«Домік, рідненький, ти маєш встояти. Захисти нас, убережи, і я ніколи тебе не покину». Так розмовляла зі своїм будинком пані Олена (ім’я змінене, а також деякі інші факти, які могли б допомогти ідентифікувати нашу співрозмовницю) в березні-квітні, під час найстрашніших обстрілів, які завдала Маріуполю російська армія.
І будинок встояв. 60 осколкових «поранень» на даху, побиті вікна, але цілий.
Олена придбала його всього декілька років тому. Разом з чоловіком вона тікала від росії з окупованого Донецька в 2014 році. Щоб його купити, продали все, що мали, зібрали до купи всі свої заощадження.
«Ми вже не молоді люди і розуміли, або зараз використаємо свій шанс, або так і залишимось безхатченками до кінця життя», - пригадує вона.
Будинок був дуже старим, побудований на початку 20 сторіччя. Проте вони з чоловіком мали руки тямущі. Почали його перебудовувати, ремонтувати. І таки зробили його таким, про який мріяли.
Минулого року чоловік пані Олени помер. І будинок, який вони будували разом, став для неї ще ріднішим.
«Він врятував всю нашу родину – моїх дітей та двох окунів. Підвал у нас великий. Тому там всі переховувались», - розповідає жінка.
За станом здоров’я їй самій було важко спускатися в той просторий підвал, тому коли починались обстріли, вона просто сідала в своє улюблене крісло, яке ставила в простінку між двома вікнами, і молилась.
«Мені було так страшно, що «Отче наш» просто сам із мене виливався. Я молилась безперервно. І розмовляла зі своїм будинком. Вмовляла його, втішала, немов живого. В нашому районі, де ми мешкаємо, були страшні бомбардування. Навколо все палало. Цілих будинків майже не залишилось, а наш – вцілів. Немов почув мене. Я вважаю це справжнім дивом. Тому коли з’явилась можливість, і всі стали виїжджати з міста, я не могла залишити дім. Не могла – і крапка. Я ж обіцяла. Слово дала своєму будинку, що не покину його…»
Більша частина великої родини пані Олени покинула Маріуполь. З нею залишився лише син. Вдвох вони і переховувались аж до початку квітня, коли раптом в їхній будинок не зайшли чужі люди.
Декілька чоловіків увійшли в будинок, який здавався зовсім порожнім, і стали ходити по кімнатах, роздивлятись.
«Ми з сином перелякались, спочатку заховались, а потім зрозуміли, що треба виходити, бо вони тут зараз облаштуються і стануть жити. Вийшла я з укриття і питаю: «Ви хто такі, що тут робите?» А мені один з цих військових нагло так відповідає: «А ви кого чекали?» Ну я йому і відказала, що взагалі-то ми тут нікого не чекали – ми тут просто живемо. А він: «Ну зараз ми укропів викуримо, і будете далі жити». Це були русскіє. Вони походили по будинку, сказали, що ми тут взагалі-то занадто добре жили, і вони це вирішили виправити.
Так почалась для мене окупація…» - розповідає пані Олена.
Вона каже, що взагалі -то її будинок опинився в мертвій зоні Маріуполя – десятки спалених, пошкоджених будинків, майже повне безлюддя, і тільки алкаши місцеві да наркомани шмигали зранку до темряви по цих будинках в пошуках, щоб можна було вкрасти.
Одного дня через її двір чи то денеерівці чи то місцеві крадії намагалися увірватись в будинок багатого сусіда. Іншим шляхом ніяк не вдавалось прорватись. Було дуже страшно, бо в місті не було нікого, хто міг би захистити. Тому пані Олена покладалася лише на свого собаку.
«До речі, зараз собак в Маріуполі розвелось дуже багато, всі дикі такі. Вони з початку війни підсили на м’ясо людей. Іншої їжі не було, так вони їли тіла загиблих, навіть розкопували тіла, якщо не глибоко їх поховали. Від того собаки такі люті. Страшно. Тож я намагалась навесні свого собаку з будинку зовсім не випускати. Зараз вже можна, тіла поприбирали з вулиць».
Майже два місяці Олена не виходила далеко від домівки, а коли нарешті потрапила до центру міста – плакала. Бо там все - смерть, руїни і трупний сморід.
«Знаєте, я минулого року ковідом перехворіла, так у мене трохи запахи трансформувались, і я одразу не зрозуміла, чим це постійно пахне. Мені все здавалось щось солодке таке, а потім у свата спитала, що воно таке постійне в повітрі, так він мені і сказав, що тож трупний сморід. В Маріуполі він постійно висить. І досі. І зараз. Лише коли мороз був декілька днів, можна було вільно дихати».
ЛЮДИ
«Люди, які залишились в місті, - дуже різні. Багато таких, які чекали на росію і дуже радіють. Це правда. Але і інших багато. Серед моїх знайомих, мого оточення жодного «ждуна» немає. Всі чекають на Україну, - розповідає пані Олена. – Таким людям важко. Вони коли бачать, як тут у нас росія разгортає діяльність, будує, ремонтує – впадають в депресію, кажуть, бачиш Лєна, як вони тут міцно засіли, ніхто їх звідси не зможе сковирнути. А коли у людей немає надії - це найстрашніше.
І я більше за все боюсь надію втратити. Бо якщо уявити на мить, що все це - назавжди, то і жити не хочеться.
Тому я вірю. І намагаюсь якось допомагати іншим.
Люди тут дуже важко живуть. Більша частина тих, хто залишився, - це пенсіонери. Переважна більшість оформила окупантську пенсію. Я теж оформила. Я до речі беру від них все, що можна. Моя позиція з цього приводу така: вони нам все життя будуть винні, тому я вважаю, що це справедливо, хай платять нам за зламане життя.
Правда, кожна виплата – це величезні витрати часу. Треба постійно збирати якісь довідки, а потім годинами стояти в черзі.
Ось як раз сьогодні я простояла декілька годин в черзі, щоб отримати талон на чергу. Тобто я простояла спершу, щоб записатись, потім простою, щоб потрапити на прийом до фахівця. Не знаю, можливо, що той фахівець ще кудись мене пошле. А все це задля отримання страхового сертифікату на безкоштовне медичне обслуговування.
Зараз у мене в принципі є гроші на життя. Небагато, але є. Проте є багато людей в Маріуполі, кому не вдалось підтвердити свій стаж, або кому до пенсії залишилось кілька місяців або рік. Таким – найважче. Бо вони не мають права на отримання пенсії за російськими законами, і заробляти вони не можуть, бо зараз в Маріуполі лише така робота, що тільки фізично здорова людина потягне.
Тому я навіть не уявляю, як виживають, наприклад, матері з дітьми, у яких немає чоловіків.
Я недавно ходила на квартиру до сина подивитись, які речі вціліли, що можна взяти. Там зберіглась велика кількість дитячого одягу. Зібрала все це, а куди подіти – не знаю. Бачу, жінка молода з коляскою. Я до неї. Питаю, чи не потрібні їй раптом дитячі речі. А вона каже: дуже потрібні. Її історія така. Вона мати, яка одна ростить дитину. Коли почались бомбардування Маріуполя, вона змогла вибратись з міста до Мелекіно. А зараз вирішила до себе в квартиру повертатись. Будинок її вцілів і квартира теж. Але коли вона увійшла до себе, прямо так і охолола вся. В квартирі не було нічого – ні стільця, ні тканинки, ні хустинки, ні підгузничка. Нічого! Все «добрі люди», її сусіди, винесли, порозкрадали.
І вона залишилась з маленькою дитиною на бетонній підлозі.
Взагалі в місті залишилось багато такого контингенту, поруч з яким жити неприємно. Але і нормальні люди є. І вони мовчать. На вулиці, в магазині, в черзі – мовчать. Бо скажи тут комусь щось – і одразу здадуть.
Мій сват якось до мене йшов, так його бабці, що під під’їздом сиділи, спитали: «Чей Крым?» Ну уявіть собі, людям зовсім зайнятись нема чим. Йде людина, нікого не чіпає, а вони до нього з такими питаннями. Він їм відповів, щоб відчепились, так вони як заверещать: «Ты что, враг?!»
Тому через таких ось божевільних всі і мовчать.
А ще намагаються не думати про загиблих. Ось просто не думати – і все. Всі все розуміють. Коли біля театру проходиш, і досі трупний сморід. Да він у кожному районі, в кожному кварталі.
Є декілька місць, як от, наприклад, мікрорайон Західний, де більш-менш вціліли будинки і людей багато, а все інше – мертва земля, безлюддя і сморід.
Але люди все погане відкидають з голови. Бо якщо про це починати думати, то неможливо буде взагалі жити далі.
РОБОТА
«Роботи в місті багато, але в основному - для чоловіків. І це в основному будівельні професії. Зарплату чоловікам там непогану платять, тому вони працюють мовчки і всім задоволені.
Кажуть, що спочатку пайками платили, але тепер такого немає.
А ось жінкам роботи майже немає. Бо у нас немає стільки магазинів, щоб всім місць робочих там вистачило. А куди ще йти жінці працювати? Як виживати?
У мене є знайомі дівчата молоді, які пішли працювати в адміністрацію до Іващенка, в районні адміністрації. Ну що вони там роблять? Та папірці перекладають, ні на що не впливають. Але коли вони побачили, що їх усіх за це внесли до списку колаборантів – плакали. Мені їх шкода. Можливо, це занадто жорстоко. Я їх заспокоюю, кажу, війна закінчиться – розберуться».
РЕМОНТИ ТЯП-ЛЯП
«Росіяни, звісно, в Маріуполі розгорнули діяльність. Я часто думаю, навіщо воно їм потрібно. Не впевнена, але здається, вони всіма своїми діями хочуть продемонструвати, що вони тут – назавжди, і цим вбити останню надію у людей.
Але все, що вони роблять тут – на тяп-ляп, для звітності.
Я так розумію, що не тільки в маріупольській міськраді вміли гроші красти. Росіяни в цій справі – просто віртуози. Вони беруть підряди, беруть гроші, розсовують їх по власних кишенях, а потім на Москву звіти шлють, що все зроблене.
Влітку на нашу вулицю Іващенко завітав, став так би мовити інспектувати, як електрику відновлюють. Ну я йому і сказала, що вже три місяці світла не бачимо, коли побачимо, питаю?
А він як поніс ахінею про те, що «у вас тут 30 років нічого не робилось, і ось ми прийшли і тепер все маємо переробляти». Я аж присіла після цих слів. Ну ви чули таке? В Маріуполі нічого не робилось, а ось він, Іващенко, зараз прийшов тут все робить.
Ось такі вони – окупанти.
Я з однім росіянином якось розговорилась. Він стояв неподалік, щось фотографував. Я вийшла, спитала, що він робить. З’ясувалось, що для чергової звітності заміряє, скільки дротів протягнули нових.
Звітність – то все для росіян.
Спитала у нього, що він думає про Маріуполь. Ну він чесно відповів, що шокований тим, що побачив, і тепер розуміє, що щось не те вони, росіяни, тут наробили. Я питаю, а чого ж не робите нічого зі своєю владою? А він мені – а що ми можемо? Ось ви ж тепер теж живете з нашою владою, каже, і теж нічого не можете. Така у нього відповідь».
Але росіяни не тільки з владою нічого не можуть зробити. Нормальних ремонтів теж не вміють робити, а може просто воно їм не треба.
«Я вже казала, що ходила в квартиру сина. На проспекті Металургів його будинок. Жахлива картина. Пів будинку повністю згоріло, а в іншій частині – люди живуть. Але ж несучі стіни там луснули, велика тріщина. А плити перекриття піднялись, спухалися. Там жити неможна, ходити по будинку неможна - небезпечно. В одній кімнаті у сина взагалі рухнула несуча стіна – просто немає її. А росіяни в тому будинку опалення дали.
Ось це і все, що треба знати про ремонти від росіян.
Проте розповідають красиво, які вони розумні, яка у нас система опалення в будинках неправильна, і як вони правильно нам все переробляють. Краще б просто нічого не чіпали і взагалі до нас не приходили».
А ЗУСТРІЧАТИ НАШИХ ХТО БУДЕ?
«У мене багато друзів, хто виїхав в Україну, за кордон. Рідні теж постійно питають мене, чому не їду, чому залишаюсь. Знають, як важко мені дивитися на все це… Я тікала від «руського миру» з Донецька, а воно мене в Маріуполі наздогнало.
Я жартую, кажу, що не поїду, щоб воно і в інших містах не наздогнало.
А якщо серйозно. Мені вже немало років. І я не можу весь час тікати від долі. Тому і залишаюсь.
І найголовніше, якщо не буде в місті таких, як я, хто буде наших зустрічати, коли звільнять місто!
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube