Анжела Гребенюк та її чоловік Ігор — знані в Маріуполі майстри. Щоб отримати авторську сукню чи унікальний костюм, в чергу до їхнього приватного ательє треба було ставати за кілька місяців. Більшість клієнтів замовляли вбрання роками, а новенькі потрапляли суворо через рекомендацію. Але ці елітні майстри вже вісім років без втоми шили й дещо інше — вони розробили та відпрацювали власні лекала для зручних балаклав, які віддавали на фронт. Повністю відновити бізнес після евакуації з Маріуполя подружжю ще не вдалося, але розпочати допомогли друзі з усієї країни — надсилаючи обладнання, тканину, нитки, лекала та спеціалізовану літературу.
Вбрання для всієї родини
Пані Анжела народилася і жила в Маріуполі, але зараз вже понад рік знаходиться далеко — на Волині. У рідному місті в них з Ігорем була сімейна справа - майже 18 років вони тримали ательє: вдягали модниць міста, і потрапити до ательє просто “з вулиці” було не просто. Бо краще за будь-яку рекламу працювало класичне “сарафанне радіо”, яке у випадку з модним одягом звучало буквально.
- Ми одягали тих, хто волів мати ексклюзивні речі. Тому не ганялися за кількістю замовлень, брали якістю. І дуже гарно почували себе — завжди десь на пів року наперед був запис, - згадує пані Анжела. - Бо працювали тільки ми вдвох: я та чоловік. Він вміє кроїти, робити лекала, прасувати, працює також на деяких машинах.
До офіційного відкриття бізнесу, задля якого подружжя навіть орендувало окреме приміщення, ще 12 років вони “набивали руку” — пробували, накопичували клієнтів, вибудовували стиль роботи. Здебільшого до них приходили жінки-поціновувачі вишуканого одягу, але останні роки Анжела обслуговувала цілі родини: до швачки приводили й діточок, а інколи навіть чоловік замовляв щось разом з дружиною.
- Кожного разу все по-різному, - каже пані Анжела. - Приходить жіночка, каже, що потрібний гардероб на осінь. Показує картинку, що приблизно вона б хотіла, ми ретельно підбираємо тканину, ґудзики, стилізуємо: це має бути кежуал чи робочий одяг. Багато святкових замовлень надходили за пів року — до Нового року, Дня закоханих чи 8 березня. Раз на рік я бралася за одну сукню для випускниці чи нареченої. Так, це було індивідуально, але мої клієнтки часто впізнавали одна одну — мовляв, відчувається рука майстра.
Останній мітинг та термінові балаклави
Ввечері 22 лютого в Маріуполі відбувся великий патріотичний мітинг — пані Анжела згадує, що він був неймовірно потужний, драйвовий. Було страшно, але дуже щемно від почуття єднання та щирості.
- Мене досі тримає те відчуття, - зізнається пані Анжела — Але багатьох я там бачила останній раз... Коли ми повернулися додому, донька з Києва зателефонувала і вмовляла негайно їхати до неї. Але ми, просто підігруючи їй, зібрали якісь документи — свідоцтва про народження, трудові книжки для чогось. Бо ми не збиралися нікуди тікати — у 2014 не побігли, то зараз чомусь втечемо? Ми думали, що у разі загострення, будемо, як тоді, годували хлопців в шпиталі, волонтерити, шити балаклави. Але вийшло так, що майже нічого ми вже не встигли...
На той ранок в модистки була призначена примірка, яка, звісно, не відбулася. Вона сходила на пошту, де мала забрати замовлені нитки, але там було вже зачинено. Донька телефонувала та наголошувала на необхідності виїзду- поки є можливість і вільні місця у подружки в авто.
- Ми чекали якихось заяв від мера, влади - що робити. Знайшли список бомбосховищ, обійшли на районі - їх просто не було. І ми чекали. А нам брехали та казали, що все під контролем. Чиїм? Так і не знаємо, - з гіркотою в голосі каже пані Анжела.
Вони подзвонили друзям-волонтерам, які сказали, що хлопцям потрібні чорні балаклави. Вони встигли добігти до ательє, та покроїти балаклави, для яких власноруч колись розробили зручні анатомічні лекала. Але пошити їх вже не встигли — район почали нещадно бомбити, в ательє повилітали вікна, які Ігор вирішив затягнути хоча б плівкою. Анжела сховала готові вироби та обладнання у кімнати за дві стіни — сподівалися, що це допоможе зберегти їх під час обстрілів. Але не допомогло.
- У будинок було потрапляння 26 лютого, там йшов танковий бій. Усе згоріло, - каже пані Анжела.
Не (добро)сусідство
Вони жили біля 42 школи, де в певний час з’явилося багато нашої військової техніки. Але 1 березня, ймовірно, по наведенню, її розбили масованим ударом. В їхньому домі повилітало скло, але квартира залишалася цілою. Приліт під вікна кухні трапився вже у середині березня, потім утворилася дірка в кімнаті доньки, знесло балкон.
- Ми спали в коридорі, але я вже не могла це витримувати, тож, збиралася відпочити у власному ліжку. Але чоловік сказав — ні в якому разі! Це врятувало наше життя під час обстрілу тієї ночі. - згадує пані Анжела.
З 14 по 18 березня подружжя жило у підвалі школи: спали на тенісних столах, готувати на вогнищі бігали до свого двору. Але майже завжди — окремо, бо сусіди відверто агресували на них, знаючи їхнє ставлення до України.
- Колись їхали інші танки, я просто їх привітала. За поглядами сусідів, що це бачили, я розуміла — ці “свої” придушать скоріше, ніж вб’є будь-який снаряд. У кімнаті в підвалі було 16 людей — ми усі ночі слухали, яка погана армія, вийшла б з міста, то було б все ціле, як в Криму, - з болем каже пані Анжела. - Звісно, ми боялися, що нас здадуть...
Спілкувалися вони, фактично, тільки з одними сусідами: їхні діти вчилися разом. Вони єдині, хто запросив ночувати до себе, коли квартира Ігоря та Анжели вже не була придатна до життя. А 17 березня в одному місці несподівано з’явився зв’язок: туди одразу набігло багато людей, які телефонували та писали рідним та плакали. Бо єдині новини, які вдавалося дізнатися, приходили тільки через сповіщення у військовому шпиталі — і те, дуже мало...
- Ми під мінами проскочили до тих сусідів, щоб зв’язатися з донькою з їхнього телефону: вони залишили заряджений, а у нас всі вже вимкнулися. Донька вже була у Луцьку, ми теж плакали і питали її — що там Київ - стоїть, Запоріжжя - наше? Що кажуть про Маріуполь, про нас не забули? - розповідає пані Анжела. - Вона нам каже — що ви, про Маріуполь всюди пишуть, вас намагаються рятувати, виводити з облоги! А ще сказала, що Тайра у полоні — ми трохи були знайомі, допомагали, ремонтували одяг...
А головне донька сказала - якщо можете, їдьте звідти...
Спрацювала спільна прописка
У той час пройшли чутки, що люди якось вибираються морем. Десь за гроші пропонували зарядити телефони від генератора. Сусіди мали машину, але їхати не збиралися, а іншого варіанту Анжела та Ігор не мали. І вони подумали — може, донька, яка вже евакуювалася до Європи, зможе вмовити своїх батьків? І попросили свою доньку поповнити сусідам рахунок на телефоні — так вони змогли почути доньку, яка наказала їм їхати. Якби все це не спрацювало, каже Анжела, ми б так і залишилися там...
Зранку 17 березня вони примкнули до колони машин з білою тканиною на вікнах. Доїхали до Мелекіного, переночували у пляжному будиночку, де їх прихистили безплатно. Там було дуже холодно, але спали вони на ліжках та з постільною білизною.
- Ми не могли напитися того гарячого чаю, що нам запропонували. Купили хліб — і він таким смачним здався... Знаєте, я вже рік не можу наїстися хліба. І взагалі, кожного разу здається, що їм останній раз, - зізнається пані Анжела. - Бо коли ми виїжджали, у нас не було чого їсти — ми мали просто “стратегічний запас” - 4 “снікерси” і банка води з річки, яку я профільтрували два-три рази. Мені пощастило — в перші дні я купила новий фільтр-глечик, бо знаю — люди пили воду просто з калюж, пропускаючи її через тканину. А в сусідів збереглися дві заморожені качки, якась риба та пів мішка картоплі.
Донька проклала маршрут, як можна було проїхати, але сусід, який по роботі часто їздив по селах, знав, як краще виїхати. Проте, довелося пройти через 15 блокпостів окупантів. Чоловіків роздягали, шукали татуїровки, сліди від ременя зброї, розпитували — чим займалися, що шили, кому шили. Забирали, повертали. Але їм трохи пощастило — у всіх в машині була прописка за однією адресою, тільки квартири різні. Тож, розповідь, що всі вони сусіди, у яких зруйнований дім, не викликала підозр.
- Вони, звісно, “співчували” і радили їхати до Донецька. Але сусід придумав “легенду”, що ми забираємо кума у Запоріжжі, щоб звідти вже до Мелітополя, - згадує Анжела. - На останньому перед Запоріжжям блокпості стояли кадирівці. Я бачила, як цивільного з зав’язаними очима кудись вели. А потім чула постріли. Можливо, це була страта... Доїхали ми до міста, як у тирі — вся дорога у протитанкових мінах, і обстріляти зможуть з обох боків — чи то наші, не знаючи, хто їде, чи то окупанти — вони полюбляли так “розважатися”.
Допомога з усієї країни
У Запоріжжі на два дні подружка поселила до квартири, у місті вдалося полагодити машину, яку пошкодило під час обстрілу ще у Маріуполі. А потім подружжя рушило до Луцька, де їх чекала донька.
- З того часу винаймаємо квартиру, звісно, матеріально допомагала донька, яка пів року була у Британії за програмою підтримки українців. Зараз ми знов усі разом. Але ми отримали багато підтримки й від, фактично, чужих людей — колежанка з Луцька дала швейну машинку, подружка з Бородянки, як тільки місто звільнили, відправила оверлок, голки, професійні журнали. Інші мішками тканини відправляли, лекала, книжки по крою. Така була допомога, що просто сльози на очах...- ділиться жінка.
Але, звісно, тут у майстрині поки немає тих умов, щоб на повну розгорнути бізнес. Подавала заявку на гранти, але там підтримували бізнеси, що релокувався у сільську місцевість. Пані Анжела ж каже, що бачить себе виключно містянкою — бо відчуває особливу потребу у затишній міській атмосфері, де можна відпочити від роботи посидівши у кав’ярні, вдягнувши новеньку сукню.
- Зараз я працюю загалом для старих клієнток, котрі роз’їхалися по всьому світу. Бо я ж все про них знаю — є ті, кому вдягала родину у всі важливі етапи життя. Дитину на випускний у садочку, потім — на закінчення школи, згодом — весільна сукня, а тепер — дитинці одяг на хрещення. У більшості випадків це не тільки робота, це — стосунки та дружба, - пояснює вона.
Але коло замовниць росте: маріупольці похвалилися київським друзям, у яких родичі у Луцьку. І вже лучанки стають в чергу, щоб пошити вишукане вбрання. А Анжела та Ігор намагаються зшити своє життя вже по нових лекалах — маючи неабиякий досвід та імідж справжніх майстрів.
- Ті тижні в холодних приміщеннях не додали здоров’я, я маю зараз другу групу інвалідності, у чоловіка контузія, все це додає складності в житті і в роботі, - каже пані Анжела. - Ми нещодавно ходили в шпиталь до хлопців, місцеві нас запитують - як ви соціалізуєтеся, з ким спілкуєтеся? А я кажу — ніяк. Ми у такому стані, що не хочеться доказувати тут, що ми не винні у війні, як у Маріуполі доводилося доказувати кожного дня, що ми українці й маємо право виходити на вулиці рідного міста з прапором своєї країни, не потребуючи охорони поліції. Моя мета -дожити до Перемоги. А Маріуполь... Я думаю, що після деокупації там взагалі не залишиться нічого живого. І повертатися я туди не маю бажання, хоча там залишилися рідні. Що ж, ця війна розвела нас з багатьма зокрема родичами та кумами, але справжніх друзів стало набагато більше.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube