Дві родини маріупольських рестораторів були змушені виїхати з міста у перші дні повномасштабного вторгнення. Станіслав та Дар’я Дмитрієви, котрі вже мали досвід переселення з Донецька у 2014 році, вмовляли своїх партнерів по бізнесу - Марину та Дмитра Кондратенків - поквапитися з виїздом. Бо вони вже знали, що несе з собою окупація та російська армія.
Їх бізнес згорів в Маріуполі під час боїв за місто.
Після тижнів невідомості та розгубленості маріупольці опинилися у Львові, де вже у травні відкрили ресторан BLUEFIN, у якому львів’яни та гості міста можуть скуштувати унікальні авторські роли та суші.
Талант “бачити” поєднання
Ресторан BLUEFIN два роки тому у Маріуполі відкрили дві родини, які стали партнерами по бізнесу: фінансова частина була на власниках бренду Кондратенках, а кулінарна та комунікативна — на Дмитрієвих. Станіслав - шеф-кухар, а Дар’я — займається рекламою, вона - клієнт-менеджер. Перші пів року роботи працювала торговельна точка тільки на Лівому березі Маріуполя, а за два місяці перед великою війною BLUEFIN відкрився у центрі міста - на проспекті Мира біля пологового будинку.
У Донецьку родина жила біля аеропорту, навесні 2014 року переїхали до Волновахи, жили в Авдіївці, побували в інших країнах. З маленькою дитиною на руках шукали місце, де б осісти: повертатися у рідне місто, яке опинилося під окупацією, не бажали через несумісність з ідеями “руського миру”. Так пристали на варіант Маріуполя, який знаходився недалеко від Донецька, але залишався українським, хоч і прифронтовим. Місто, зізнається Дар’я, за ці роки перевантажувалося на їхніх очах очах: замість сірого робітничого вони побачили творче, відкрите, яскраве. Місто, у яке вони закохалися.
“Можу сказати, що у Станіслава — талант. Він просто дивиться на продукти, котрі лежать на столі, і знає, що з цього можна поєднати між собою. Так народжуються наші найкращі авторські роли, - з гордістю розповідає Дар’я про чоловіка. - Він вже 10 років сушист, з них п’ять — шеф-кухар. Почав працювати у цій сфері він ще у Донецьку, дуже сподобалося. А через 5 років йому вже запропонували розробляти меню самому”.
Роли від Станіслава не схожі на ті, що ми звикли куштувати в рестораціях японської кухні в Україні. Принаймні, так стверджують ті, кому пощастило їх куштувати. Дар’я каже, що після вдалих презентацій та відгуків про ресторан в соціальних мережах, у Станіслава з’явилися замовлення на розробку схожих меню від клієнтів з Ізраїлю та Америки.
“В нас мінімум рису, проте багато начинки. Блюфін - це вид найкращого тунця, назва нашого ресторану та фірмового ролу. Це тунець, всередині з начинкою з окуня, тигрової креветки, стиглого авокадо та лосося, а поверх — пармезан, салат чука і два соуси - солодкий та гострий, який підкреслює смак тунця!” - ділиться секретами Дар’я.
Потяг в нікуди
Дар’я зізнається, що відчувати небезпеку, що наближається, вона почала, коли РФ офіційно визнала захоплені нею території Донеччини та Луганщини. Пам’ятає, що так і сказала чоловіку - буде щось страшне. Думали, що наступ має початися з боку окупованих земель, тим більш, що останні тижні перед великим наступом у Маріуполі було дуже неспокійно. Але жодного плану порятунку так і не придумали.
“Ми прокинулися від сильних вибухів 24 лютого. Я розуміла: якщо ми з дітьми зараз не виїдемо, то ризикуємо не вибратися з міста взагалі. Почали вмовляти партнерів скоріше виїжджати. Вони — маріупольці, то до останнього сподівалися, що все обійдеться, як вже було раніше. Але я наполягала, тож, двома машинами ми виїхали до Запоріжжя, де разом з дітьми довелося сидіти у підвалах під час тривог. Хлопці були дуже перелякані і ми стали обговорювати варіант евакуації в іншу частину країни”, - емоційно розповідає Дар’я.
Вони дізналися про евакуаційні потяги, які курсували тоді на захід України. Те, що Дар’я побачила на вокзалі, досі викликає в неї сльози. Згадувати цей епізод минулого року їй найскладніше.
“Евакуаційний потяг був для нас навіть страшніше за вибухи. На вокзалі - хмара людей. Там, здається, був увесь світ — іноземці - студенти, діти, люди з інвалідністю, старенькі. Не кожен міг дістатися вагону, всередині місця бракувало. Знаєте, люди, що працювали тоді на залізниці, - герої. Вони рятували тих, кого міг просто поглинути натовп, - згадує Дар’я і плаче. - Наш старший хлопчик дуже злякався, якби не чоловік, який молодшого посадив на плечі й тримав нас за руки, ми б просто не залізли у той потяг. Місця не було навіть у тамбурі, в проходах сиділи усі на сумках, у купе — по 10 людей. Як поїхали, провідниця сказала — діти не мають сидіти на підлозі, як хочете там, але посуньтесь та посадіть дітей. Ми їхали 22 години. Страшно... Десь стояли посеред поля, вимикали світло у всьому потязі, вимагали виключати навіть телефони. А коли ми зупинялися на вокзалах, не відчиняли двері — бо не було вже місць. А люди стукали нам у вікна, благали, а ми не могли їх пустити. У багатьох була паніка: зайшла мама з дитиною, а бабусю не встигли затягти у вагон. То жінка смикнула стоп-кран — кричить, що її маму забули, а стара кричить на пероні”.
На тому потязі не було ніякої позначки — у якому напрямку він везе тисячі людей. Дар’я та Станіслав думали, що прямують до Ужгорода. А виявилося, що їдуть вони у Львів. І, каже Дар’я, вона вперше за ті тижні посміхнулася — бо ніколи не була у Львові і дуже мріяла туди потрапити.
Щира допомога
Місто мрій Дар’ї зустріло хаосом та мокрим снігом. На вокзалі тисячі людей кричали, плакали, когось зустрічали чи шукали. Подружжя довго не могло знайти, де б зупинитися хоча б на перші кілька діб. Вони з вдячністю згадують таксиста, який терпляче возив їх по адресах, де вони намагалися влаштуватися на ніч. А це було дуже непросто — до Львова приїхало стільки людей, що майже не залишилося житла навіть для тимчасового перебування. Атмосфера теж була геть не святкова — у місті усе було зачинено, ближче до вечора не працювали магазини чи кав’ярні, не було де нагодувати дітей, що зголодніли після довгої подорожі.
“Нарешті ми знайшли квартиру на дві доби, щоб хоч якось відпочити. А наступного ранку запитали на вулиці перехожого, де можна поїсти. Він провів нас, а ми дорогою розповіли - хто і звідки, що дах над головою в нас є тільки день, а потім вже ніхто не бере — бо все зайнято. І він запропонував пожити в нього, поки ми підшукуємо житло. Це виявився волонтер, який допомагав у гарячих точках, і поки він їздив, ми жили у нього у квартирі”, - розповідає дивовижну історію перших тижнів у Львові Дар’я.
Потім знайшлося зручне житло від Мальтійської служби порятунку. Правда, офісне приміщення, але у них були просто неймовірні на той момент умови — окрема, “директорська”, кімнатка, у якій була навіть ванна. Дар’я зізнається — така щира підтримка була тоді дуже важлива для їхньої родини.
Огірки нарізають по-своєму
Дмитрієви не могли сидіти та просто чекати, коли щось змініться чи депресія сама піде геть. Звісно, їм складно було триматися: довелося вже вдруге втратити все, і тепер вже з двома дітьми опинитися на новому місці з однією валізою. Єдине, що вдалося вивезти — ноутбук з програмою для запису замовлень. Навіть ключі від двох ресторацій, які залишалися в Маріуполі, власники віддали працівникам — напередодні вторгнення був великий закуп, люди могли протриматися певний час на запасах риби, що залишалися там.
“І ми вирішили продовжувати робити те, що вміємо. Підтримувати економіку країни, показувати, що навіть у жахливі часи ми можемо допомагати зберігати добро, смак, гарний настрій. Тож, чоловік пішов працювати сушистом, щоб вивчити львівський ринок цього сегменту, водночас потихеньку розпочали пошук приміщення і кликати партнерів до Львова - починати тут”.
Приміщення для оренди знайшлося майже в центрі міста. Точка для видання продукції та доставлення відкрилася 20 травня. Працювали, каже Дар’я, і вдень і вночі, бо після кількох репортажів у ЗМІ — від місцевих сайтів та блогерів до всесвітньо відомих видань, замовлень було багато.
“Волонтери з Мальтійської служби порятунку розповіли про наш проєкт журналістам. Про нас захотіли написати відомі ЗМІ з Німеччини, Японії, Америки, Італії. Деяким довелося перекладати за допомогою гугл-перекладача — так цікаво! - згадує жінка. - Люди почали писати в Інстаграм, пропонувати не просто купити в нас суші, а й оплатити для когось, кому ми захочемо подарувати. Про нас писали блогери з мільйонними авдиторіями. Спочатку було — підтримайте родини з Маріуполя, а потім - о, а ці суши та роли такі смачні, найкращі! Якось військовий, що служив десь біля Маріуполя, замовив коханій, яка була у Львові. Дзвонили — ми їдемо потягом, є 20 хвилин на пероні, замовляємо, бо хочемо згадувати цей смак ще довго. Був час, ми навіть не встигали обробляти замовлення, настільки великий був ажіотаж”.
Львів’янам подобалося куштувати незвичні смаки з Маріуполя. Бо різниця навіть в японських стравах в Україні є. У кожного регіону — свої “родзинки”.
“Чоловік каже — тут навіть огірки не так нарізають! І це чудово - кожен художник бачить свої витвори по-іншому. Наші роли — як маленька, але дуже кохана дитинка. Ми вибираємо для них все тільки найкраще. Можливо ті, хто довго на ринку, вже не так для цього ставляться. А ми бачимо сенс у тому, щоб усі, хто куштують наші роли, хотіли замовляти ще і ще, зізнаючись, що вперше таке диво смакують”, - каже Дар’я.
Світло і надія
Як не дивно, навіть під час великих блекаутів у місті, у невеличкому приміщенні BLUEFIN не виключалося світло. Маріупольці вірять, що це гарний знак — бо, якщо чесно, генератори вже б не потягнули, і заклад довелося б зачинити. Не планують поки відкривати й повноцінні зали, але впевнені, що точка самовивезення та доставлення — цілком конкурентоспроможна.
“Ми взагалі у майбутнє дивимося з оптимізмом. Віримо у перемогу, - з впевненістю каже Дар’я. - Я не була у Донецьку 9 років. І дуже хочеться пройтися по вулицях, дійти до «Донбас Арени», заспівати там українських пісень. Зустрічати гостей, як ми вміємо. Але... Повернення тільки у наш Донецьк і наш Маріуполь. І перше, що ми маємо там зробити — пригостити всіх нашими українськими ролами”.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube