В травні, після майже трьох місяців оборони міста в умовах повної блокади, захисники Маріуполя виконали наказ командування і склали зброю. Різні міжнародні організації і окремі політики давали певні зобов’язання, гарантуючи безпеку і швидкий обмін українським військовополоненим. Проте вже три місяці українськи герої знаходяться у полоні. І ніхто не знає точно, де вони утримуються, в яких умовах, і головне – коли вони зможуть повернутись до дому.
Дружині одного з військовополонених, маріупольця Едуарда К., пощастило більше за інших. Вона періодично має зв’язок з чоловіком і погодилась розповісти, що дізналась від нього про умови перебування у тюрмі.
На її прохання, задля безпеки, ми не називаємо справжніх імен.
«Мій чоловік служив в одному з підрозділів ЗСУ, - розповідає Ольга К. – Він вступив в лави ЗСУ ще до початку війни. Ніхто не знав точно, чи піде росія в наступ, чи ні, але було дуже тривожно.
Вночі 24 лютого у чоловіка задзвонив телефон. І я одразу зрозуміла – сталася біда. Його викликали на пункт збору. І поки він збирав речі, я швидко гортала стрічку новин. Все стало ясно. Війна».
Але навіть коли прийшло розуміння, що це справжня війна, все ще не вірилось, що це буде таке тотальне знищення міста.
«Я пам’ятаю, що збирала для чоловіка речі, їжу, воду. І батьки робили теж саме. Ми багато йому круп зібрали, тушонку. Думали, що буде приблизно як в 2014-му, і вони зможуть готувати собі нормально їжу. Але виявилось, що все набагато страшніше…»
Він пішов, а Ольга зібрала свою маленьку донечку і переїхала до батьків чоловіка.
«Ми жили на 8 поверсі, і я весь час боялась, що прилетить саме в нашу квартиру. Вікна дитячої кімнати виходили на східну сторону. Так я одразу забрала дитину до своєї спальні. Тоді я ще була наївною. Скоро я зрозуміла, що ми в оточенні, і що стріляють росіяни по нас з усіх боків».
Батьки жили на першому поверсі, і спочатку вони навіть не спускались у підвал, майже весь час жили у коридорі. Але після 10 березня в їх район почав навідуватись російський літак і регулярно скидати бомби. Тож їм довелось спуститись у підвал.
«9 березня чоловік заїхав до нас з батьками. Він дуже хвилювався за нас. Привіз їжі, води. Але ми не стали її брати. Ми мали запаси їжі, нам вистачало. Думали, що їм там, на лінії захисту, це важливіше. Так він все, що привіз, сусідам роздав біля під’їзду. Вони були вдячні».
Коли кільце навколо міста стало стискатись, Едуард разом з побратимами потрапив у «Азовсталь». Там були не тільки азовці, а і морпіхі, прикордонники, поліцейські, тероборонівці.
Він не дзвонив звідти. Але Ольга періодично отримувала повідомлення від його колег, що все добре, живий. Або короткі повідомлення про те, яка там зараз ситуація.
«20 травня, після того, як вже було ухвалене рішення про припинення спротиву, чоловік подзвонив мені вже сам.
Ми довго говорили. Він розповідав мені, які жахи він бачив на власні очі. Як рушились тунелі бомбосховищ один за одним. Як в тих бомбосховищах згорали живцем люди. Це було страшно чути. Не уявляю, як вони все це витримали.
Останнім часом від надсилав мені листи, в яких прощався зі мною. Говорив про те, як сильно любить. І що я обов’язково маю вивезти доньку подалі звідси. Він думав, що залишиться на тому заводі назавжди.
Коли ми дізнались про полон, і для нього, і для мене це було полегшення. Бо так є хоча б якась надія на порятунок. В «Азовсталі» їх просто вбили би всіх до останнього.
Да, у травні була надія. Нам обіцяли, що їх швидко обміняють. Але так не сталось…»
Ольга розповідає, що її чоловіка одразу привезли в Оленівку. Але на той момент тюрма була вже вщент забита людьми – українськими полоненими, не тільки військовими.