«Я не можу з цим жити. Постійно думаю про те, чи мала я виїжджати без сина… Я рятувала молодшу доньку і не врятувала сина. Чому, ну чому я ухвалила тоді, в березні 2022-го, таке рішення їхати без нього? Я повинна була залишитись і шукати, шукати його…»
Ось вже півтора роки Світлана шукає свого сина. Артему Карпенко 27 років. Він доросла людина і жив окремо від матері та сестри. Вони – на Лівобережжі, а він – у Приморському районі. Коли росіяни напали на Маріуполь, в місті зник зв’язок, і родина ніяк не могла з’єднатися.
«Ми нічого не знали один про одного. І це було страшніше, ніж російські бомби – жити і не знати, що з твоєю дитиною, - розповідає Світлана. – Ми з донькою не мали власної машини, з чоловіком розлучені, тож довго шукали, як і на чому вирватися із Маріуполя. Нарешті вмовили чужих людей взяти нас із собою і навіть вмовили заїхати у Приморський район за Артемом.
Під обстрілами заїхали в його будинок, але Артема там не було. Ніхто не знав, де він. Десь переховувався. Але ви ж розумієте, чужі люди не будуть чекати, поки ми його знайдемо. Тут обстріли, небезпека, на пошуки лише пара хвилин. «Давайте вирішуйте швидко, чи ви їдете, чи залишаєтесь шукати вашого сина», - сказали вони. На війні рішення доводиться ухвалювати дуже швидко. Інколи ці рішення – помилкові. Я подивилась на доньку, треба було рятувати її. І я сказала – їдемо. Досі не можу пробачити собі цього».
Світлана виїхала із Маріуполя і залишилася з донькою у Синьковці Дніпропетровської області. Вона чекала, і як тільки обстріли Маріуполя припинилися, це було у кінці травня, жінка поїхала в окупований Маріуполь шукати Артема.
Почала з лікарень. Проїхала всі лікарні від Новоазовська до Донецька. Не знайшла. Потім почала шукати по моргах…
«Це було справжнє пекло. Я ступала фактично по тілах. Вони лежали прямо під палаючим сонцем. Електрики в місті все ще не було. Тіла загиблих навіть у пакети не пакували. І вони просто стікали гноєм під сонцем. І серед всього цього жахіття ти ще й дитину свою шукаєш! Я досі – уявіть, досі! – в кошмарах ступаю по тілах. Мені це сниться», - пригадує жінка.
В спеціальному департаменті пошуку людей (Світлані розповіли, що росіяни створили такий департамент на території Маріуполя) повідомили, що серед загиблих Артем Карпенко не значиться.
Це дало надію Світлані, що вона може знайти сина живим.
Жінка стала писати в усі домові чати Приморського району, розпитувала людей про Артема. Писала листи у всі офіційні інстанції Російської федерації із запитами про Карпенко Артема Олександровича.
Нарешті з’явився промінь надії. Одна дівчина із домового чату повідомила, що Артем збирався прорватися на Лівобережжя до матері та сестри. Але в районі «Азовсталі» його затримали росіяни. Не зважили на інвалідність хлопця. Він був у цивільному, не мав жодного стосунку до військових підрозділів. Проте Артема кинули за грати. Це все, що вдалося дізнатися матері.
А нещодавно вона отримала листа із міністерства оборони РФ, в якому їй повідомили, що Артем Карпенко знаходиться у російській в’язниці, і що згідно до Женевської конвенції вона може писати листи. Але вони не вказали, куди саме ті листи відправляти.
«Знаєте, я боюсь писати повторні листи з повторними запитами адреси утримання. Одна знайома написала повторно, так їй спочатку писали, що її рідний дійсно в полоні, а потом сказали, що такого немає. Я боюсь почути це. Тому просто чекаю.
Вже оббила всі пороги, була і у нашого омбудсмана, і у депутатів. Де я тільки не була, але немає ніякого результату. Минулої акції, яку ми проводили тут, у Києві, наш Президент навіть не вийшов до людей, коли ми до нього звернення понесли. Якщо б то їхні діти були у полоні, вони б знайшли спосіб їх звідти визволити. Тому я вимагаю від нашої влади зробити хоча б щось, щоб повернути наших дітей.
Росіяни знущаються з нас, я це розумію. Ми стільки вже витерпіли. Сил немає вже. Треба щось робити. Неможливо просто сидіти і чекати».
«Нам казали не підвищувати ціну полоненим»
Людмила Гусейнова три роки провела за російськими ґратами. Вона мешканка Новоазовська, який окупований з 2014 року. Чотири роки тому її заарештували. Єдина провина, яку вона мала перед окупантами – це любов до України і відданість українському паспорту.
Три роки вона провела в буцегарні і знає, що таке катування.
Людмила вийшла на свободу рівно рік тому, під час великого жіночого обміну, в який потрапили не тільки військовополонені, а і цивільні жінки.
«У мене була надія, що ось нарешті справа зрушить з місця, що почнуться регулярні обміни. Але ні. За минулий рік, що я на волі, жодного цивільного більше не випустили!» - каже Людмила Гусейнова.
Вона присвятила весь свій час боротьбі за визволення цивільних, і особливо жінок. Бо там, у тюрмах російських, вона побачила багато дівчат, які сидять там з 2014 року. Ніхто про них не знає, реєстрів немає, і ці люди просто щезають у російських застінках. Їх катують, ґвалтують, вони там гинуть, а держава Україна навіть уявлення не має, скільки в заручниках її громадян.
«Наша країна стала би набагато міцнішою, якщо б всі ці люди – справжні українці – були зараз поруч. Справжній патріотизм – він не в кабінетах. Він в серцях тих десятках тисяч людей, які через свою любов до України терплять знущання щодня», - каже Людмила Гусейнова.
Рік тому вона разом з іншими жінками, які пережили полон, створила громадську організацію для захисту прав жінок-полонених.
«Нам спочатку казали, щоб ми мовчали, імен полонених не називали, фотографій не показували. Мовляв, так ми підвищуємо вартість обміну. Але ж ми мовчимо, списків цивільних заручників немає, і людей фактично не існує! Вони зникли!
Тому ми більше не мовчимо. Ми називаємо кожну і кожного цивільного, хто утримується російською владою за гратами», - каже Людмила Гусейнова.
Марина Юрчак – була затримана в Сніжному ще в 2017 році. Юна тендітна дівчина, вона завинила лише тим, що писала у Фейсбуці, що Росія – окупант. Вона писала правду і отримала за це 15 років ув’язнення. Не вбивця, не крадійка, жодного закону не порушила, але – 15 років.
Сафонова Дар’я, 38 років, була затримана в 2021 році в Луганську.
Світлана Головань, мати двох діточок, затримана в 2019 році. Засуджена російським судом до 10 років колонії «за екстремізм».
Ірина Навальна – під судом за «підготовку терористичного акту». Дівчина приїхала допомогти своїй літній бабусі у Маріуполь і була заарештована.
Сергій Цигіпа – журналіст. Під час окупації Херсону виконував свою роботу, писав про те, що відбувається у місті. Його затримали, катували, звинуватили у шпіонажі, зараз кинули у кримську тюрму.
Тисячі імен і прізвищ, про які не говорять в новинах і на національному телемарафоні, про яких навіть не знає нічого влада, бо досі не спромоглася створити реєстр цивільних заручників.
Сьогодні всі учасники акції збирали свої підписи під зверненням до Володимира Зеленського з вимогою розробити нарешті правові механізми для обміну або іншого способу визволення цивільних заручників.
«Я думала ми порвемо той плакат»
Учасники акції на підтримку цивільних полонених сьогодні принесли із собою великий плакат. На ньому був намальований російський триколор, тюремні віконця і вимога: відкрийте двері російської в'язниці.
«Я думала, що в кінці акції ми демонстративно розірвемо цей плакат, але вийшло так, що природа це зробила за нас. Потужний вітер розірвав плакат на шматки. Мені здається, це символічно. Ми маємо перемогти…» - сказала одна із учасниць акції.
Разом з іншими учасниками вона позбирала залишки того плакату, прапори і рушила до Офісу Президента України.
Люди все ще сподіваються, що будуть почуті.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube