МЖК – це був перший і, здається, останній досвід побудови сучасного житла за участі самих мешканців. Комплекс з червоної цегли, який виріс на вулиці Зелинського, неподалік автостанції, довгий час був найсучаснішим житлом в Маріуполі.
Тепер окупанти рівняють його із землею. Після авіаударів та ракетних обстрілів, житловий комплекс неможна відновити.
Люди, які мешкали в цьому домі з самого початку, будували його власними руками, передавали ці червоні цеглинки у живому ланцюгу. Так зростав будинок їхньої мрії.
Що відчувають вони тепер, коли дивляться, як руйнується все їх життя? Про це написала Вікторія, донька відомого в Маріуполі будівельника.
Наводимо текст Вікторії без скорочень:
Останній раз я була вдома у січні. Вочевидь точно в останній. Наші дома, які довгий час були найгарнішими і найсучаснішими у місті, зараз зруйновані вщент і їх будуть зносити. Їх більше не буде на мапі. І все, що там, всередині, теж зникне у купах сміття назавжди.
Я намагалася не думати про матеріальні речі, адже щодня несправедливо гинуть живі люди. Тільки у наших домах в результаті обстрілів згоріли живцем щонайменше шестеро сусідів, яких я знала з дитинства. Проте, мені і за дім, і за спогади неймовірно боляче.
То був мій дім, батьківській дім, дім мого брата. Миттєво вся родина втратила все - як хтось мене втішає - всі матеріальні прив’язки… Все цінне для всієї моєї родини зникне одночасно. Чотири покоління життя - від бабусі до правнуків. Світлини, книги, речі, іграшки, подарунки на пам’ять від моїх студентів, друзів, посуд, який ще моя бабуся мила і в якому готувала їжу. Їі зошит з рецептами, написаними шкільним почерком, тому що бабуся до попередньої війни встигла довчитися лише до четвертого класу.
Коли я була вдома востаннє, хотіла щось взяти з собою, але для моєї мами було важливо, щоб навіть у моїй дитячій і потім дитячій кімнаті моєї доньки все лишалося на своїх місцях. І я взяла лише одну з двох рукавичок, в яких хрестили малу 22 роки тому. У Києві рукавичка була поряд з іконою і в якійсь момент, ще до війни, на неї впала свічка. Рукавичка зайнялася і згоріла. Я переконувала себе, що це не знак, а просто випадковість. Друга рукавичка згоріла вочевидь так само, коли будинок у Маріуполі опинився під безжальним вогнем. Так само, як і все інше у тій кімнаті.
А зараз, мовляв, весь дім знесуть на х…
Ці будинки свого часу будували люди самі для себе. Молоді, яким набридло чекати «ману небесну», і які вирішили взяти долю в свої руки. Мій батько був одним з тих, хто все це придумав. МЖК. Я пам’ятаю креслення, всі ці ватмани просто у нас вдома, як дітей по суботах брали з собою допомагати, і як ми з батьками разом передавали один одному ланцюжком цеглини. Як це було весело, всі були немов єдина родина.
І ще, коли дім урочисто відкривали, на затишному подвір’ї у маленькому кубі заховали капсулу з посланням наступним поколінням. Ми теж, діти, щось малювали і писали туди. Зараз так цікаво, що саме там написано і хто це прочитає.
Боляче дуже, важко тримати цей біль і жах в голові і душі. Вибачте…
ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ