Юлія Паєвська, знаменита волонтерка, відома за своїм позивним Тайра, яка є засновницею евакуаційно-медичного підрозділу Янголи Тайри, розповідає про три місяці, що провела в полоні у окупантів.
До російського полону парамедик Юлія Паєвська, засновниця евакуаційно-медичного добровольчого підрозділу Янголи Тайри, потрапила 16 березня під час евакуації цивільних із Маріуполя. У в’язницях загарбники ставилися до Паєвської з особливою жорстокістю й навіть погрожували їй розстрілом.
Тим часом за звільнення відомої волонтерки, яка з 2014-го рятує життя мирних мешканців і поранених військовослужбовців, боролися десятки людей як в Україні, так і в світі. Врешті через три місяці, 17 червня, президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення Паєвської з полону. Нині вона проходить курс реабілітації й мріє про повернення на фронт.
В інтерв'ю НВ Паєвська розповіла про перебування в полоні у окупантів. 0629 публікує головні цитати інтерв'ю.
"Усе було направлене на те, щоб пригнобити й принизити"
У різний час мене утримували в різних місцях. Перше з них було більш-менш прийнятним, а потім усе було жахливо. Усе було направлене на те, щоб пригнобити й принизити.
Перші п’ять днів [полону] я взагалі нічого не їла й фактично не пила. А після того, як мене перемістили в інше місце, там уже була їжа. Мені загалом багато їжі не треба, то в принципі було стерпно.
Але саме утримання було жахливим. «Вертухаї» [тюремні наглядачі] постійно знущались, висловлювали свої коментарі, лупцювали. Я вже мовчу про допити та все інше. Це щодо особисто мене.
Жінок, які були зі мною там крайній час у камері [українські військові зазвичай не використовують слово останній, замість нього вживають — крайній] — маю надію, що це був мій останній раз у камері, й я ніколи туди більше не потраплю, — то до них ставилися трішки ліпше.
Їх теж принижували, але не чіпали.
"Також там були жінки, які добровільно прийшли на так звану фільтрацію"
Це переважно колишні жінки-військовослужбовці [знаходилися разом з Тайрою у полоні окупантів. - ред.], скажімо, діловоди чи кухарі. Тобто представниці таких мирних професій. Я навіть не впевнена, що вони взагалі на власні очі бачили автомат, але все одно [окупанти] планують їх засуджувати до якихось строків.
Також там були жінки, які добровільно прийшли на так звану фільтрацію, вони розповіли, де перебували та в якому місті живуть, а тому хочуть лишитися на цій території й продовжувати працювати. Тобто ті жінки прийшли заявити [окупантам], що не ховаються, але їх все одно затримали й висунули звинувачення.
Це мені так «пощастило» [що російські окупанти погрожували розстрілом], але й тим жінкам загрожують суворі строки.
Щодо настроїв, то когось [ув’язнення] бісить, хтось себе картає, хтось постійно плаче через те, що немає зв’язку із родичами. Там не дають [ув’язненим] зателефонувати. У деяких жінок пару разів були контакти з рідними, решта не мають жодної інформації про те, в якому стані їхні рідні й чи взагалі вони живі. Тому жінки перебувають на межі зриву. Це все дуже важко.
І там годі шукати закону чи правди. Навіть ті, хто намагався якось окупаційну так звану «владу» запевнити у своїй лояльності, однаково не мають жодного послаблення.
"...я переймалася долею України, як там наша армія"
[Хвилювалася у полоні] Звичайно, за доньку, за сім'ю і за батьківщину. Бо вони [загарбники] брехали, що вже й Київ захопили й все на світі. Тому, звичайно, я переймалася долею України, як там наша армія. Але відчувала, що все добре, оскільки час від часу чула новини так званої «ДНР» і чула наші «приходи» по Донецьку. Адже не можна десь із-під Львова дістати до Донецька [артилерією] 120-мм калібру.
"Я чомусь знала, що все буде добре"
Що все закінчиться саме так, як закінчилось. Але допомагала триматися віра в те, що на мене чекають. Я відчувала, що люди знають, що мене захопили, я відчувала, що мене підтримує велика кількість людей, і звідкись знала, що не тільки Україна переймається цим питанням. Тому я дуже надіялась, що все буде круто. І так само надіюсь, що кожен український полонений чи полонена будуть звільнені. Бо є закони війни, і вони мусять бути дотримані будь-якою стороною.
"...я знову займатимусь медициною"
Поки що мій фізичний стан не дозволяє мені повернутися, оскільки я просто стану тягарем для підрозділу. Тому зараз я відновлююсь, проходжу курс реабілітації, знову стала займатися спортом.
Як тільки тіло відновиться і в тому буде потреба, звісно, я повернуся на фронт у тій чи іншій якості. Тобто я знову займатимусь медициною. Або, якщо мій стан не буде задовільним для такої задачі, я займатимусь «волонтеркою» і контролюватиму, в які підрозділи яка медична допомога потрібна так, щоб якнайліпше все було організовано. Бо останнім часом ми маємо проблеми з медициною в деяких підрозділах, і незрозуміло, чому це стається.
"Я б дуже хотіла, щоб вона [війна] закінчилася в один момент"
Якщо все лишиться, як є, то з часом отримаємо ситуацію, коли війна перейде в затяжну фазу, як було й до цього, тобто позиційна війна. І звичайно, багато залежить від підтримки світового суспільства, від того, яку зброю нам постачатимуть. Зараз нові [західні] надходження показують, наскільки ефективна ця допомога. І міжнародна спільнота мусить нас підтримати й надати все найліпше, тому що так вийшло, що ми — захисники всього цивілізованого світу. Адже, якщо ми просядемо, спинятися наші вороги не будуть. Тому ми мусимо вистояти й потребуємо підтримки.
Якщо нам нададуть зброю, то прогнози дуже круті. Якщо ми матимемо достатньо озброєння, зокрема й такого, що діставало б усі ті [ворожі] склади на великій відстані, адже ворог розуміє тільки мову сили й, на жаль, жодні умовляння на нього не діють, то, думаю, до весни [2023 року] усе може бути вирішено.
Повний текст інтерв'ю читайте за посиланням