Дмитро Виходцев виявився одним з небагатьох людей в Маріуполі, хто на сто відсотків був впевнений, що повномасштабна війна з росією неминуча. В січні 2022 ми робили великий матеріал з цього приводу і говорили з лідерами думок в Маріуполі. Більшість була переконана, що сил у росії не достатньо для повномасштабного наступу. І тільки Дмитро сказав: війна буде вже цього року, це точно.
«Моя думка – війна, швидше за все, буде і буде цього року. Росія готова до неї. Санкцій там не бояться і давно до них підготувалися: палаци в расії, на заході лише жалюгідні вілли. Із дружинами всі в розлученні, а дітей європейці не чіпатимуть. Цар так взагалі не виїжджає із країни і сім'ю повернув. Тому йому санкції по барабану. Європа не припинить купувати газ у росії за жодних обставин (близько 40% всього газу – російський). Їхня армія врахувала помилки та свої слабкі сторони і провела реформу (поява БТГ). Наростили свою присутність поблизу кордонів і готові напасти будь-якої миті. А головне – вікно можливостей для військового вирішення українського питання з кожним роком звужується. Через кілька років при належному розвитку ТРО та накачуванні нашої армії західним озброєнням війна буде неможлива. Військ на кордоні достатньо не для повної окупації (їм цього й не потрібно), а для захоплення Києва та низки стратегічних міст. За тотальної переваги в авіації та ракетному озброєнні вони завдадуть ударів по критичній інфраструктурі та захоплять Київ, після чого посадять свою ляльку. У результаті ми отримаємо проросійського імператора зі зруйнованою країною. Це відкине нас на десятиліття назад і закриє шлях до ЄС та НАТО. Вважаю, що до військової операції росія вдасться у крайньому випадку, якщо Захід не подарує йому Україну і не розмежує сфери впливу. Зважаючи на все, цього не станеться, і тоді в росії залишиться лише військовий варіант», - так говорив Дмитро Виходцев 29 січня 2022 року.
Тому 24 лютого він був готовий до війни, принаймні морально. Єдине, що не встиг, - вивезти дружину Наталю з дітьми подалі від Маріуполя…
Наталя і Дмитро познайомились ще дітьми. Однокласник Наталі був другом Дмитра, так і зустрілись.
«Ми 8 років зустрічались, - сміється Наталя Виходцева. – Наші друзі та батьки втомились чекати, коли ми вже нарешті одружимось. Разом – все життя, і це не перебільшення».
Зараз вона не бачила чоловіка вже 8 місяців. Так надовго вони ще ніколи не розлучались…
Війна для Дмитра розпочалась задовго до подій 24 лютого. Починаючи з 2014 року він волонтерить.
«Коли почалась вся ця «русская весна», Діма став шукати можливість для того, щоб бути корисним своїй країні. Так він потрапив в «Новий Маріуполь» і почалось його волонтерське життя. Бюджет нашої родини сильно зменшився, але Діма завжди казав мені, що я дружина відповідального громадянина, тому маю з розумінням ставитись. Звісно, я так і робила. Я завжди підтримувала чоловіка», - каже Наталя.
Усі останні вісім років він допомагав українській армії воювати, забезпечуючи військових тим, чого їм не вистачало. А три роки тому підписав контракт з Територіальною обороною, їздив на збори, вчився воювати. Паралельно докладав зусиль для здійснення своєї давньої мрії - розпочати власну справу, працювати на себе. І все йому вдавалось.
Весь час напередодні повномасштабної війни родина Виходцевих жила новинами.
«Діма дуже багато читав, аналізував інформацію. Він запевняв і мене, і наших рідних, що щось страшне і погане насувається, але ніхто не вірив нам, всі вважали, що ми нагнітаємо. Я, звісно, йому довіряла. У мене ще був залишок відпустки, і тому ми вирішили, що краще, якщо я поїду з дітьми до родичів у Київ. Ми вже і квитки купили на 24 лютого, мали б їхати з Бердянська. Але нема кому було нас туди відвезти, бо вранці 24 лютого почалась війна.
Взагалі-то ми ще ввечері 23-го зрозуміли, що щось починається. Ввечері Дмитру зателефонували друзі з мелекінського блокпосту. Сказали, що є якісь рухи, стріляють.
Ми не спали до двох годин ночі. Все дивились новини, дуже нервували. А потім все ж таки заснули. Прокинулись від вибухів.
Діма поїхав на Лівобережжя, забрав свою мати, мою мати. Ми подумали, що маємо бути всі разом. Потім зібрав речі і пішов.
До початку березня, поки в місті був зв’язок, він телефонував кожного дня. Вмовляв мене виїхати евакуаційним потягом на Західну Україну. Я вже збиралась їхати, але мами переконали мене, що нікуди їхати не потрібно. Казали, ну що ти будеш робити одна, з двома дітьми, в чужому місті. Мовляв, нічого не буде поганого, постріляють і швидко все зупиниться.
Як же я пошкодувала, що послухалась їх і залишилась. Вже 1 березня в наш будинок на Черьомушках було пряме потрапляння снаряду. Діти так перелякались, що навідріз відмовились виходити з підвалу. Там ми просиділи до 7 березня, а потім нас забрали рідні і перевезли в приватний сектор біля спорткомплексу «Іллічівець» в Приморському районі. Пару днів там було спокійно, ми навіть виспались нормально, в ліжках. Але потім почалось і там. І знову підвал, вибухи, жах.
11 березня до нас приїхав Дмитро. Він був з іншими тероборонівцями. Це було дуже коротке побачення, буквально 5 хвилин. Обійнялись, сказали один одному найважливіші слова. Діма ще раз сказав виїжджати з міста з першої ж нагоди. Така нагода сталась 15 березня. Прийшов сусід, сказав, що буде виїжджати і може забрати мене з дітьми. Я погодилась. Другий шанс на порятунок я би вже не втратила. 16 березня ми виїхали і через 12 годин були в Запоріжжі.
21 березня - останній день, коли я почула голос Діми. Він зміг зателефонувати, а потім 12 квітня мені подзвонили друзі і сказали, що Діма – в полоні».
З тих пір досі достеменно невідомо, де саме перебуває Дмитро Виходцев. Завдяки знайомим, вдалось дізнатись, що до 20 травня він був в тюрмі в Оленівці. Але потім його перевели на територію російської федерації і тепер постійно змінюють його місцеперебування.
«Не розумію, навіщо вони це роблять, - каже Наталя. - Можливо, для того, щоб у рідних не було можливості встановити зв’язок, якось допомогти».
Але нещодавно Червоний Хрест дуже несподівано передав Наталі лист від Дмитра.
«Лист був написаний ще влітку, але до мене потрапив тільки зараз. З цього листа неможна зрозуміти, де він був написаний. І взагалі, від першого до останнього слова – це якийсь чужий текст, написаний явно під диктову. Тільки останні слова, де він пише, що сумує за дітьми, написані щиро.
Розумію, що лист написаний під тиском, і саме так я до нього маю ставитись Але для мене важливо, що Діма - живий, що росія визнає той факт, що утримує його, і це дає мені сили чекати і боротися за чоловіка».