Марія, яка багато років працювала у маріупольському Центрі розвитку дитини, була вимушена виїхати до Німеччини — ризикнувши рушити з Маріуполя через три тижні після початку повномасштабної війни. Зараз вона офіційно працює у німецькій школі, а також разом з колегами записує відеоінструкції корисних занять з малюками, котрі можна проводити вдома без додаткового обладнання.
Відновлюватися — через роботу
Марія разом з донечкою та чоловіком вже рік у Німеччині. Чоловік має інвалідність, бо за кілька років до великої війни сильно травмувався, впавши з великої висоти на Азовсталі. Але ніхто з них не оформлював допомогу як біженець — і Марія, і чоловік, працюють та забезпечують родину без сторонньої допомоги. Навіть більше — частина діяльності, якою займається Марія, є волонтерською.
“В Маріуполі ми залишалися три тижні. Винаймали квартиру на Лівому березі, де майже одразу стало небезпечно, - згадує Марія, хоча тогорічні події воліла б забути. - Коли все почалося, влада запевняла, що все буде добре. Я не відчула у той момент, що треба рятуватися. Досі не можу сама собі відповісти на запитання, чому. А 26 лютого вже не було як виїхати”...
Вони переселилися до брата ближче до центру, сподіваючись, що так буде безпечніше. Потім раз за разом переходили у різні домівки друзів, бо не можна було залишатися на одному місці — треба було шукати надійні сховища та їжу. Жили у селищі Моряків у друзів, бо там бої були менш активними. І якось по дорозі побачили колону, яка виїжджала з міста. Тож, вирішили, що варто ризикнути. Їхати довелося на машині друзів, бо власна згоріла у перші дні під час обстрілу.
“Одна справа, коли дорослий потрапляє у такі умови, інша - коли дитина бачить ці жахи, відчуває гостру нестачу їжі. Це мене вбивало найбільше, - каже Марія, - Вже у Німеччині я проходила терапію для працівників освіти, працювала у групі, паралельно вивчала методики, як допомагати дітям, що пережили подібний стрес. Але як тільки ми приїхали, я просто лягла на ліжко і два тижні не мала сил встати. Лікар давав рекомендації, як намагатися відновити себе - налагоджувати режим дня, зануритися у звичайні побутові справи. Ці страшні тижні у Маріуполі я трималася, як могла. Нам треба було вижити. Тепер мала інше завдання — потихеньку приходити до тями”.
Так вийшло, що родина майже одразу знайшла роботу у невеличкому селищі Вертах. Там вони орендують житло і намагаються бути максимально корисними.
“Це був найкращий вихід, щоб не “застрягти” у спогадах та переживаннях. Краще працювати”, - впевнена Марія.
Фахівець з комунікацій
У Німеччині вже 16 років живе сестра чоловіка, тож, спочатку родина гостювала у неї в Мюнхені, але згодом переїхали до невеличкого селища. Там місцеві мешканці давали заявки, щоб приймати українців у себе. А ще селище знаходиться у горах, тож є багато вільних місць, де зазвичай відпочивають мандрівники.
“Ми заселилися в маленькому будиночку, роззнайомилися — як не дивно, німці добре знають англійську. Приїхали до школи, я допомагала батькам перекладати документи. Як заповнювала анкету, вказала, що можу працювати педагогом. Директорка одразу сказала, що їй потрібна людина допомагати адоптувати українських дітей у цій школі. Я зголосилася - це зручна пропозиція, бо і моя донька пішла до цієї школи”, - розповідає Марія.
У школі навчається 18 українських дітей. Вони, каже Марія, були спочатку розділені - хтось ходив до звичайного класу, а хтось залишився на дистанційному навчанні у своїй школі в Україні.
“У моєї Поліни школа не працювала, а у когось проводилося повноцінне навчання. Я мала працювати й з тими, хто сидить у звичайному німецькому класі, і з тими, хто вчиться дистанційно, але фізично має обов’язково теж знаходитися в школі, - пояснює Марія. - А потім ми всіх дітей перевели у нормальні класи — бо дітям потрібна соціалізація”.
У межах своєї посади вона допомагала інтегруватися школярам та їхнім батькам до освітніх умов Німеччини. Колись просто сиділа поруч на уроці, колись - допомагала робити завдання або щось перекладала. Вона встигла пройти інтеграційні курси німецької мови, отримала сертифікат рівня “А2”.
Марія каже, що навчання у німецькій школі трішки легше, але дітям важко з інших причин. Бо дитина просто змушена якось міритися з тими змінами, про які в неї не питали думки. Багато хто казав: ми нічого не будемо робити, повернемося в Україну, бо у нас там друзі, рідні. У багатьох досі немає соціальних зв’язків, окрім батьків. Марія зізнається, що більшість все одно тримається разом, а з німцями не мають тісних зв’язків — частіше за все, проблеми заховані у площині невпевненості у мовних навичках.
“Спочатку моя основна робота була пов’язана з різноманітними шкільними комунікаціями: я розповідала про правила школи, бо тут дійсно багато бюрократії. Могла поставити питання до вчителів, мала озвучувати проблеми, які з’являються у процесі навчання. А зараз я ще асистент в школі німецької мови для українців — допомагаю викладачці вести заняття. Бо це дуже важлива опція для усіх нас”, - ділиться Марія.
Кроки вперед
Щоб повернутися до повноцінної праці з дітьми, Марія має більш глибоко опанувати мову та отримати вже німецьку освіту: щоб працювати, наприклад, у дитячому садку, її українського диплома не достатньо. Це безплатно, але навчатися потрібно чотири роки.
“Так, у мене є такі плани. Хочеться знов бути повноцінною людиною, яка фахово робить те, що вміє, - каже Марія. - Питання про повернення додому для мене важке і зараз — не однозначне. Ми жили в Донецьку, у 2015 році були змушені переїхати до Маріуполя, де потрапили ще у гіршу історію. У моєї дитини немає постійних друзів, вона часто мене запитує — мама, а що взагалі буде далі? Це ж дуже важливо, щоб у малечі було щось твоє. Дорослі можуть пристосуватися і я часом відчуваю провину, що не в Україні. Але дитина має бути у безпеці. Зараз мій вибір — не повертатися.
Я б не хотіла жити у Маріуполі. По-перше, немає бажання жити разом з людьми, які змінюють свою думку на вимогу, так би мовити, часу. А по-друге, не хочу навіть згадувати свій психологічний стан від того, що побачила та пережила. Навіть все, що відбудують, буде стояти на цих кістках... Бо вони вже перекопали руїни, а люди залишилися під завалами. У мене стільки знайомих загинуло - клієнти, батьки дітей з класу доньки, вчителі... Перший час я взагалі просто боялася відкривати та дивитися щось про Маріуполь”.
Але спогади про рідне місто не тільки трагічні. Марія багато років вела групи розвитку дітей у приватному центрі — за програмою “Малюк з мамою” (1-2 роки), групові (3-4 роки) і індивідуальні для дітей, котрі потребували більшої уваги. Планувала додатково здобути освіту корекційного педагога, щоб працювати з дітьми з розладами. І дивлячись на приклад Маріуполя, вона розуміє, що подібна робота буде корисною у будь-якому куточку світу.
“На наші послуги був достатній попит у Маріуполі: я працювала шість днів на тиждень. Власниця — молода жінка, яка зробила цей бізнес “з нуля”. У нас була дуже класна атмосфера, я кожного року проходила курси, щоб підвищувати кваліфікацію. Ми допомогли купі дітей. Останні роки вже навчала інших педагогів, працювала більше методистом”, - розповідає про довоєнне життя та роботу Марія.
Секрет популярності Центру, на думку Марії, у тому, що світ змінився. Став більш технологічним, люди отримують більше інформації, якою можна користуватися. Батьки навіть без спеціаліста, завдяки інформації у вільному доступі, можуть відчути, що дитина трохи відстає у певних навичках, тож, приходять за допомогою, бо бояться пропустити момент. Були просто матусі, котрі ходили за компанію, бо довго сиділи вдома. Такі заняття — певна соціалізація, бо і мама, і дитина отримує додаткові комунікаційні зв’язки.
Але є й об’єктивні причини — дітей зараз дуже рано привчають до гаджетів, що заважає їм розвиватися природно. Малюк має торкатися предметів, слухати живу мову, фізично розвиватися, а постійне знаходження у гаджеті гальмує розвиток. Тому усі вправи, які використовує Марія, спрямовані на подолання цього однобокого впливу.
Зараз Марія разом з колегами не припиняє піклуватися про розвиток української малечі, хоча їхній Центр зачинений вже давно. Вони придумали онлайн курси, бо клієнти роз’їхалися по всьому світу і почали приходити запити — не можуть знайти нічого українською.
“Майже усі, в яку б країну не закинула доля наших маріупольців, хочуть, щоб їхні малюки знали українські літери, могли спілкуватися рідною мовою. У моєї керівниці теж маленька дитина і вона з нею теж в Німеччині. Тож, ми разом створили курс домашнього розвитку, під час якого мама зможе самостійно займатися розвитком з нормотиповими дітьми, - пояснює Марія. - Я розробила програму, завдання, які мама може робити вдома: з губкою для посуду, з паперу, за допомогою ложки та чашки. Це недорого і доступно - приємно пограти з дитиною рідною мовою, відволіктися від переживань про втрачений дім, втрати, війну. Це трохи допомагає стабілізувати стан батьків — коли вони грають з малюком, а потім ці зміни впливають на сприйняття реальності самими дітьми”.
Курси працюють вже третій місяць, користувачі надають невеликі донати для розробників. А зараз Марія з колегами готує вже третій курс, який буде безплатним - для всіх, хто бажає займатися зі своїми малюками. Два рази на тиждень родини отримуватимуть аудіоінструкції та відео, на яких можна побачити вправи та повторювати їх зі своїми дітьми. Щоб приєднатися до групи, треба підписатися на сторінку Центру в Інстаграмі
Увага на особистісні потреби
Марія вже може фахово розповідати про відмінності освіти у Німеччині та Україні. Коли ходила на співбесіду до звичайного місцевого державного садочка, звернула увагу, що його можна порівняти хіба що з елітним українським, у якому впроваджуються сучасні підходи до навчання та виховання дітей.
“Дуже круті методики! У нас у державних садочках, на жаль, ще багато “совка”. Але тут теж є проблема - не вистачає вчителів та вихователів. Це оплачується гарно, але вважається важкою та відповідальною роботою — дуже високі стандарти для вчителів та вихователів, - каже Марія. - А ще трохи дивно: тут кожна адміністративна земля інформаційно відрізняється одна від однієї. Якщо ти живеш у північній Німеччині, то маєш розповідати дітям про промисловість, у Баварії — про гори та корів. Тут для усіх різні посібники, різні книжки. Навіть коли переїжджаєш в іншу землю, маєш пройти спеціальні курси, щоб, навчаючи, максимально наблизити дітей до корисної інформації саме про ту місцевість, де вони живуть. Це як читати місцеву газету — цікаво, бо це про сусіда, якого ти його знаєш”.
Дитячій садок у Німеччині не обов’язковий, але до школи ходять всі. Батьки не можуть повезти малих, наприклад, відпочивати під час навчального процесу - тільки на канікулах. Інакше — штраф.
“Тут кожен несе свою відповідальність за дитину. А школи розділені по рівнях - є школа середнього рівня для тих, хто планує після закінчення одразу піти працювати. Усе вирішується у четвертому класі: кожному учню школа дає рекомендацію, і якщо дитина любить навчатися та робить це з задоволенням, має певні таланти та хист, вона потрапляє у більш просунуту школу, - пояснює Марія. - У середній теж багато корисного — там, наприклад, є окремі прикладні предмети. Як-от кухня, де вони вчаться майже професійно готувати, майстерня, у якій можна навчитися ремонтувати авто. Тобто, школа створює умови, щоб дитина шукала для себе різні напрямки, бачила, що в неї виходить краще. Три рази на рік з 8 класу проходять практику — у будь-якому місці, хоч на заводі, у садочку чи СТО. Але у будь-який момент можна усе змінити, якщо дитина відчула, що може більше чи хоче іншого — у неї завжди є шанс”.
Власне, саме про такий шанс говорить Марія собі та своїм підопічним. Намагається показати можливі “плюси” ситуації, в якій опинилися не по своїй волі: повернувшись до України, наприклад, вони зможуть розмовляти трьома мовами. Бо, впевнена педагогиня, це не тільки випробування, це шанс!
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube