Олексій Симонов — 44-річний харизматичний ведучий різноманітних заходів, спортивних змагань. Він говорить, що найважливіше — це комунікації, які не раз допомагали йому не лише вижити у воєнному Маріуполі, але й успішно вивести з нього все своє сховище.
Про життя в окупації та як вдалося вивести людей із заблокованого Маріуполя Олексій Симонов розповів в інтерв'ю Харківській правозахисній групі.
— Розкажіть, будь ласка, про перший день війни в Маріуполі. Яким він був для вас?
— День був метушним. Жінка панікувала, що почали стріляти, треба їхати кудись. Не вірилось, що щось буде. Як можна було уявити у XXI столітті, що будуть стріляти прямо по житловим кварталам? Це неможливо було уявити. Здавалось, що десь там постріляють, а потім все вирішиться — відійдуть, і почнуться переговори. Отакий от був перший день — не вірилося в те, що відбувається навколо.
— А коли стало зрозуміло, що це так просто не скінчиться і потрібно виїжджати?
— Це стало зрозуміло десь числа 26-27, десь так. Але вже не було можливості виїжджати. У мене не було автомобіля, та якщо і був би — я не знаю, чи ризикнув би я поїхати, знаючи, що на трасі до Маріуполя вже йде колона загарбників. Мабуть, ні. Я боюся, що ті, хто поїхав у 27-28 числах, дуже ризикували.
— У якій частині міста ви мешкали і що відбувалося там?
— Кальміуський район, район Нептуна, маріупольці знають, де це. Біля заводу Ілліча. Перші дні у нас було більш-менш тихо, порівняно з тим, що потім відбувалося. Тому що потім в березні прилітало прямо до нас. А до цього ми чули стрілянину, яка відбувалася десь у Сартані; чули стрілянину, яка відбувалася на 23-му мікрорайоні.
Було гучно, було страшно, але зараз я можу вже аналізувати і говорити: «Та, це була фігня». Коли полетіло до нас, от тоді ми зрозуміли, наскільки все дуже погано.
— Розкажіть загалом про життя в Маріуполі під час війни.
— Ну, спочатку було просто страшно, тому що стріляють — тікали у імпровізоване сховище, яке з'явилося, тому що міська влада ніяких сховищ не підготувала. Потім зникла електрика, зникла вода, зник газ. Дуже допомогло те, що багато років дивилися усілякі фільми-катастрофи. Або також те, що я гарно навчався у школі, де нам розповідали як виживати, ДПЮ і все таке.
Ми добували дрова, добували воду, топили сніг. Збирали дощову воду. Добували провіант. Дуже важливо бути комунікативним, тому що комунікації набагато дорожчі, ніж якісь там гроші, які не мали вже ніякого значення. Нас у сховищі було більше 280 людей. Допомагали один одному — ось так-от ми і виживали. Зараз там так само намагаються вижити люди. Їх рятують по краплинці, а 150 чи 140 тисяч ще отак-от і виживають досі.
— Чи взаємодіяли ви якось із військовими?
— У нас у районі був шпиталь військовий. І десь перший тиждень я приходив туди у вільний час, і ми допомагали посилювати вікна від уламків. Ми мішками закладували вікна, щоб працювали лікарі, тому що вони рятували не тільки військових — вони допомагали і цивільним, які постраждали при обстрілах. При мені привезли людей, коли на Кірова прилетіла перша ракета чи бомба. Був такий випадок, що ми засипаємо мішки, прив'язуємо, кріпимо до вікон — а приходить дід у шпиталь, говорить: «Хлопці, щось мені тут в стегно потрапило». Лікарі дивляться, а в нього уламок у стегні.
А потім, десь тижні два тому, я бачив відео, де російські журналісти, стоячи на фоні того вікна, яке я закладав мішками у шпиталі, розказують, що тут був штаб АЗОВу: «Ми вибили зі шпиталю вояків, звідсіля стріляли».
Думаю: «Ух ти! Виявляється, якби я не пішов, то побачив би і вояків там…» Тільки вони не відстрілювалися, а рятували людей.
Але до того, як вони його, як вони кажуть, «освободили», я знаю, що дуже швидко, у 15-их чи 18-их числах [березня] евакуювали звідти весь шпиталь. Наскільки я знаю, майже на територію заводу в бомбосховище, тому що зараз дивлюсь, кого розшукують з вояків і медиків, і бачу людей, із якими я спілкувався наживо в березні. І від цього тяжко на серці — що люди, які допомагали, вони зараз у розшуку. Вони багато людей врятували, а чи врятує хтось їх?
Я звертався до нашого Кальміуського «РУВД» — до поліції. Допомагали шукати людей, наскільки це можливо було. Тому що вони на той момент вже не стільки шукали, скільки вивозили трупи. Вояки допомогли з ліками, коли нам дуже потрібні були ліки. Вони дали те, що могли. Коли я новини деякі дивлюсь, і там розказують, що потрібно брати коктейлі Молотова та кидати у танки і так далі — ми не бачили ні техніку, ні вояків Росії та «ДНР». Тому що нас нас просто утюжили артилерією, авіабомбами, мінометами.
Ми побачили вояків тільки коли вже виходили з міста. А так — наш район просто мутузили, просто розфігачили артилерією. У нас біля сховища п'ять вирв від авіабомб. Чому п'ять, а не шість — тому що шоста авіабомба влучила в трансформаторну будку, трансформаторна будка вирівнялася, і від неї не залишилось вирви — просто зрівняли із землею велику трансформаторну чотириметрову будку.
Це було 13-16 числа приблизно. Тому що на той момент вже не мало значення, яке число. Є головна задача — вижити. Вижили сьогодні — гарно. Треба вижити завтра. Запланували, що треба годувати дітей гарячим, треба добути воду, треба слідкувати, щоб ніяких міток не поставили на сховищі, щоб не злили бензин з автівок мародери. От десь із 13-го до 16-го в нас було дуже спекотно — нас три дні утюжили, саме наше сховище — тому що, мабуть, по геолокації зрозуміло. У нас там люди заряджали телефони, і по нам стало прилітати.
— Чи знаєте, що зараз із вашим будинком і з сусідніми будинками?
— З будинками дуже складно, нічого сказати не можу, тому що зв'язку з містом ні в кого немає. Але, як говорив Кулеба: «Все, Маріуполя вже не існує, його зрівняли із землею». Але там досі більше 100 тисяч людей, розумієте? І вони живуть — значить, Маріуполь не знищено. Маріуполь знищують! І там потрібно рятувати людей. Неважливо, чи залишилися будинки — важливо, що там залишилися люди. Живі люди, які не можуть виїхать. Яким не дають виїхать, яких дезінформують. На даний момент дуже-дуже-дуже сильно.
— Ось про те, що не дають виїхати. Що саме заважало, зокрема, вашому виїзду з Маріуполя?
— Відсутність інформації, відсутність безпечних коридорів. Відсутність транспорту у мене. Тому що у мене три дитини, і я розумію, що я не можу піддавати своїх дітей такій небезпеці. Ми чекали, коли трохи потеплішає, щоб якщо ми будемо йти і нас застане ніч — щоб ми не замерзли. І ми чекали, щоб хоч трохи фронт обстрілів перемістився від нашого сховища. Щоб ми бачили, що по дорозі, якою ми будемо йти, хоча б не будуть утюжити, як все навкруги.
— Є багато інформації, що росіяни вивозять масово маріупольців на територію або Росії, або тимчасово окупованих територій України. Чи пропонували вам виїхати? Чи є у вас знайомі, які погодилися на це?
— Так, нам пропонували, нам так «стелили», що аж ух. «Їдьте: до Ростова, до Донецька, ось автобус, — це було вже в Нікольському та в Мангуші. — Там вас чекають, тепла їжа, поселення, буде робота, все буде гарно». Такі «веселі політруки», будемо так називати їх. Це були гарно підготовлені психологи.
Коли ми були в Нікольському, там прямо стелилися такі-от гарні «асвабадітєлі»: «Ми вам допоможемо, вас там чекає їжа». Хотілося сказати, що в нас і була їжа, і будинок у нас був, нам не потрібно було кудись їхати, ми їздили самі, коли хотіли. Але ось у Мангуші я вже зрозумів, що в них нестача кадрів: вони вже набирають і швидко навчають людей, щоб вони відправляли на ту територію, в «ДНР» або в Росію.
Коли зранку зайшов військовий і такий: «Ну довго ви тут будете жити у садочку?». Ми кажемо: «Ми на одну ніч прийшли, щоб рухатися далі в Україну — до Запоріжжя хоча б якось добратися». І він: «Ааа…» — Програма зламалася. І ми все зрозуміли. Тебе на це не підготували. Тобі дали рознарядку заганяти тих, хто 2-3-4 ночі там, люди приходять до тями.
Ми 22-го до Мангуша дісталися. Якраз 22-го віджали автобуси гумконвою, котрий йшов до Маріуполя із Запоріжжя, і ввечері забігають: «Хто хоче на Донецьк? Є ще можливість поїхати!» Я виходжу подивитися. Думаю: «Вночі, автобуси, що за біда…» Дивлюсь — запорізький муніципальний транспорт. Телефоную волонтерам із Запоріжжя, і вони говорять: «Так, Олексію, їхав конвой, у нас забрали автобуси». Кажу: «Ваші автобуси поїхали на Донецьк».
Коли я виходив, вони давали, можна так сказати, шанс: їхати, чи не їхати. Але я знаю, що потім було. У мене були знайомі, до яких під’їжджав автобус, казали: «їдемо на Запоріжжя», — вони сідали. А приїжджали вже під Донецьк.
— Ви такий життєрадісний взагалі, і у вас в Телеграмі написано, що ви ведучій масових заходів. Розкажіть, будь ласка, про ваше життя до початку вторгнення, і що ви плануєте робити зараз?
— До початку вторгнення в мене було дуже гарне життя. І на цей рік було дуже багато планів. Тому що я не тільки ведучий свят, я також суддя-інформатор на спортивних змаганнях — всеукраїнських, міжнародних. У нас у Маріуполі я і хокей проводив як суддя-інформатор, і чемпіонати України зі скелелазіння, і гребля морська, і бокс, і баскетбол вже був у планах. І також я спікер-міжнародник, ігромастер, я навчаю ведучих та аніматорів проводити свята.
Також окрім свят я займався з дітьми, я працював і працюю зараз у Фонді «Жовто-блакитні крила», це український міжнародний фонд. І зараз ми допомогли вже багато кому з біженців. А також нашій групі, яку зустріли та забезпечили усім потрібним. У найближчих планах — допомога [переселенцям] і робота в «Жовто-блакитних крилах».
А по своїй основній діяльності, якою я займаюсь більше 30-ти років, — спілкувалися з ведучими із Чернівців, які багато років чекали, щоб я до них приїхав. Я приїхав. І у нас зараз у планах написати декілька руханок — пісень для дуже маленьких дітей, для дітей із вадами. І зараз ми в такому творчому процесі. Також пишемо деякі матеріали для аніматорів, які на місцях ще працюють. Із друзями, які пройшли волонтерство, допомагаємо ще один одному, спілкуємось. Важливі комунікації, тому що комунікації рятують людей. Ви всі бачите, як українці допомагають одне одному. Я зараз в Ужгороді. Люди, яких я ніколи не знав, прихистили [мене]. Тому що вони знайомі моїх знайомих. І це дуже гарно, коли є отакі-от волонтери, колеги, друзі, фонди -люди котрі завжди допоможуть.