Після закінчення навчання Руслана Щербина ризикнула втілити свою дитячу мірю. Тому, маючи у кишені диплом юриста, відкрила... фабрику з виготовлення м’яких іграшок “Марі і Поль”. Після успішного старту в її планах були амбітні проєкти, які зруйнувало повномасштабне вторгнення росії. Тепер підприємство намагається вижити на новому місці, але попит на дитячі іграшки під час війни не зростає.
Ідеї приходять спонтанно
У дитинства Руслана любила м’які іграшки — їй подобалося отримувати їх в подарунок та збирати на спеціальній полиці, де за багато років зібралася чимала компанія пухнастих ведмежат, зайчиків та кошенят. І навіть подорослішавши, дівчина не припинила милуватися цими казковими тваринами, які уособлюють домашній затишок і дитячі мрії. Отримавши диплом юриста у Маріупольському державному університеті, Руслана вирішила, що прийшов час не просто мріяти, а втілювати свої бажання. У 2017 вона ризикнула відкрити свій перший бізнес — приватну швейну фабрику з пошиття м’яких іграшок.
ОСЬ ЯК ЦЕ БУЛО: Фабрика детских игрушек. На пороге открытия
- Я ніколи не робила іграшки сама і не вміла шити — пішла на курси вже у Дніпрі після евакуації з Маріуполя. Але я гарний організатор і мала купу ідей, - ділиться пані Руслана. - Тому коли я дізналася, що стартував проєкт “Український донецький куркуль”, вирішила подати заявку на втілення мрії мого дитинства. Я описала ідею та зробила точні розрахунки — під час захисту я могла відповісти на усі питання щодо кожної копійчини, бо все розрахувала та продумала самостійно.
Руслана підтвердила право отримати грант, але довелося почекати початку реалізації — унікальне обладнання для швейного цеху замовили на фабриці у Китаї — безпосередньо від виробників. І тільки у 2018 році вдалося повністю скористатися грантовими коштами — обладнання приїхало до Одеси. Де Руслана дізналася, що чекає на дитину.
- Якщо чесно, я була трохи розгублена - тут треба бізнес починати, а я вагітна, - з усмішкою згадує Руслана. - Але там де діти, там й дитячі іграшки — все вийшло логічно та вчасно!
Перший рік, зізнається жінка, було важко. Довелося шукати працівників на свою фабрику — щоб сформувати дружній та успішний колектив, Руслана брала на роботу однодумців навіть без досвіду роботи — жінок навчали вже по ходу виробництва. І всіх швачок, кого вона набрала тоді, залишалися на фабриці до останнього дня її роботи в Маріуполі.
Руслана згадує, що ідеї майбутніх дитячих улюбленців приходили спонтанно — щось спаде на думку, вона швидко намалює ескіз, несе дівчатам — обговорювати та втілювати у життя.
- Ми робили величезні іграшки по 3-4 метри. До прикладу. Був дуже популярний одноріг який заввишки 4,5 метри! - каже Руслана. - До нас приїздили з різних міст задля цих тваринок. Рекламувалися через інтернет, виставляли приклади наших іграшок в Інстаграмі. Справи йшли доволі успішно, ми раділи можливості дарувати тепло та посмішки!
Фанатка Маріуполя
А потім світ охопила пандемія. Через питання безпеки люди перестали ходити один до одного в гості на свята, а значить, обсяг продажів м’яких іграшок сповільнився. Тому Руслана вирішила розпочати ще одну лінію на своїй фабриці — пошиття дитячого одягу.
- І це спрацювало. Наші вироби охоче брали на продаж відомі інтернет-майданчки та усі великі гіпермаркети Маріуполя, - каже Руслана. Одночасно ми розгорнули випуск нашої фірмової маріупольської чайки — м’якого сувеніра, який ми придумали спеціально для презентації нашого міста всій країні. Міська влада запропонувала продавати чайку у нашій туристичній родзинці “Вежі”. Ми подумали - чому б ні.
Власне, назва фабрики — “Марі і Поль” — звісно, тісно пов’язано з рідним містом Руслани. Вона зізнається, що є фанатом Маріуполя.
- Коли навчалася у 2 класі, ми переїхали в інше місто. Але після закінчення школи я свідомо повернулася до Маріуполя, - каже Руслана. - Назва моєї фабрики прийшла до мене під час роботи над бізнес-планом. Коли придумувала, читала історію про козацьке поселення Домаха. Хотілося щось символічне, тепле. Тим більш, що кошти для цього проєкту навпіл з областю давало й місто. Мріяла, щоб на слуху була назва, яка асоціюється з містом. Вже потім ми зв’язали нашого фірмового козака Поля та піратку Марі. Хотіли взагалі казку зробити, але часу не вистачило.
Моя дитина не сиділа у підвалах
Руслана разом з чоловіком та трирічною дитиною виїхала з Маріуполя 24 лютого. Вона зізнається, що у той момент їй рухав справжній страх — вона боялася за життя малечі, яка лякалася вибухів. Навіть не хотілося думати про можливі окупацію чи полон.
- Ми сіли на свою машину, другу залишили там. Звісно, не вірили що станеться щось масштабно жахливе. Вважали виїзд своєрідним перестрахуванням, - пояснює Руслана вибір першого ранку повномасштабно війни. - Але коли зачиняла двері квартири, була така думка, що я сюди більше не повернуся.
Зараз їхній будинок пошкоджено, але квартира ціла. Але, каже Руслана, вже у перші місяці її повністю обікрали — винесли навіть побутові речі, одяг і іграшки.
- Для мене дім — це не стіни, а те, що всередині створювалося та зберігалося з любов’ю. Тепер цього нічого немає, тому я вважаю, що в нас немає дому. Але якщо для звільнення треба буде знищити й ті стіни, що там залишилися, я на це згодна...
Приміщення швейного цеху теж постраждало, більшість обладнання так і залишилося в Маріуполі- вивезти його з міста неможливо.
- Так, ми багато втратили. Можливо, варто було спробувати щось врятувати, а не їхати у перший день. Але моя дитина не впадає в істерику від звуку трамвая, не голодувала і не сиділа у підвалі під бомбами. Вважаю, що за це я заплатила фінансовими втратами. А це все мінливе — ще заробимо, - з сумом каже Руслана.
Складнощі релокації
Спочатку родина виїхала до мами Руслани на захід країни. Але згодом вирішили повернутися ближче додому. Зараз вони винаймають житло у Дніпрі, а приміщення безплатно на перші пів року отримали за програмою релокації бізнесу.
- Звісно, проблем побільшало... Тут, наприклад, не працюють садочки та школи, тому і моя дитина, і дитина швачки, ходять з нами на роботу. Бо немає іншого виходу, приватні дуже дорогі, а “запасних” родичів для підтримки у Дніпрі немає.
Зараз у цеху працює дві дівчинки та сама Руслана. А в Маріуполі, каже вона з сумом, було десять.
- Я кликала виїжджати усіх. Старші жінки відмовилися, бо не хотіли кидати своє житло. На щастя, усі живі, але в однієї працівниці помер батько — не витримало серце від вибухів. Виїхали хто куди - одна людина залишилася в Маріуполі, ще одна поїхала до Росії, де вже давно живе її донька. Інших порозкидало по країні — зі мною залишилася одна швачка, іншу взяли вже тут...- каже Руслана.
Зараз вони майже повністю перейшли на виробництво одягу. Відчувається, що під час війни людям не до іграшок. Але інколи виконують іграшки на замовлення — у промислових масштабах це неможливо ще й через те, що в Маріуполі залишилася спеціальна машина, без якої неможливо виробництво великих іграшок.
- А ще ми для бебі-боксів від міської ради ми робимо пледи з зображенням якоря та нашу фірмову м’якеньку чайку — це фінансується з бюджету Маріуполя, - пояснює Руслана.- Але все це дуже важко. Ми досі не можемо вийти на рівень, що був, навіть з одягом. Багато жінок та дітей з-поміж наших клієнтів виїхали за кордон або втратили з нами зв’язок, - пояснює Руслана. - Але ми повернемося — це навіть не обговорюється. Я не бачу іншого міста для свого майбутнього, окрім Маріуполя. У Дніпрі гарні люди, які нас підтримують, але я дуже хочу додому, хочу до моря. За ці півтори роки я досі не змогла адоптуватися... - зізнається Руслана. - Бо пам’ятаю, що для нас була буденність — забрати дитину з садочка та поїхати на море. Маріуполь - місце моєї сили. З 2019 року він постійно змінювався, можна було годинами ходити з одного парку в інший. На тротуарах - плиточка, дороги відремонтовані - без калюж та ямок.
Але Руслана усвідомлює, що повернення буде вкрай важким. Бо уважно слідкує за тим, що відбувається у місті. Страшно навіть уявити вид з власного вікна — де навколо усе згоріло та зруйнувалося. усі дома згоріли усі будинки.
- Звичайно, я не хочу, щоб моя дитина росла в таких умовах. Тільки в мене у дворі було десятки могил сусідів, яких потім перепоховали. Це страшно. Може, я б хотіла жити десь поруч містом. Бо не знаю, як вплине на мене ця атмосфера смерті... Але я все одно повернуся, не хочу планувати нове життя десь далеко від рідного міста. Як то кажуть - після ЗСУ одна з перших вирушу до міста.
Попри проблеми, виснаження та постійні емоційні гойдалки, коли хочеться зачинити бізнес та забути увесь цей жах, Руслана продовжує боротися. І життя знов дарує їй натяк та надію — знов у найскладніший період свого життя вона дізнається, що чекає на дитину! А будуть діти — будуть і іграшки!
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube