Відома маріупольська журналістка, активістка та краєзнавиця Алевтина Швецова була змушена пішки виходити з рідного міста під час облоги та повертатися туди задля порятунку рідних. Про переселення до Львова, дискусії про відбудову знищених міст та те, як культурологічні проєкти допомагають їй не згадувати страшні події минулої весни, вона розповіла сайту у розлогому інтерв’ю.
Усю цю діру я закриваю діяльністю
Війна змінює нас всебічно. Алевтино, коли вас запитують, хто ви — що зараз про себе кажете?
—Зараз кажу, що просто переселенка... А до повномасштабного вторгнення - що працюю на маріупольському ТБ: п’ять років у програмі “Ранок Маріуполя” говорили всьому місту доброго ранку! Ми придумували нові рубрики, ідеї, ініціативи, показувати місто з тих кутів, з яких не завжди звично на нього задивлятися. Складали таку собі історію міста: 50 відтінків Маріуполя.
Потім була авторкоюпроєкту “Місце сили”. Кожне місто складається з будинків, районів, парків, які у той чи інший спосіб є місцем сили та сакрального сенсу для його мешканців. Для когось це маленький магазинчик, куди бігав у дитинстві за цукерками, для когось - парк зі сторічними деревами. Ми показували, що у кожній локації Маріуполя є прихильники, а у кожного маріупольця є своє місце сили. За рік проєкту ми зазирнули до підвалу Драматичного театру, показали історію забудови Маріуполя. До прикладу, розповідали про мікрорайони Східний та 23, де, здавалося б, не знайти жодних цікавинок. Але маріупольці дізнавалися багато чого незвичайного про об’єкти культури, парки, пляжі — якими можуть бути видатними непримітні місця Маріуполя. Тепер моя журналістська діяльність зійшла на нанівець. Але любов до історії міст — залишилася.
У перші дні повномасштабного вторгнення я долучилася до інформаційного фронту, шукала новини, запитувала посадовців про гострі проблеми. Але це, звісно, поки не зникли електрика та зв’язок. Потім в мене, як і багатьох, залишалося одне завдання — виживати.
Про що досі згадується з того часу? Чи вдалося пропрацювати ті травматичні події? Чи впливають вони на вас сьогоднішню? Чи взагалі вважаєте, що психологічною реабілітацією треба займатися масово та системно?
—На мою думку, всі маріупольці, які побували в облозі чи виїхали перший день або зараз, отримали певну ментальну інвалідність. Ми ніколи до кінця не зможемо відновити свій звичайний ресурсний стан. Хтось змінює життєві пріоритети - не буде повертатися, будуватиме нове життя з нуля. Хтось буде чекати на повернення. Ці виклики однозначно впливають на моральний стан. Усвідомлюючи, що у півмільйонного населення забрали звичне життя, близьких, безтурботність, мрії... Якісно пропрацювати всі ці втрати не всім доступно. Усю цю діру я закриваю діяльністю, щоб не залишати місця думкам, котрі постійно гризуть та руйнують.
Маріуполь вже не єдине в країні знищене місто, але події, що відбувалися саме там, є жахливо унікальними. Жодному українському місту я не побажала б такої долі. Думаю, у всіх українців має бути усвідомлення нашоготравматичного досвіду — щоб розуміти наші реакції, ставлення, проблеми, трагедії. А щодо системної допомоги, я не можу узагальнювати: потреби у людей різні. Немає загальної та схожої для усіх- хтось знайшов роботу, хтось розв’язав питання житла, хтось напрацював нові соціальні зв’язки, а хтось — нічого з цього. І це різні види допомоги, а про потреби знає кожна конкретна людина.
Я не можу сказати, що фіксую кардинальні зміни у своєму світогляді. І до повномасштабного вторгнення девіз нашої родини був — жити тут і зараз. Не було звички щось відкладати — “до свят” чи “на чорний день”. Коли все це почалося, ми навіть проговорювали - круто, що ми ні в чому собі не відмовляли та жили своє краще життя. І зараз дякуємо випадковим обставинам і Богу, що вижили. Там це буквально було справою випадковості, коли ти можеш потрапити під обстріл — неможливо спрогнозувати. Звісно, хочеться вірити, що вижили недарма, що очікує гарна доля та можливість робити багато корисних речей. Не знаю, можливо, зміни помітні оточенню— мені інколи кажуть, що вже маю інший погляд та й посмішка не така, як була. Але я вдячна долі, що жива я і майже усі члени моєї родини. Тільки бабуся померла там. Про це нам сказали десь рік тому...
І, звісно, все це нікуди не зникає з пам’яті. Виходили з Маріуполя ми пішки 16 березня, коли авіабомба влучила в місце, де готували їжу біля під'їзду, і в Драмтеатр. Йшли і бачили, як горить театр, але навіть не здогадувалися про масштаб трагедії. Наступного дня я повернулася за батьками, знайшовши машину — у мами хвора спина, вона з нами б не дійшла. А через кілька днів, як ми пішли, авіабомба влетіла прям у нашу квартиру на останньому поверсі, сусіди сфотографували.
Ніби вирвали шматок серця
А що зараз ви можете сказати про причини того, що сталося в Маріуполі — чому люди опинилися у пастці?
—Все могло бути інакше, але ми ніколи про це не дізнаємося, бо це були б звичайні припущення. Важко про це дискутувати, бо це така пастка про нездійснені мрії. Люди за 8 років за 30 кілометрів від фронту просто звикли жити в реаліях небезпеки. Але головне, окупанти виявилися настільки нелюдями, що ніхто не очікував, що їхня ганебність буде перевищувати такі приклади, як обстріл у 2015 році мікрорайону Східний. Атака житлових кварталів з літаків, знищення міста варварськими способами - це мій головний аргумент, чому так сталося.
Особисто я не виїхала одразу, бо відчувала, що маю тут певні обов’язки — була неабиякацікавість міжнародних ЗМІ до Маріуполя, усі хотіли інтерв’ю та коментарі, цікавилися, як мешканці готуються до спротиву. Ми були впевнені, що разом з активом міста зможемо допомагати оборонцям і армії тримати Маріуполь. Принаймні так, як ми собі уявляли цю оборону, якби не російська авіація.
Що для вас тимчасова втрата рідного міста — коріння, історії, спогадів?
—Маріуполь був всім моїм життям. Знаєте, навмисно не отримувала закордонний паспорт, бо навіть під час своїх відпусток просто мандрувала рідним містом — досліджувала, дізнавалася про цікавинки. У мене все пов’язано з Маріуполем - робота, життя, захоплення. Мені часто кажуть: ми не знаємо людину, яка любить Маріуполь більше за тебе. І це правда — я люблю кожну його цеглинку, навіть недоліки можу перетворювати на родзинки. Можливо, я дійсно наділила його такими якостями, що мені тепер ніби вирвали шматок серця. І біль не вщухає, хоча я намагаюся забувати про це за поточними справами. Але він гострий, як і рік тому.
Чому ви обрали Львів? Чим зараз займається ваша родина?
—Спочатку ми поїхали до Запоріжжя, потім — уКривий Ріг, куди релокували підприємство, на якому працював чоловік. Можливо, дивно, але ми думали — це на кілька тижнів, бо місто наше буде деокуповано і деблоковано, а ми зможемо повернутися. Потім стало зрозуміло, що так не буде. У серпні у восьмирічного сина під час сирен та вибухів почалися панічні атаки, тож, ми вирішили їхати на захід країни.
Думала, що у Львові вийде простіше відволіктися від страшних спогадів завдяки його неймовірній історії та архітектурі, а ще хотілося перебувати в колі однодумців, спілкуватися українською. Це набувало можливої за тих умов користі зокрема для дитини. Але виявилося, що це дві великі різниці - коли ти просякнута цікавістю історії міста з пелюшок, і коли ти намагаєшся вдертися у цю тему при таких травматичних обставинах.
Флешбеки так чи так повертають до Маріуполя. Але у цьому випадку не бачу сенсу цього боятися — наприклад, проєкт “2:40 Паралелі” допомагає не просто дзеркалити історію в різних містах, а й через таку призму більш природно вивчати історію нових для себе місць.
Проєкт “2:40 Паралелі”.
Екскурсії проходять зазвичай паралельно в декількох містах і починаються о 2:40 після полудня. Назва пізнавального проєкту від "m.EHUB"є символічною та ототожнюється з 240-ою річницею заснування міста Марії, яку відзначали у 2018 році (за деякими джерелами, заведено вважати, що місто заснували у 1778, попри те, що зараз ведуться дискусії на цю тему, адже поселення на території сучасного Маріуполя існувало набагато раніше). Існує думка, що у 2018 році стався початок нового розквіту та важливих перетворень міста. У 2018 році (до 240-річчя міста) відбулося й офіційне відкриття культурно-туристичного центру “Вежа” у ревіталізованій будівлі водонапірної вежі. “Вежа” – візитівка Маріуполя та один із найвпізнаваніших його символів, осередок культурних подій і туристичний магніт міста.
До проведення екскурсій долучаються маріупольці з різних куточків України та навіть світу.Через призму своєї любові до Маріуполя вони розповідають про історію та культуру місць, де вони зараз. Місцевих знайомлять з історією Маріуполя, а переселенців - з новим для них населеним пунктом. Долучаються культурологи, викладачі, активісти, підприємці. Вже пройшли екскурсії у Литві, Німеччині, Києві, Львові, Черкасах, Чернівцях, Івано-Франківську, Рівному. Різні люди готові долучитися та розповідати. Про події цього проєкту можна подивитися інформацію у групах “Місто Марії” в телеграм-каналі та в Інстаграмі. А на Фейсбуці — на сторінці “Маріуполь — туристичне місто”.
Намагаюсь долучатися й до освітніх проєктів, які у Львові підтримують різні культурні інституції — вони стосуються історії, культури, відбудови. Дуже важливі дискусії про те, що робити, коли місто буде деокуповане. Треба повертатися з багажем знань та підходів, щоб бути корисним.
Чоловік зараз працює в міжнародній організації з гуманітарного розмінування — ми вважаємо, що такі навички будуть корисним в майбутньому й для Маріуполя. Він пройшов навчання, зараз розміновує території на Київщині.
Відбудування має бути усвідомленим процесом
А у яких проєктах ви ще берете участь?
—Коли мені телефонують і кажуть, що є цікавий проєкт — завжди відповідаю, що хочу. Попри те, що сплю по чотири години на добу, якщо можу принести користь та масштабувати ініціативу для ВПО, беруся. Львівська медіаплатформа, що створює подкасти, оголосили конкурс пропозиції цікавих ідей. Я написала казку з маріупольськими персонажами - морським котиком Паскалем та мартином Маріном. Спочатку опублікувала її на сторінці “Маріуполь- туристичне місто”, а потім ми її записали, зробили саунддизайн, візуальне оформлення. Це буде серія історій для сімейного прослуховування, і “Легенда про морського котика Паскаля та мартина Маріна” - перша з них.
Якось я побачила, як 5-річна дівчинка дивилася у маршрутці “Машу і ведмедя” і подумала, як нам важливо мати якісний та цікавий україномовний контент для наших дітей. І зараз багато можливостей, щоб робити подкасти, які можна було б вмикати дітям на ніч, використовувати у навчальних цілях, наприклад, для проведення аудіювання. Водночас такими історіями зручно боротися з регіональними стереотипами, як-от про Маріуполь - місто заводів та металургії, переплітаючи вигадку з реальними історичними фактами. Було приємно дізнатися, що нещодавно у Рівному на майстер-класах після прослуховування казки дітки ліплять Мартіна та Паскаля с пластиліну...
Маріуполь відбудований — для вас це нове місто чи історичний контекст важливий?
—Треба бути чесним з собою - того Маріуполя, який ми знали, не буде вже ніколи. Маємо думати, по-перше, про розмінування територій - безпекові питання будуть першочерговими. Про мінну безпеку мають казати з “кожної праски” — дітям та дорослим, на роботі, у транспорті - всюди. І, звісно, створення умов, за яких люди зможуть повернутися в місто у першу чергу, відсунення від Маріуполя лінії фронту. Але ми побачимо знищені пам’ятки, забудову недолугими коробками, спотворений міський простір... Те, до чого ми звикли, де відчували щастя та безтурботність, не повернеться.
Так, Маріуполь може стати майданчиком для втілення амбітних проєктів митців, архітекторів, дизайнерів, художників з усього світу. Це цікаво — реалізувати свої ідеї в місті, яке потребує відбудови “з нуля”, де можна врахувати потреби мешканців та планувати простір.
Але я почула дуже корисний меседж на лекціях про відбудову - якщо історична будівля зруйнована вщент, то відбудувати її по схемах чи фото не означатиме її відновити. Це, по суті, буде підробка, псевдоцінність. А ще мені близьке твердження, що не варто поспішати у справі відбудови, вона має бути усвідомленим та дуже ретельно продуманим шляхом. Треба підходити дуже відповідально до наративів, які втілюються у тій чи іншій будівлі для презентації її майбутньому поколінню. Я вважаю, що механічна відбудова руїн та зведення макетів історичних будівель — це такий собі обман.
Ще у цьому березні в кожному інтерв'ю, поклавши руку на серце, я казала, що поїду додому першим потягом. Але потім зі мною сталася участь у проєкті “Портрети Маріуполя”, якийреалізується ГО “Простір Марії” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Ми збирали історії різних маріупольців, щоб об’єднати їхні портрети у тематичні виставки. Зараз ми готуємося до їх відкриття: перша відбудеться в травні у Києві, далі – Львів і Тернопіль.
Збираючи історії, ми були в експедиції: їздили в Бучу через Гостомель. Мені запропонували подивитися роботу Бенксі. І ми поїхали до тієї графіки, яку я так і не побачила. Бо зі мною сталася істерика, коли я опинилася перед зруйнованими будинками Гостомеля. Ці складені плити, що звисають після бомбардування, шафа з посудом, іграшка на 3 поверсі... Я бачила усі ці фото, але зрозуміла, що наживо — це зовсім інше. Дивитися на це дуже важко, при тому, що той будинок я бачу вперше і мене з ним нічого не пов’язувало. А у Маріуполі в мене багато чого пов’язано чи не з кожною будівлею, з кожним куточком. Впевнена, я повернусь. Бо маю борг перед містом, потрібно перепоховати нормально бабусю. Але мені треба серйозно готувати вже зараз до того, що там все буде пронизано болем. Там загинули десятки тисяч людей і це не може не викликати порожнечі всередині, якщо бути чесним та відвертим з собою. До трагедії Маріуполя мене повертає кожного разу, як бачу Умань, Дніпро чи будь-яке місто, яке руйнують І, можливо, так буде завжди...
В матеріалі використані фото Алевтини Швецової/Facebook