Едуард Зарубін — лікар-уролог, волонтер та активіст з Маріуполя. Він все життя прожив у рідному місті у родовому домі, що побудував його дід. Став першим в сім’ї лікарем, бо мама з малечку казала хлопцю, який цікавився тваринним світом та книжками про організм людини, що це його покликання. А тепер Едуард - засновник лікарської династії, де окрім нього та дружини Лілії допомагати людям не хворіти буде ще й син Віктор.
Про спогади та почуття цієї війни він розповів нашому сайту.
Про щастя
- Коли я кажу про щастя, це означає, що я говорю про свою родину — дружину, сина. Ми познайомилися та створили сім’ю тут, у Маріуполі: Лілія працювала у пологовому, а я був молодим лікарем після закінчення Донецького медичного університету. Син теж вивчився на лікаря. Дружина наполягла на цьому, а я — ні. Хоч і не шкодую, що обрав таку професію, але я фактично не мав вибору — впевненість мами у моєму призначенні була непохитною, а у людини має бути вибір. Навіть, якщо він буде методом спроб та помилок. А дружині дуже хотілося, щоб син пішов нашим шляхом. Тож, закінчивши минулого року Запорізький медичний, він став сімейним лікарем.
Будинок, де я прожив все життя, за винятком навчання, побудував мій дід. Я в ньому народився, ми з родиною жили в ньому разом з бабусею, яка дожила до 101 року. З початком війни у 2014 році він опинився, фактично, на межі - у Східному мікрорайоні на повороті як їхати на Новоазовськ. Вісім років по тій дорозі можна було їхати тільки праворуч. Бо прямо — то в окупацію.
Мій маріупольський дім — це спогади про дитинство, спільна вже з родиною його розбудова. А ще хобі - виноградарство. Я багато років займався виноробством: робив червоне сухе вино, експериментував з асамбляжем з різних сортів, щоб знайти оптимальний варіант саме мого вина. Бо робота лікаря монотонна і важка - мозок працює, а тіло - ні. Відпрацював дві зміни, додому — і через 10 хвилин вже на винограднику. Ми влаштовували домашні дегустації, куди приїздили друзі, куми. Це ж особливе вино, якщо ти робиш його своїми руками! Коли в мене ще не було спеціальної машини, великою компанією збиралися на збір винограду та на його розділення. Це така собі вечірка на увесь день, щоб переробити кілька сотень кілограмів того винограду. Важка ручна робота, але сміх, смакування вина... Перший збір раннього винограду, трохи пізніше дозрівають інші сорти...
Про втрати
- А це зараз про все. Ми "занулилися". Життя продовжується, але в тебе немає нічого твого — дому, речей, звичних справ, хобі. Робота є, але немає поруч друзів та знайомих все життя людей. З того життя нічого не можна перетягнути в “нове”. Але нам пощастило. Багато родин знають, що таке поранені та загиблі рідні. У нас ніхто з родини не загинув. Збереглися навіть 4 наших домашніх тварини.
Але ми рахували з сином, маємо десь 30 знайомих людей, що загинули — різного ступеню близькості. В Маріуполі в мене нікого не залишилося. Мої найближчі на той момент всі померли — ні батьків, ні бабусь чи дідусів. Але усі більш далекі родичі, які є, повернулися назад — до Маріуполя. Мені складно сказати по їхні рішення. Це дуже важкі питання таких начебто неочевидних втрат...
Про страх
- Я не розраховував ні на який подібний страх у своєму житті. Ми вісім років жили на краю війни - кожен день чули вибухи та постріли. А дача, де виноградник, знаходилася ледь не в сірій зоні - дуже близько до ворожих позицій. Увечері, коли все стихало, часто міг чути розмови з того боку солдат, які заходять у свої бліндажі. Обрізаєш той виноград, а слухаєш, щоб нічого не прилетіло.
Справжній страх за ці роки був один раз. У 2015 році, коли відбувся страшний обстріл мікрорайону Східний. Субота, 10 ранку, за 30 секунд на Маріуполь впали 120 снарядів. На той час це був наймасштабніший теракт, загинуло багато людей. Тоді я відчув сильний страх, бо моя 15-річна дитина знаходилася в епіцентрі цього теракту. Найближчий снаряд приземлився за 13 метрів від вікна. Ми з дружиною поїхали на роботу за півгодини до обстрілу, потім я бачив, що там, де ми їхали, впали Гради. Ми могли загинути, якби не ті 15 хвилин...
Ми були у лікарнях на різних берегах. Обстріл був настільки сильний, що я на Правому березі почув потужні вибухи. Почався хаос, зник зв’язок, ми не знали, що з сином. На вулиці згоріло багато будинків. Наш вцілив.
Після того дня я вже так сильно не лякався. Тому, думаю, ми й не виїхали одразу — думали, що це чергове загострення. Не повірили путіну, бо ми йому ніколи не вірили. А цього разу, виявилося, дарма - інколи він каже правду.
Ми подумали, що все це не вперше, якось протримаємося. Досиділися... Двадцять днів... Страшно було, але не було якогось шокового стану. Через три дні з початку повномасштабного вторгнення ми переїхали в центр міста. Це нас врятувало від подальшої фільтрації. Бо усіх, хто залишався на Лівому, окупанти депортували у Безіменне на фільтрацію, а потім — до росії. А це могло б бути й страшно. Бо ми волонтерили, були на всіх патріотичних заходах, робили те, що точно не сподобалося б окупантам.
Я маю досвід неконтрольованої тривожності після того обстрілу. Коли ти вже у безпеці, а організму здається, що ні. Бо тоді цей обстріл був для мене неочікуваним. Після цього довелося тривало лікуватися від депресії.
Найбільший страх вже у новому етапі війни я відчув, коли ми ризикнули виїхати з Маріуполя. Тому що я за кермом, і саме на мені відповідальність за життя п’ятьох людей. Ми їхали у темряві, у мене поганий зір, вся дорога в уламках різного виду. Навіть на блокпостах було вже не так страшно — ми їхали у колоні з 200 машин. Навіть якщо розстріляють, серед людей не так страшно. А померти посеред дороги на самоті - страшно...
Про силу
- Я відчув силу у підтримці людей. Страшно, коли ти один. В мене був чіткий план, ми облаштувалися в центрі міста, тоді ще було світло, вода, зв’язок, газ. Чого б не перечекати це “загострення”. І тільки коли ми прийшли до “Халабуди”, побачили що відбувається щось набагато більш масштабне, ніж просто загострення. Там був такий двіж, волонтерська тусовка. Хтось розвантажував машини з їжею, хтось займався ліками, перев’язував поранених, хтось їхав по завданнях. Керівники-волонтери писали списки робіт, розподіляли сфери відповідальності, там були потрібні наші руки: боятися було просто ніколи. З ранку до темноти щодня ми робили усе, що просили. Віктор керував допомогою для людей, що переховувалися в Драмтеатрі. Туди носили ліки, їжу, памперси, дитяче харчування. Приходили додому, де чули війну - скло здригалося, але в самому центрі вуличні бої почалися за три дні перед тим, як ми ризикнули поїхати. 14 березня ми рушили: машина побита уламками, але на ходу - пощастило. Разом з нами їхав друг та сусід — Сергій Ваганов, який перший зі знайомих попросив взяти з собою тоді, коли ми навіть ще не думали про евакуацію. Я погодився і не міг би не виконати обіцянки.
У Маріуполі залишилися наші домашні тварини — пес та 3 кішки. Взяти з собою ми не могли навіть одну — стареньку та повністю домашню Жужу, яка б не вижила сама на вулиці. Бо у Ваганова була важка алергія на тварин, а він й так був у поганому стані.
Ще про силу. Син потім довго в інтернет-групах шукав нашу Жужу, яку ми залишили на сусідку. Я б напевно не зміг — коли припускаєш 1% успіху в якійсь справі, то чи варто за неї братися? А він “лупав сю скалу”, цілодобово передивляючись різні канали та групи, зв’язуючись з різними людьми, вмовляючи їх піти шукати кішку за кимось почутою адресою, зовсім не впевнений у якому вона місті. І це справжнє диво — він знайшов Жужу, яку взяла до себе маріупольська волонтерка, коли сусідка просто випустила її на вулицю. Її та ще одну нашу кішку нам передали волонтери з ініціативи “Вивозимо”. Вона залишалася у дворі нашого будинку. Привезли її худючу та з пухлиною — такі стреси не корисні ні людям, ні тваринам. Вже тут її прооперували. Думаю, вона б, на відміну від Жужі, вижила б і без нас — вона місцева, мишоловка, все життя у тому дворі. Там досі живуть ще дві наші тварини — кіт та пес. Ними опікуються люди, яких ми пустили жити, бо в них зруйноване житло.
Можливо, це й про якусь іншу силу. Навколо згоріли цілі квартали, повсюди уламки, що несуть смерть. А вони вижили, і будинок наш цілий. Колись, ще до 2014 року, знайома лікарка, яка була дуже релігійна, прийшла до нас додому з невеличкими паперовими іконами. Вона поставила їх на всі вікна обличчям на вулицю — на захист. Сказала, щоб не чіпали. Так десятий рік і захищають...
Про майбутнє
Маю подвійні відчуття. І шкода людей та це місто, і згадуються ті важкі стосунки з містянами, котрі чекали росію... Мій мозок намагається вибудувати подальші рухи, але я втратив віру у власні прогнози. Я помилився щодо масштабів війни. І от тепер з планами все складно. Нас тут прийняли, поселили, ми тримаємося за роботу. Але ніяких планів.
Я пережив сильний шок від втраченого, щоб знов розпочати щось, що, можливо, треба буде кидати. Тому я наче на паузі: взяв тайм-аут, нічого не починаю, але й не впадаю у відчай. Підтримую себе та родину. Бо навіть просто витримати такий потік новин дуже складно. Майбутнє — туманне. Як патріот, волонтер, українець я вірю, що 100% Маріуполь повернеться. Але я реаліст, бо уявляю, скільки треба покласти життів, щоб його відбити. Не знаю, чи побачу особисто я перемогу України, хоча вірю в це однозначно. Бо може так статися, що усе чоловіче населення буде змушено пройти цю війну, і багато не повернеться.