армія напала і почала масовані обстріли Маріуполя. Саме російська армія с початку березня скидала на Маріуполь надпотужні авіаційні бомби кожні 10-15 хвилин. Тому Путін, а також його генерали, а також солдати, які виконували злочинні накази – і є вбивцями маріупольців. Вони і тільки вони винні у розв’язанні війни і вбивствах маріупольців.
Будь-яка інша постановка питання уводить з-під удару Феміди справжніх злочинців – російську армію, російського президента і весь російський народ, який підтримує вбивство українців.
Політична відповідальність
Але це не означає, що мер Маріуполя зробив все, що мав би, задля того, щоб захистити людей навіть в таких надзвичайних умовах.
Основні прогалини в підготовці до війни:
-мерія не зробила стратегічних запасів їжі, які мала б переховувати в різних місцях, щоб уберегти від знищення;
-теж саме стосовно запасів питної води;
-не підготувала підвали будинків для того, щоб там можна було переховуватися великій кількості людей (мова йде саме про підготовку підвалів, бо будувати бомбосховища – це справа не муніципалітетів, а єдиної державної системи цивільного захисту, яка, згідно до постанови Верховної Раді від 2014 року, підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України);
-не забезпечила своєчасну евакуацію мирного населення з міста.
По кожному з цих пунктів звинувачень є як відверті прорахунки влади, так і об’єктивні обставини, які служать виправданням таких дій. Коротко пробіжимось по кожному пункту.
ЕвакуаціяМаріупольці, як і мешканці усіх інших міст України, поділяються на активних і пасивних, на лідерів та відомих. Перші завжди приймають рішення самостійно, залежно від ситуації. Ситуація, яка склалася 24 лютого, була абсолютно зрозумілою – масштабний наступ по всіх фронтах, обстріли не тільки Донеччини і Луганщини, а і Київщини, Харківщини, Сумщини, Чернігівщини демонструвала: почалась повномасштабна війна. І треба рятувати родини. Більше 100 тисяч маріупольців залишили місто в перші дні війни.
Ті, хто цієї наявної загрози не побачив, чекали підказки від влади. Вони чекали, що мер скаже їм: маріупольці, терміново евакуюйтесь, бо буде лихо. Але ніхто їм це не сказав. Тож вони залишились в своїх домівках. Перші евакуаційні потяги пішли з Маріуполя до Франківщини напівпорожніми. А потім росіяни розбомбили залізничні колії і позбавили маріупольців подальшої можливості евакуюватись з міста залізничним транспортом.
1 березня росіяни взяли Маріуполь у повну блокаду, і евакуюватись стало неможливо.
Багато з тих, хто залишався в місті без зв’язку, і навіть ті, хто власним транспортом проривався у місто і вивозив людей, вважають, що влада нічого не робила для евакуації. Це не так.
В умовах блокади процес евакуації – це двосторонній процес. Погодити коридор мають дві сторони. Якщо росія не погоджується випускати людей, в односторонньому порядку Україна цього зробити не може. Тому перемовини велись на вищому рівні, а не на місцевому. І у української сторони ніяк не виходило організувати масову евакуацію з Маріуполя – бо росія на це не погоджувалась. Але коли росія стала відкривати з 13 березня коридор для приватного транспорту, в роботу по спасінню маріупольців включились не тільки волонтери, а і міська влада. Бо не всі знають, але муніципалітет закупив більше 40 мікроавтобусів, заправляв їх пальним та гуманітаркою, щоб рятувати людей малими групами, як у Дюнкерку під час Другої світової.
Спроби організувати евакуацію не припиняються з боку керівництва держави і зараз. Але результатів вони по великому рахунку не мають. Або мають дуже-дуже скромні результати.
Їжа, водаВ цьому питанні було зроблено дві помилки. По-перше – не вірили у війну і не готувались. По-друге, коли почалась війна, закупили їжу терміново, але склали її в одне місце. І коли зрадники здали координати цього місця, один бомбовий удар позбавив містян стратегічного запасу продуктів. Якщо б ховали по різних місцях невеличкими партіями знищити запаси було б складніше.
БомбосховищаМабуть всі вже бачили, як якась дівчина йде Театральним сквером біля зруйнованого театру і кляне Вадима Бойченка через те, що за 8 років війни не побудував в місті жодного бомбосховища. Лють дівчини можна зрозуміти. Жодного бомбосховища в Маріуполі дійсно не було побудовано.
Більше того, коли, наприклад, депутатка Катерина Сухомлинова піднімала питання на сесії про необхідність підготувати підвали та існуючи бомбосховища, її висміювали і не давали рота розкрити. Сухомлинова виступала з цією пропозицією не тільки перед мером і депутатами. На нарадах в поліції області вона також про це говорила. Але з тим же результатом. Ніхто нічого не хотів готувати.
Це факти.
Але давайте будемо чесними і по відношенню до себе. Щоб сказала ця дівчина, що так завзято слала прокльони, ще рік тому, якщо б замість ремонту дитячої лікарні або школи, або замість нового пірсу мер розпочав би будівництво бомбосховища? У нас немає сумнівів, що ця дівчина сказала б, що мер поїхав з глузду, що він просто придурок. Так же само, як нам, журналістам 0629 казали, писали наші читачі після кожної публікації про загрозу війни. «Вы придурки. Не нагнетайте. Война только в ваших больных головах» - пам'ятаєте ці фрази, друзі? Ви нам їх писали десятками і сотнями на пошту, залишали в коментарях під кожною публікацією про війну.
Тож, резюмуємо. Стосовно бомбосховищ.
Мерія мала б підготувати підвали. Але не підготувала.
Будувати бомбосховища – це справа не мерії, а держави, єдиної системи цивільного захисту, підпорядкованої Кабміну.
Ніхто в Маріуполі не вимагав від влади влаштовувати бомбосховища, тому вони і не займалися цими питаннями. Бо влада завжди йде за потребами громадян, щоб подобатись своїм виборцям. В Маріуполі всі хотіли пірси, парки і нові школи з лікарнями. Нових бомбосховищ ніхто не хотів, тому вони і не з’явились.
Але непідготовлені підвали – це беззаперечно провал в роботі місцевої влади.
Про від’їзд мера з заблокованого МаріуполяВадим Бойченко покинув місто ввечері 26 лютого за розпорядженням керівництва області і мав повернутися наступного дня у місто. Він повернутися не зміг, бо потрапив під обстріл, і машину його у місто не впустили.
Мабуть, якби він спробував потрапити у місто ще раз, потім ще раз, потім ще багато разів якимось нелегальним способом, то він туди б потрапив. Він прийняв інше рішення – керувати процесами на відстані.
Чи був би він більш ефективним всередині міста? Навряд чи. Бо без зв’язку важко вирішувати питання. Він би не зміг захистити людей від авіабомб та ракет. І евакуювати людей, находячись всередині, теж не зміг би.
Але є ще чисто моральне питання. Якщо порівнювати місто з кораблем, то капітан мав би залишати свій корабель останнім. Мер цього не зробив.
Здається, міський голова Маріуполя виявився чудовим менеджером миру і поганим менеджером війни. Це не добре, і не погано. Це так як є, об’єктивна реальність.
І за свої рішення – правильні чи неправильні – він понесе політичну відповідальність. На наступних виборах ви, друзі, будете вирішувати своїми голосами, правильно чи не правильно чинив міський голова під час настрашених подій в історії Маріуполя. Але не кримінальну відповідальність.
Бо так чи інакше, а у загибелі тисяч людей винна російська федерація і весь російський народ.
Колись до війни у нас з вами на сайті щосуботи були «Суботні розмови». Говорили про різне, але всі ці довоєнні теми зараз втратили сенс. Можливо колись ми знову будемо по суботах обговорювати, як нам краще розвивати місто. А зараз є потреба обговорювати більш нагальні питання. Наприклад, чи варто віддавати дитину в школу в окупації? Чи вважається зрадою робота по розчистці вулиць в окупованому місті? Що робити, коли вимушений брати їжу з рук вбивць? Багато таких питань ставить перед нами життя.
Ми будемо обговорювати з вами складні питання щонеділі. Пропонуйте свої складні теми за адресою: news@0629.com.ua з поміткою «Складні питання».
Читайте також: Складні питання. Чи варто було здавати Маріуполь, щоб захистити місто від руйнувань?