Сотні зруйнованих обстрілами шкіл, тисячі окупованих проповідниками «російського світу» міст і сіл, мільйони травмованих звуками вибухів дітей… Саме таким був перший рік повномасштабного російського вторгнення для української освіти. Проте, попри всі випробування «вогнем і мечем», вона вистояла та стає сильнішою. Усе — завдяки самовідданим українським учителям, які продовжували та продовжують викладати в екстремальних умовах, часто ризикуючи найдорожчим, що в них є, — своїм життям.
ГС «Освіторія» у межах національної премії Global Teacher Prize Ukraine видала збірку вчительських історій, які залишили окуповані території або працюють під постійною загрозою обстрілів. Ми вирішили опублікувати декілька цих історії про вчителів з Донеччини, які не зрадили своїй країні і своїм учням.
Перша така – про Тетяну Короїд, вчительку української мови та літератури з Маріуполя, яка зараз працює в київській школі № 78
Фото - Фейсбук Наталії Короід
Наша перемога над Росією буде результатом малих актів спротиву мільйонів звичайних українців. Я переконалася в цьому ще в серпні 2014 року, коли під звуки обстрілів разом із друзями вийшла на Майдан у Маріуполі. Тоді, попри страх і розгубленість, я голосно заявила, що мені не все одно, де жити, і що я підтримую Україну. Після цього від мене відвернулося багато «товаришів» і «товаришок», проте я не звернула на це уваги, бо знала, що «життя переможе смерть, а світло — темряву».
Звідки така впевненість? Причина перша.
У травні 2014 року всі мої учні та учениці прийшли на випускний зі стрічками кольорів українського прапора. Лише одна дівчинка тримала в руках червону. Вона виглядала засмученою. Коли я підійшла до неї, щоб спитати, чи все гаразд, вона сказала, що теж хотіла пов’язати українську стрічку, але тато був проти.
Я з розумінням кивнула і за кілька хвилин повернулася до неї зі ще однією патріотичною стрічкою, чому випускниця неймовірно зраділа. Вона проходила з тим клаптиком тканини до кінця офіційної частини та не зняла його навіть тоді, коли за нею приїхав тато.
Це було для неї особистим актом спротиву. Хтось міг би сказати: «Ну, вдягнула стрічку інших кольорів, і що?» Проте для неї це було важливим кроком до того, щоб сміливіше заявити рідним про свою проукраїнську позицію.
Причина друга.
24 січня 2015 року росіяни сильно обстріляли маріупольський мікрорайон «Східний». Через це загинула 31 людина, ще 117 отримали поранення. Після цього я вирішила переїхати з Маріуполя до Києва. У мене не було грошей, знайомств або чітких планів, що робити далі. Єдине, що я знала напевне, це те, що не уявляю себе ніде поза Україною. Так почалася моя довга історія про евакуацію з Маріуполя через Бердянськ, життя в київських гуртожитках, пошуки роботи в школі, але це вже не так важливо. Головне, що я долала всі ці труднощі у себе вдома у відносній безпеці, а не під російськими обстрілами або окупацією. За весь цей час я жодного разу не сумнівалася, що Україна переможе.
Повторне російське вторгнення 2022 року стало для мене особливо болісним. Пригадую, як невдовзі після нового року мої колишні учні запросили мене до Маріуполя на зустріч випускників. Попередньо ми мали зібратися в школі № 12, щоб згадати смішні моменти з минулого. Проте, на жаль, сталася війна, тому зустріч так і не відбулася.
Тепер школи № 12 не існує, а декілька з тих учнів, з якими планували побачитися, загинули від російських бомбардувань Маріуполя.
Із цією реальністю неможливо змиритися. Вона травмує та знерухомлює. Тому єдине, що мені залишається, — це вірити в ЗСУ та продовжувати чинити маленькі акти спротиву окупантам на своєму, вчительському, фронті.
Завантажити збірку з розповідями 80 українських вчителів можна за посиланням. Тут також можна більше дізнатись про проєкт.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube