Ірини Рассадіна — людина різнобічна та неординарна. Руду яскраву пані, яка багато років працює в бізнесі краси, можна побачити серед байкерів на модному мотоциклі, в небі — з парашутом, на майданчику для тренування тварин — з величезним доберманом. А ще — у дитячому реабілітаційному центрі, коли вона вчить слідкувати за своєю шкірою молоденьких дівчат з глибокою інвалідністю. Або за робочим місцем, коли вона безплатно робить перманентний макіяж жінкам, що пережили хімієтерапію.
Тому мало хто з її знайомих здивувався, коли рятувати жінку від війни приїхав справжній вікінг зі Швеції, виїхавши куди, Ірина почала возити автівки для ЗСУ. А для порятунку дружини друга Ірина сама ризикнула на поїздку до оточеного Маріуполя. І вивезла звідти сім людей, проїхавши по замінованих полях.
У світі краси та людяності
В Харкові Ірина мала власний косметичний кабінет та вела курси для візажистів. Свої навички вона намагалася застосовувати не тільки для бізнесу — Ірина пройшла спеціальні психологічні курси для роботи з дітьми-сиротами та багато років їздила до дитячого будинку до дітей із дуже серйозними захворюваннями. Там вона навчала його мешканців правильно доглядати за собою.
«Хто навчить дівчаток з державних закладів, де немає поруч мами, робити себе красивою, правильно турбуватися про свою шкіру? А усім підліткам, навіть з дуже серйозними захворюваннями, це потрібно, - пояснює Ірина. - Якось доля закинула мене у Богодухівський дитячий будинок для дівчат з особливостями розвитку. Я мала допомогти влаштувати свято — для дівчат запросили на волонтерських засадах візажистів, перукарів, щоб влаштувати вони пройшли по подіуму, демонструючи одяг. Ми “примарафетили” дівчат, що мали виступати, і я запропонувала час, що залишився, присвятити тим, хто мав дуже важкі хвороби та не брав участь у святі. Вихователька запросила кілька дуже особливих дівчат, яких принесли чи привезли...»
Ірина досі згадує цей перший досвід, який дозволив їй побачити шлях до волонтерства, змусив переглянути відношення до допомоги людям, що живуть у спеціалізованих закладах. І залишив глибокі емоції.
Вона зізнається, що ніколи свідомо не ставала на шлях волонтерства. Наприклад, залишки препаратів для татуажу, які треба закупати великими обсягами, підштовхнув її до ідеї пропонувати безплатний перманентний макіяж жінкам, що пройшли через хімієтерапію та опромінювання.
«Бо кожна така жінка переживає ще й момент, коли не хоче навіть бачити себе у дзеркалі, - пояснює Ірина, ініціативу якої згодом підтримали 154 візажисти в Україні та по всьому світу».
Жінка згадує, що навіть лікарі пропонували її контакти пацієнткам, котрі потребували трохи позитивних емоцій для продовження боротьби. І, зізнається жінка, на власні очі вона часто бачила не тільки фізичні, а й психологічні перетворення своїх клієнток.
«Здавалося б, гарні брови — начебто дрібниця, але якщо жінка подобається собі, приваблива для інших, все буде добре», - впевнена Ірина.
Евакуація та волонтерство
Перший місяць повномасштабного вторгнення Ірина разом з сином та доберманом, якого колись зрадили власники, пережила у Харкові. Його вона взяла у свою родину вже півторарічним псом, який бідував на перетримці серед інших тварин без люблячої родини.
Було все — і потрапляння під обстріл у черзі біля магазину, і відсутність тепла та води, і відчай, і неможливість виїхати з міста, бо свою машину вона продала за рік до великої війни, щоб підтримати свій бізнес, який підкосила пандемія. Цей досвід Ірина описувала у своєму щоденнику на сторінці Фейсбуку, коли був зв’язок та хоч трохи тиші. Деякі з них стали цікавими величезній аудиторії та розішлися мережею.
“У Харкові (як і в інших розбомблених містах) зараз вмирають улюблені раніше коти, собаки, папуги, хом'ячки... Вони скиглять і плачуть. Їх рятують з-під завалів і дістають з розбитих балконів. Якщо встигають. Рибки вмирають мовчки.
Коли я евакуювалася з Харкова до Дніпра, багато годин стояла в натовпі на зупинці, притримуючи свого добермана, що тремтів, на повідці. Подруга поряд тримала кота у переносці. Поруч стояла жінка з літнім лабрадором, стояла вже четвертий день. Хтось ще стояв із котом теж...
Мікроавтобуси, що їхали повз, набирали в себе тих, хто швидше, і встигав першим продертися крізь натовп та застовпити місце. Мій собака весь тремтів від холоду, розмішуючи снігову рідку кашу лапами. Нам вдалося виїхати тільки наступного дня, завдяки хлопцям, яких я знала особисто, які евакуювали тоді людей. Вони забрали нас усіх з тієї вогкої зупинки, ми переночували під бомбами і наступного дня заповнили собою весь простір невеликого автобуса у 25 місць, який увібрав 60 людей - з усіма котами та собаками, з усіма сумками та рюкзаками, які вміщали наші життя. Місце моєму Стеті знайшлося поверх і між трьома рюкзаками, які були у мене на колінах”.
Ірина, отримавши досвід вимушеного переселенця, ділилася з друзями дуже щемкими зізнаннями, щиро рефлексуючи у своїх постах про важливі речі. Виїжджаючи з Харкова, вона не знала, що попереду в неї волонтерські поїздки до розбитих селищі під Харковом та екстремальне “перше побачення” з чоловіком. З яким вона познайомилася в Інтернеті. І який, кинувши все, поїхав в автівці, що заповнена гуманітаркою для українців, рятувати майже незнайому жінку з дитиною та великим псом. Що їй доведеться ризикнути та поїхати до Маріуполя на автівці, яку дали друзі по автоспорту, щоб врятувати дружину одного з них — який не міг туди потрапити, бо займався дуже важливою для країни справою. Що її Вікінг вивезе її до Швеції, де вона скуповуватиме автівки для ЗСУ та самостійно ганяти їх до України. І що цей рік змінить її настільки, що змусить каятися у тому, у чому ніхто не винний...
“ Я розумію, як тобі боляче... Зараз доволі часто чую ці слова від людей, які щиро мене підтримують... Я теж так казала ще 8 років тому. Але це неможливо уявити, не переживши. Коли 2014 року росія напала, через Харків почали тікати з Донбасу сотні тисяч біженців. Я допомагала їм, адресно й загалом купувала й відносила в пункти допомоги їжу, речі, в мене дома ночували незнайомці... Я думала, що розумію, що відчувають ці люди.
І тільки коли сама опинилася під бомбами, коли з'їздила наодинці в Марік через лінію фронту навесні, допомігши виїхати людям, а потім і сама стала біженкою, я зрозуміла, що не відчувала й сотої частини того жаху, що переживали тоді ці люди. Й хочу перепросити у тих, хто втратив свій дім ще у 2014. Вибачте мені, бо я не мала достатньої уяви, щоб бути ще делікатнішою, ще більш емпатичною з вами. Вибачте...”
“Слышишь, Павловна, Украина умерла!”
Вона вирішила їхати в маріупольське пекло. Бо Юля, яку вона бачила один раз в житті, але яка є дружиною гарної людини, залишалася там - на сусідній вулиці біля розбомбленого Драмтеатру. Вона передала папірець з кимось, що вона жива. Але це було до того смертельного бомбардування, тому Ірина навіть не була впевнена, чи знайде жінку.
«Я готуюсь - дорогоцінне пальне у пластикових баклажках, їжа у великих пакетах, вода, - згадує Ірина. - Мене лихоманить так, що від тремору не можу попасти в букви, коли завантажую офлайн карти Маріуполя, прораховую шлях і моніторю усі маріупольські пабліки, що знайшла, на предмет новин».
З Запоріжжя вона вирушає разом з колоною волонтерів, на склі кожної було написано — “люди” чи “діти”. В її кишені — два папірці з адресами людей, які, окрім Юлі, треба було б забрати з Маріуполя. Донька волонтера з трьома малюками й молодий лікар — з хворими мамою та бабусею. В автівку могло поміститися тільки четверо, разом з водієм, а на папірці - вже шестеро плюс Юля та її літній батько.
«Дорога на лінії перерита вирвами й кратерами, засипана битим склом, кусками покрученого металу, ящиками з під арт набоїв і трупами автівок, -згадує Ірина. - Десятки розстріляних цивільних автівок, біля деяких, у траві, я бачила кинуті клунки. Розшматована на куски яскрава дитяча коляска, яка чомусь не вся згоріла. А поряд, як мені здалося, мішки. Але потім, вже через час, я зрозуміла, що то були не мішки...»
На одному з блокпостів машини з колони просто “патрали” російські військові - зідрали внутрішню обшивку на дверях, всіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань, дивилися телефони.
«Десь, здається під Токмаком, було велике коло-перехрестя. Прямо по середині стояла здоровенна гармата, яка цілила в мою сторону. Мене зупинили і почали патрати автівку, згадує Ірина. - Коли вони побачили джип і жінку за кермом, в одного з них я побачила в очах заздрість. Вони знайшли пакет з їжею і забрали, гигочучи».
У Бердянську Ірину прихистили волонтери - вагітна жінка, її чоловік і батько. Ця сім'я дала їй ще один папірець з адресою — там жила сестра вагітної жінки з сім'єю, два хлопчики і чоловік.
“Усього 13 людей на чотири місця... Я вирішила подумати про цей вибір пізніше. Підйом був запланований о 5.45, щоб о 6 виїхати у Маріуполь, - напише потім Ірина у Фейсбуці”.
У Мангуші її зупинили для перевірки документів та повідомили, що конфіскують автівку, бо не можна їздити без довіреності на автівці, що оформлена на фірму. Коментар Ірини про те, що в Україні це й не передбачено законом, довів перевіряльника до сказу. І тільки неймовірна акторська майстерність Ірини, яка влаштувала справжню істерику перед його начальником, врятувало і її, і машину. Але той, перший, продовжував біснуватися.
“Він взяв у руки мої документи, вдивився у моє ім'я і, наблизившись впритул, викрикнув мені в обличчя, наголошуючи на кожному складі:
«Слышишь, Павловна! Украины больше не существует! Украина умерла в 2014 году! По-ня-ла, Пав-лов-на?! ЗА-ПОМ-НИ! УКРАИНА У-МЕР-ЛА!” - напише згодом Ірина емоційний спогад про цю мить.
Запах, який виїдав очі
У Маріуполь Ірина в’їжджала вздовж моря. Вона блукала вулицями, бо пізнати в обгорілих будинках те, що вона ще вечорі бачила на googl-maps, було неможливо. Вона бачила дерева, наче зрізані чимось великим, тролейбуси та машини пожежної допомоги з мертвими тілами всередині. Вона відчувала запах, від якого виїдало очі.
Вона знайшла Юлю в її дворі. Прослухавши повідомлення від чоловіка та доньки, вона погодилася їхати. А літній батько — відмовився. Дістатися до родини молодого лікаря вже було неможливо. А адресу родини з трьома дітьми Ірина не змогла знайти у своїх кишенях. Залишався ще одна родина, і Юля показала, як туди дістатися. Поки чекали на родину, евакуювати її Ірину вмовляла жінка, котра приїхала провідати маму і залишилася серед незнайомих їй людей у підвалі.
«Я подивилась на всіх них і зрозуміла, що якщо потіснитися та взяти підлітків на коліна, влізуть усі п'ятеро! І я сказала: “Їдуть всі”, - згадує Ірина. - Всі ці люди, за ким я приїхала, мали зібрані рюкзаки, миттєво готові, хоча вони не знали, що я їду... Вони весь цей час жили надією.
Щоб оминути блокпост, де в неї тепер точно заберуть автівку, Ірина виїжджала по узбережжю. А потім — через поле з першими паростками пшениці. Яке виявилося замінованим. Через 10 кілометрів вони виїхали на велику дорогу, дивом оминувши усі міни та врятувавши автівку від “конфіскації”. В якомусь селі Ірина побачила хлопчину, якого помітила ще по дорозі в Маріуполь - він йшов пішки, марно намагаючись вловити машину. Він теж поїхав в автівці — студент з Краматорська, мама якого плакала в телефонну слухавку, дізнавшись, що він вибрався.
Потім Ірина опинилася в голові колони з тридцяти автівок на сільській дорозі, не знаючи як їхати далі. Але провести між мінами зголосився місцевий хлопчик на велосипеді, який, звісно, “вже сто разів тут їздив”. Всі в тій колоні успішно добралися до Запоріжжя. Семеро людей, яких Ірина врятувала з Маріуполя, роз’їхалися по всій країні.
Український борщ і перемога у фінансовому конкурсі
Потрапивши до Швеції завдяки допомозі Вікінга, Ірина й там розгорнула активну діяльність: вона купувала машини для ЗСУ, вивозила їх в Україну і... варила український борщ.
«На місцевому заході на честь відкриття АЗС, я запропонувала волонтерську акцію “Спробуй справжній український борщ!”, де безплатно пригощала усіх нашою національною справою — бо я маю диплом кухаря й просто люблю готувати. А “комплемент” кухарю можна було залишити у вигляді донатів для України. В наш шатер стояла черга! За приблизними підрахунками ми роздали 75 порцій, я варила борщ прямо на місці, тричі! Ми зібрали приблизно 300€», - з гордістю розповідає Ірина.
А ще вона нещодавно вразила усіх і, здається, саму себе — вона взяла головний приз шведської версії шоу-програми для пошуку інвесторів “Гнізда Драконів” зі своєю ідеєю створення Студії перманентного макіяжу, школи візажистів та мережі Студій по країні, та Студії на колесах — чого у Швеції взагалі немає. Серед сотні заявок відібрали десять фіналістів, а Ірина вийшла переможницею! Вона отримала не тільки 50 000 шведських крон гарантійного капіталу, а й ширші можливості для ведення бізнесу, ніж дозволяє статус тимчасового прихистку.
- Коли назвали моє ім'я, я застогнала-заплакала так, що налякала деяких шведів, - емоційно ділиться Ірина. - Це було дуже складно — розробити проєкт, зробити досконалу презентацію англійською, відпрацювати її, бути готовою відповідати на будь-які запитання!
Справжнім надійним плечем у цій нелегкій справі став син Ірини, Денис, який створив увесь візуал, презентацію, в якій втілив усі потреби і відчуття у ряд ефектних і сучасних слайдів. Підтримував мене і щохвилинно генерував безліч ідей та фішечок, щоб все вийшло блискуче.
Ті, хто знає Ірину, впевнені — всі її ідеї обов’язково втіляться, бо для неї будь-яка робота — не просто бізнес, а втілення цілісного дієвого підходу до життя.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube