Пів року у полоні. Ви нічого не знаєте про приниження, якщо на ваш тендітний 46-й не надягали чоловічи труси 56 розміру. Ви нічого не знаєте про ненависть, якщо від вашого погляду не спалахував гнівом доглядач у в’язниці. Ольга Шаповалова, медична операційна сестра із військового шпиталю Маріуполя, провела безкінечні шість місяців у полоні росіян і знає, що єдиний спосіб приховати свою лють і не спровокувати вибух ворожої агресії до себе – це навіть не дивитися у той бік.
«Для мене, як і для багатьох в Маріуполі, війна почалась ще влітку 2014 року. Я тоді працювала у швидкий допомозі, ми почали доставляти перших поранених в лікарні. Потім був страшний 2015 рік. В Маріуполі з’явився перший військовий шпиталь, який базувався спочатку в приміщенні станції швидкої допомоги. Так почалось моє знайомство з військовими лікарями. В 2019 році я уклала контракт і почала працювати в 61-му мобільному шпиталі операційною хірургічною сестрою».
Весь цей час, починаючи з 2019-го, вона та її колеги вважали, що роботи у шпиталі занадто багато. Але вони просто не знали тоді, що таке – багато.
Багато роботи - це не коли ти не розгинаєш спини 8 годин, а потім щасливий і втомлений прямуєш до дому. Багато роботи – це коли ти взагалі не виходиш з операційної добу. А потім ще добу, а потім ще. І немає ніякого дому.
Її безкінечна вахта розпочалась о пів на першу ночі 24 лютого 2022 року. Всіх лікарів військового шпиталю підняли по тривозі одразу по закінченню виступу диктатора путіна, який фактично оголосив Україні війну, сором’язливо назвавши це спецоперацією.
«Вже з ночі ми були всі на робочих місцях. Я – у своєму шпиталі, який розташовувався в Кальміуському районі, біля плавбасейну «Нептун». Перші вибухи ми почули приблизно о 4.30 ранку. І одразу нам почали доставляти поранених. Спочатку тільки військових, але вже на другу добу стали доставляти і цивільних».
Вже в перші дні повномасштабного вторгнення військовий шпиталь в Маріуполі командирував своїх хірургів до першої лікарні, до обласної також. Поранених ставало дуже багато. Крім того, цивільні хірурги, які не мали досвіду з рваними ранами, отриманими в результаті розриву снарядів, інколи навіть не розуміли, як зшивати розкурочену щелепу або розірвані на шматки м’які тканини.
«Ми працювали без зупинок і перерви. Людей все підвозили і підвозили. Стали доставляти дітей. Пам’ятаю брата та сестру, 9 та 12 років. Я не пам’ятаю, хто їх привіз, як їх звали, бо ми працювали без всякої реєстрації. Нам принесли - ми схопили, визначились, на який стіл, почали працювати. Не було часу записувати або запам’ятовувати. Але цих двох чомусь запам’ятала. Діти були з важкими пораненнями. Дівчинку ми врятували, а хлопчика – ні. Він помер до початку операції. Це важко пережити…» - згадує Ольга.
16 березня російські літаки скинули декілька бомб на Маріуполь. Вранці одна з тих бомб впала на дах Маріупольського драматичного театру. А вдень літак скинув бомбу на військовий шпиталь, де перебували сотні поранених.
На жаль, в місті вже не залишилось журналістів, які б змогли зафіксувати цей злочин росіян.
«Ми в ті дні не знали ні дат, ні годин. Все злилося в один безкінечний день. Але 16 березня запам’ятався через бомбу в театрі. Звідти нам встигли доставити поранену вагітну жінку. Завдяки цьому ми і дізнались про бомбу в театрі. У вагітної була поламана нога, і ту ногу просто прив’язали вірьовкою до палки. Жінка ось-ось мала б народити. Нам вдалось врятувати її, стабілізувати стан і вивезти в першу лікарню. Що з нею далі сталося, не знаю. Сподіваюсь, все добре. Принаймні, ми її вивезли до того, як бомба прилетіла і на наші голови.
Бомба впала біля бокового крила, там, де була розташована реанімація. Просто диво, що в той момент там нікого не було.
Ми всі були в операційній. На столі лежала жінка. Ми робили їй лапаротомію, коли стався вибух. Вікно операційної вилетіло від вибухової хвилі. Лікарі, медсестри – всіх розкидало по кімнаті і засипало битим склом. Жінку також. Вона померла».
Медперсонал вцілів. Але залишатися в шпиталі буле вже неможливо. На той момент військовий шпиталь прооперував близько 1000 чоловік.
Далі керівництво ухвалило рішення переміститися в бункерні приміщення двох заводів. Частина медиків та поранені передислокувалась на територію МК «Азовсталь», а інша половина – до ММК ім. Ілліча.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Як росіяни у диктатора путіна в Маріуполі вкрали 10 млн
Ольга Шаповалова опинилась на ММКІ.
«Мені довелось ще два рази повертатися до розбомбленого шпиталю, щоб забрати залишки медикаментів, перев’язочного матеріалу, рушники, простирадла.
Спочатку ми розташувались в такому тунелі, якій з’єднував два цехи. Він був не дуже надійним, зі стелі постійно щось сипалось, капало. Тож потім ми переїхали в інший бункер. Він був більш надійним. Там була простора зала, де ми змогли влаштувати операційну на два столи. Тобто там ми могли робити по дві операції одночасно. І поранених було де розселити.
Але через безпекові питання нам знову і знову доводилось переїжджати. Так ми 5 разів змінювали своє місце перебування на території заводу.
Переїзд був важкою справою. У нас було більше 200 поранених. Їх треба було переносити. А у нас лише лікарі і медсестри. Тож ті, хто мав легкі поранення або хто вже одужував, допомагали і переносили важких, хто не міг ходити.
З часом наш запас ліків та медикаментів став закінчуватися. Хлопці намагалися двічі ходити на прорив, щоб вийти із оточення, але нічого не вийшло. Дуже багато хлопців та дівчат загинуло під час спроб прорватися. Дуже багато.
Після невдалої спроби прориву – не можу сказати коли саме, бо ми втратили відчуття часу – до нас у бункер увійшли денеерівці…»
Вони стали виводити людей групами. Спочатку забрали поранених. Потім – всіх лікарів. Останніми – всіх дівчат.
«Нас завантажили в машину і повезли кудись, потім ми довго шли пішки. Прийшли на якийсь пункт, де нас почали обшукувати. Забрали всі речі, аптечки з ліками. У мене забрали мій рюкзак з речами, дозволили взяти лише маленький пакетик. Коли перекладала речі, випала зубна щітка. Так цей перевіряючий заборонив її підіймати. «Вона тобі більше не знадобиться», - сказав він мені.
Коли він знайшов серед моїх речей сильне знеболювальне, трамадол, він аж втратив контроль над собою. У нього прямо дах зірвало. Став агресивним, кидатися на людей, навіть на свого підлеглого. Думаю, він щось приймав, наркотики якісь, і коли побачив трамадол, то у нього і сталася та реакція.
Ну а далі нас знову посадили на машини і відвезли до тюрми, ми здогадались, що то був Кам’янськ. Там у нас забрали документи, обіцяли повернути, але звісно, так і не повернули. Вони їх мабуть просто викинули, бо ми вже бачили - на дорозі валялись чиїсь порвані паспорти.
Чомусь росіяни не хотіли вірити, що ми медпрацівники. Вони вважали, що ми снайперши, гранатометчиці, розвідниці.
В Кам’янську ми провели добу, а потім нас знову посадили в автобуси і відвезли до Оленівки».
15 дівчат у двомісній камері. В таких умовах Ользі Шаповаловій довелось просидіти більше тижня. Кожен сантиметр площі маленької камери був зайнятий. Було погано з їжею. Проте найстрашніше було попереду. Таганрог.
55 українських дівчат, серед яких були і медики, і військові, вивезли із Оленівки до Таганрогу.
«Ми потрапили у СІЗО-2. Перше, що побачили, як тільки потрапили туди, - хлопців, яких зігнули у три погибелі і били. Це були наші полонені. Сказати, що ми були шоковані, - це нічого не сказати. Бо ми ніяк не очікували, що може бути таке ставлення до військовополонених.
Хочу сказати, що ставлення росіян до полонених дівчат мало чим відрізняється від ставлення до чоловіків. Теж били, не годували, принижували. Можливо, хлопців більше катували.
В Таганрозі нас відправили по колу, де на кожному етапі робили з нами якісь процедури. Роздягли, відправили під льодяний душ, перевірили загальний стан, взяли ДНК.
Жінка, яка перевіряла наш стан, видала мені чоловічу майку та чоловічі труси 56 розміру. Сказала, що все жіноче вже закінчилося. Я йшла коридором і намагалася не загубити ті кляті труси, спробувала їх якось вузлом зав’язати. Одним словом, вигляд у мене був не дуже (сміється).
Мені пощастило потрапити в камеру з подругою з нашого шпиталю, Оленою. І ще з нами була дівчина-морпіх. Ми підтримували одна одну, і це допомагало триматися. Там ми просиділи 35 днів. Дуже схудли, бо нас майже не кормили, але били за кожен «неправильний» рух.
Я намагалася сильно не дратувати слідчого, але це не зовсім виходило. Бо навіть коли я прикушувала собі язика і змушувала себе мовчати – мою ненависть видавав погляд.
Те, що зі своїм поглядом треба щось робити, я зрозуміла ще під час першого етапу, до Кам’янська. Мене ж той військовий, що розлютився через трамадол, зупинив саме через мій погляд. Почав повторну перевірку. Потім ще був інцидент. Доглядачка в Оленівці взяла в ножиці і підійшла до мене, я не зрозуміла її намірів і мабуть так на неї глянула, що вона знітилася і стала пояснювати, що хоче просто вирізати кісточки з мого бюстгальтеру.
Тож тут, у Таганрозі, я була обережною, намагалася не дивитися у вічі і відповідати стримано. А питання ж були такі дурні. Мене питали про Точку У і Байрактари, чи я маю відношення до церкви і як я ставлюся до церковного розколу. Питали, що це за дивний слоган у нас, «Слава Україні», і коли ми відповідаємо «Героям слава», то яких саме героїв ми маємо на увазі. Де більше патріотів живе, в якій частині України. А ще багато питали про азовців. Чому це вони влаштовували факельну ходу в Маріуполі, і чому місцева влада це дозволяла. Я слідчому кажу: ви плутаєте нацизм і націоналізм. Націоналізм – це любов до свого народу, до українців. І до нацизму, який намагається знищувати інші національності, інші народи, це не має стосунку. А він розсердився, сказав, що мене вже не перевиховати, і наказав забирати мене».
Після Таганрогу Ольгу Шаповалову перевезли до міста Валуйки Бєлгородської області. Там все почалось з початку: роздягання, душ, кров на аналіз, перевірка на педикульоз і безкінечні допити про одне і те саме.
«Поселили у кімнати, але за кожним кроком нас супроводжував спецназівець. Навіть до туалету йшов з нами.
Тут до численних правил, за порушення яких було фізичне покарання, додались ще і психологічні тортури. Нам кожного дня включали патріотичні російські пісні, розповідали, що Україна відмовилась від нас. Щодня виводили нас «на телевізор», де змушували дивитись російські пропагандистські канали. Спочатку показували лише новини про війну, різних воєнних блогерів, а потім стали підключати і до інших програм. Ми уважно вчитувались у бігущу строку, сподіваючись дізнатись хоча б щось додатково. А потім, під час коротких прогулянок, обговорювали новини, аналізували, намагаючись збагнути, яка ситуація насправді.
Ми не вірили у те, що Україна від нас відмовилась. Але все одно, такий потужний тиск впливає».
Олена каже, що заборонила собі сподіватися на обмін. Бо коли її з іншими дівчатами ще в Таганрозі вперше посадили в автобус із зав’язаними очима, вона подумала, що це вже і є обмін. Яке ж болісне розчарування було, коли побачила Валуйки. Потім її ще декілька разів перевозили. Під час чергового переміщення вона знову опинилася в Таганрозі. Це було як удар під дих. Але дещо змусило Олену заспокоїтись і почекати.
«Нас відправили у кімнату, де вже були інші дівчата. Їх привозили з різних міст – з Оленівки, з Вороніжу, з Курська. І це буле не так, як зазвичай. Нам не дали окремих ліжок. І це теж було незвично. Тож в серце таки закралася надія.
Ми провели в Таганрозі близько двох діб, а потом нам знову зав’язали очі, руки, посадили в літачок і доставили до Криму. Там пересадили на вантажівки з дерев’яними лавками, і в такому от транспорті ми багато годин їхали з Криму до Василівки.
Важко передати ті почуття, які вирують у серці, коли ти вперше після місяців полону бачиш український прапор. Це щастя.
Але знаєте, що мене здивувало під час нашого обміну? Росіяни, на яких нас міняли.
Ми йшли до своїх голодні, худі, без речей. А ті – уявіть – були не просто ситі, вгодовані такі, вони ще й чемодани тягли! Чемодани! Я була просто в шоці, коли побачила в руках одного із полонених росіян разом з чемоданом ще і пакунок з українськими яблуками. Ну де, скажіть мені, де він взяв оті яблука?»
Це ставлення до полонених краще за інше підкреслює, яка ж прірва між нашими країнами, вважає Ольга.
Сьогодні Ольга Шаповалова працює операційною медсестрею у гнійному відділені військового госпіталю у Києві. Вона не планує своє життя наперед. Каже, ну які зараз плани. Дах над головою є, робота є, життя триває – ну і добре. Головне – перемогти, а далі життя підкаже, де треба бути.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube