Коли не помічаєш зло, воно все одно нагадує про себе написом на заборі, оголошенням на дереві, може навіть випадково зустрітися на вулиці.
Останні півтора роки і маріупольці, і окупанти намагаються не помічати загибелі тисяч людей - сусідів, родичів, знайомих. Жінка, яка втратила дитину і чоловіка під час бомбардування Маріуполя, в окупованому місті зараз збирається заміж. Чоловік, який поховав в огороді власну дружину, захоплюється масштабами розбудови, яку ведуть російські загарбники. Ще одна жінка, яка нікого не втратила, але з жахом згадує майже два місяці у підвалі, тепер стверджує, що з Росією Маріуполю буде краще, а на зауваження, що такими заявами вона фактично підтримує вбивць мирного населення різко відказує, що нічого такого вона не підтримує.
Психологи кажуть, що все це різні форми реакції на стрес та депресію, люди намагаються адаптуватись до нових обставин, щоб вижити. Але по факту ми маємо ситуацію штучного забуття, яке абсолютно співпадає і з політикою окупантів, які підносять на постаменти тих, хто загинув десятки, а то і сотні років тому, і роблять вигляд, що тих, кого вони вбили нещодавно, не існувало зовсім.
Але скільки б не тривав цей стан забуття, все одно доведеться прокидатися і повертатися до реальності. Щось обов’язково тебе стукне по голові і змусить пригадати все. Як, наприклад, ось це оголошення.