Велика війна та вимушена евакуація з рідного Маріуполя змінила життя Тетяни Васильєвої докорінно. Жінка не тільки переїхала, а й наважилася покинути зручну та стабільну роботу задля втілення давньої мрії — відкрити кав’ярню з найкращою кавою. Тепер мешканців одного зі спальних районів Івано-Франківська зігріває маріупольська “Dusha”.
З-під бомб під окупацію
Народилася Тетяна в селі Нікольського району біля Маріуполя. Там закінчила середню школу, а у 10 та 11 класі вчилася вже у райцентрі. Потім переїхала до Маріуполя, де закінчила торговельний технікум за спеціальністю - банківська справа, і, заочно, університет економіки і торгівлі за фахом фінансиста. Майже одразу влаштувалась на роботу до банку, де у сукупності працювала понад 12 років. Всього один раз вона спробувала інший фах, але згодом повернулася до свого ж банку — тепер як керівниця відділенням.
- Минулого лютого я була у відпустці, готувалася святкувати день народження, - згадує Тетяна. - А зранку 24 на мій телефон почали приходити повідомлення від співробітників про те, що почалося щось жахливе. Я поїхала на роботу: ми мали протокол, як поводитися з документацією у такий момент. Потім розвезла співробітників по домах, а сама з донькою вирішила їхати у рідне село до батьків. Здавалося, що там перечекати “загострення”, як ми думали, простіше.
Але вони під’їхали до блокпоста на виїзд майже одразу після його масованого обстрілу - всі машини розвернули назад. І Тетяна повернулася у свою квартиру, що розташована у центрі Маріуполя. Згодом їй подзвонила мама і сказала, що вже можна їхати в село — люди змогли вибратися з Маріуполя.
- Так ми з донькою та родиною двоюрідної сестри мимоволі потрапили до окупації, де знаходилися до середини березня, - пояснює Тетяна. - Там було все так само: без світла, води, їжі, але ракети пролітали повз - на Маріуполь. Ми не збиралися там залишатися довго: як усі вважали, що скоро повернемося додому, тому взяли з собою тільки документи та трохи одягу на перший час.
Дуже скоро в селі пропав зв’язок. А справжня окупація почалася 4 березня — на околицях сусіднього села росіяни почали рити окопи, а 6 чи 7 березня, згадує Тетяна, зайшли у центр зі своїми прапорами.
- Ми 15 березня виїжджали до Нікольського - придбати продукти, які б залишили батькам. Бо точно знали, що будемо виїжджати, - розповідає Тетяна. - Нам не вистачало палива на три машини, хотіли придбати і його. Але простояли там 9 годин і не змогли купити нічого, так і повернулися. Які військові там були, не скажу, бо ми з ними не розмовляли, але солдати були у формі російської федерації. Також ми бачили фури, на яких було написано щось про гуманітарну допомогу від Росії.
Новини для порятунку - по радіо
А потім з Маріуполя до райцентру поїхали перші автобуси з людьми, яких забирали з підвалів. Висаджували їх біля садочка та школи, люди були знесилені, брудні, голодні, загорнуті у ковдри та вдягнуті у все, що можна було знайти в тих умовах.
- Їм ніхто не казав, що можна їхати у бік вільної України, люди майже нічого не розуміли, бо тільки зараз отримали доступ до їжі та води. Їм казали — далі тільки на Донецьк, Ростов, Таганрог, - пояснює Тетяна. - Про варіант виїзду до Запоріжжя взагалі не знав ніхто. Ми випадково зловили якесь українське радіо в машині, дізналися, що пройшли перші колони про “зеленому коридору”. І ми вирішили їхати.
Вони їхали двома автівками — одну довелося залишити у батьків, бо палива так і не знайшлося. Пройшли 25 блокпостів — з Мангуша до Василівки. На якихось просто пропускали, десь перевіряли машини, інколи — заглядали до телефонів. Тетяні довелося видалити всі світлини, що там були: нещодавно племінник закінчив військову кафедру, і з цих урочистостей було багато світлин. Він їхав разом з Тетяною у машині, і було важливо, щоб ніхто їх не побачив. Вона каже, що трохи допомогло, що в автівці була й дитина — придивлялися менш прискіпливо.
Позаду залишалося минуле життя — робота, звичне коло справ, квартира. Тетяна каже, що у 20 числах на їхній вулиці почалися бої, і сусіди, коли вийшли на зв’язок, розповіли, що було влучання та пожежа в її під’їзді. А потім, вже в окупації, зробили світлини... Зраза будинок вже знесений.
Осісти надовго
Спочатку планували до Дніпра, де знайомі запропонували безплатне житло. Але залишилися там тільки до 7 травня, коли Тетяна разом з донькою виїхала до Івано-Франківська. Роботу у банку запропонували в Києві чи в Тернополі. Але подруга позвала до Франківська, сказала, що їй там дуже подобається.
- Друзі допомогли орендувати житло, тому ми приїхали вже одразу до квартири. Мені було важливо, щоб це був прихисток надовго, бо не хотілося їздити з місця на місце, - пояснює своє рішення Тетяна. - Бажано, щоб була перспектива для всебічного розвитку моєї дитини: вона займалася музикою, танцями. Ми майже одразу перевели її до місцевої музичної школи та знайшли гурток з танців, що трохи розрадив її на тлі всіх цих подій.
Було дуже важко усвідомлювати, що батьки залишилися в окупації. Вони змогли виїхати до них на тиждень, але застрягли на місяць: російські війська обстріляли колону під Запоріжжям і перетин закрили. Тільки у листопаді вони виїхали додому: там в них вцілілий будинок, а оплачувати житло де-інде інваліди-пенсіонери не в змозі. Тетяна каже, що окупанти тиснуть на населення щодо отримання паспортів, але пенсіонерам простіше не брати участь у цьому процесі. А ті, хто в окупації працює, майже не мають вибору.
- Коли на роботі мене відправили у простій, я звільнилася та влаштувалася до місцевого банку. Але попрацювала тільки три місяці: специфіка роботи вимагала постійної комунікації місцевою владою, підприємцями. А коли ти не місцевий і мало кого знаєш, це складно, - пояснює Тетяна.
Душевний бізнес
Весь цей час Тетяна моніторила різноманітні пропозиції грантів від організацій та фондів. Каже, відкрити кав’ярню думала давно, але мала стабільну роботу, тож, не дуже хотілося щось змінювати. А зараз зрозуміла, що не дуже хоче продовжувати рухатися у тому самому професійному напрямку. І почала відправляти заявки, де тільки можна.
- І мені погодили грант на 2 тисяч євро для відкриття своєї справи. Але тут почався блекаут і все зупинилося, - каже Тетяна. - Але після того, як в країні стабілізувався стан енергетичної системи, я знов продовжила роботу над втіленням своєї ідеї.
Вона зізнається, що саме кав’ярня може поєднати дві речі, які подобаються Тетяні найбільше — душевне спілкування з людьми та смачна кава. Тому й назву – “Dusha” — Тетяна придумала не просто так: їй хотілося, щоб все у закладі було зроблене з душею.
- В мене вже була певна концепція поєднати це зі згадками про Маріуполь, - пояснює підприємиця. - Зараз у моєму закладі є розписи та світлини з краєвидами Маріуполя. Так, люди це бачать і розпитують про місто та мою долю. Питають, чи мала бізнес у рідному місті, як там зараз. Інколи цікавляться, чи правда, що люди були налаштовані на “допомогу” росіян. Зазвичай, кажу, що ні. Але, звісно, хтось чекав росію. До речі, як і всюди — можливо, хтось мріє бути з іншою країною, яка здається кращою.
“Dusha” стала першим досвідом Тетяни у сфері громадського харчування. Приміщення вона шукала через інтернет та через знайомих. Обирала, де брати кращу сировину. Їй пощастило — вона вже у Франківську закінчила курси бариста, де їй порадили якісних постачальників обсмаженої кави. Але, зізнається Тетяна, все йшло шляхом спроб та помилок. Щось не сподобалося, щось не так зробила — доводилося вчитися на своїх помилках і швидко виправляти.
- Холодне айс лате? Еспресо та лимончик? — запитує Тетяна у клієнта, який заходить у кав’ярню під час інтерв’ю. До речі, потік людей тут немаленький — у заклад постійно заходять покупці, щоб взяти кави та солоденького.
- Зараз популярна холодна кава, лимонад, ми постійно збільшуємо асортимент, - каже Тетяна. - Робимо різні види холодної кави, інтерпретуємо звичні напої. Випробовую все, чому навчилася, постійно закуповую нові інгредієнти. Також в нас багато випічки, є трубочки, різноколірні горішки, у майстрині замовляємо трайфли, капкейки, макаронси, тирамісу.
Невеличка кав’ярня на 30 квадратних метрів зі столиками та літньою терасою поступово набирає популярності у мешканців спального району Франківська. Так вийшло, що подібного закладу тут не було, хоча у центрі кав’ярень багато — тому Тетяна не хотіла випробовувати свій бізнес такою великою конкуренцією. І їй до кав’ярні можна навіть пішки ходити, під настрій.
Перший час, зізнається Тетяна, приходило багато переселенців, бо вона робила рекламу в групах для ВПО, місцеві ЗМІ зробили сюжет про історії евакуації та створення нового бізнесу. А потім зачастили й ті, хто живуть поруч, як просто йдуть повз.
- Я можу стверджувати, що в мене виходить розкривати свою душу у Франківську. Жодної проблеми зі спілкуванням українською не відчувала — у публічних місцях завжди розмовляю саме нею. Я й в Маріуполі так робила, бо для роботи в банку це обов’язково. Тому мені інколи смішно, коли місцеві дивуються, що я гарно розмовляю — наче це якесь виключення!
Повертатися до Маріуполя Тетяна планує тільки після деокупації міста. Спочатку, звісно, мріє побачити батьків та рідний дім. А потім обов’язково хоче включитися у роботу, коли почнеться відновлення. Щоб відкрити нову кав’ярню — тепер вже про душу Франківська у Маріуполі.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube