Зараз в окупованому Маріуполі найулюбленіша тема для обговорення – «у всьому, що сталося з містом, винний Азов» і «якщо б місто здали одразу, все було б добре». А мене в цей час дуже хвилює питання, як ми всі докотилися до такого життя, коли велика кількість людей зовсім не розуміє, що є добро, а що – зло. І виправдовує абсолютне зло, аби тільки здавалось, що не таке воно вже і зле, а можливе навіть і хороше.
Напередодні війни, в грудні 2021 року, я мала довгу розмову з моїм колишнім другом Андрієм Кіором. Ми говорили саме про це – про добро і зло. Це інтерв’ю і досі висить на його сторінці у Фейсбук.
Він питав про журналістику і про те, що в нашій роботі найважливіше. Я відповіла, що є єдине, що відрізняє справжнього журналіста від підставки під мікрофон, - це точне розуміння, що таке добро і зло, і не просто розуміння, а і служіння добру. Завжди.
Це, виявляється, непросто. І людей, які були готові докладати зусиль, щоб підтримувати все добре і позитивне, що відбувається в суспільстві, і разом з цим різко критикувати все, що гальмує розвиток, виявилось дуже мало серед моїх колег. Для когось гроші важливіші за совість. Хтось просто, як друкарська машинка, працював, не переймаючись як і навіщо. А хтось через природню обмеженість, брак якісної освіти тощо був не здатний оцінити, де є добро і зло. Ось і Кіор слухав мене, схвально хитав головою. А потім пристав на бік абсолютного зла.
І перше, що почав робити – це розмивати межу між добром і злом. Росія напала, але ж вона добра, хороша, біля будинків гармати не ставила. А Україна хоч і обороняється від ворога, який втричі сильніший, але робить це якось жорстоко і немилосердно. Ось з вікна його квартири вирішила гасити по ворогу.
Слухаєш таких, як Кіор, і поступово, крок за кроком, перестаєш розуміти, хто правий, хто винний, бо якщо всі трошки винуваті, то може і канібалізм це нормально. Мовляв, потрібно людині їсти іншу людину, а ми її за це дискримінуємо.
Звісно, Кіор не один такий, хто навмисно змішує фарби, аби приховати зло. В цій роботі з розмивання кордонів між добром та злом задіяна величезна кількість людей. Сотні тисяч. І це не тільки журналісти. Це правозахисні організації, які годуються з рук певних політичних корпорацій (Амнесті Інтернешнл – тільки одна з них), це ООН, яка не бачить в заяві путіна про необхідність знищення українців, бо їх існування, на думку диктатора, історична помилка, поки що геноциду, і треба дочекатись рішення суду. А люди не чекають. Ось маріуполець Олександр Орехов, начитавшись заяв ООН, робить власну заяву про те, що це Україна чинить геноцид над своїм народом, тому ще не здалась ворогу, захищає свої кордони.