«Бабусю, скажи, а чому у нас у селі всі ходять у чорному? І дідусь, і наші сусіди», – питала маленька Саша.
Старенька багато пам’ятала і любила свої спогади переказувати онучці. А та із задоволенням слухала. «Розумієш, – казала бабуся, – наш народ пережив страшні часи, багато горя. Спочатку ми жили в сонячному Криму на березі моря, красивіше якого немає у світі. А потім нас змусили йти в інші краї, далекі степи Надазов’я. Ніхто не хотів їхати, бо страшно було, шкода залишати все своє, нажите роками. Але солдати пригнали повозки і всім наказали сідати в них. Багато майна довелось залишити.
В степах на річці Вовчій нас наздогнала біда – чума, холод. Люди гинули сотнями. Тож який там яскравий одяг! Ми і пісень вже не співали, лише тільки поминальні».
Маленька дівчинка Саша виросла, але розповіді своєї бабусі не забула. В їхній родині багато говорили про минуле, про історію свого роду. З дитинства дівчина усвідомила дуже важливу річ: по-перше, вона – гречанка (а це зовсім не те саме, що бути «руською»), а по-друге, людина може бути абсолютно безсилою перед волею держави. Це був один із перших уроків життя Олександри Проценко-Пічаджі, майбутньої очільниці Федерації грецьких товариств України.
Одним махом розв’язати дві проблеми
300 років тому греки-християни, до яких належали і предки Олександри Іванівни, щасливо жили у Криму. Попри релігійні розбіжності, православні греки та вірмени добре уживались поруч із мусульманами-татарами. Греки займалися сільським господарством, чого не робили кримські татари, розвивали ремесла і платили кримському хану непогані податки, тож всім було добре. Але грекам дуже не пощастило опинитися на розломі інтересів Російської імперії.
Росія прагнула отримати вихід до Чорного моря. На шляху до мрії стояв Крим. Півострів на той час контролювала Туреччина, а кримський хан був васалом турків. Росія неодноразово намагалася захопити півострів силою, але не виходило. Чергова війна із Туреччиною у 1768-1774 роках, хоча і була для Росії успішною, також не дала бажаного результату. І тоді росіяни вирішили вдатися до тактики, яку застосовують і досі – тактики гібридної війни.
Катерина II прагнула послабити кримського хана Шагін-Гірея економічно, підірвати його владу на півострові політично, а вже потім без бою захопити Крим і включити його до складу Російської імперії.
Греки-християни сплачували чимало податків у скарбницю хана. Тож їхня відсутність на півострові, дійсно, відчутно вплинула на наповнюваність ханської казни. А те, що Шагін-Гірей не завадив Катерині вивести вірмен та греків з Криму, розлютило татар, які стали звинувачувати хана у співпраці із Російською імперією.
Місце для переселення кримчан Катерина II також обрала не випадково. Їй терміново було треба вибити ґрунт з-під ніг запорізьких козаків, які укріплювались і розвивали свої поселення у Надазов’ї. Тож вона вирішила виселити звідти українців і заселити ці землі вихідцями з Криму.
Таким чином російська імператриця одним махом хотіла розв’язати одразу дві проблеми.
Але тривалий час справа не могла зрушити з місця. Історик, публіцист, автор багатотомного дослідження з історії греків Надазов’я Іван Джуха розповідає, що ставленики Катерини довгий час вели переговори з греками у Криму, вмовляли їх на цю авантюру. Обіцяли золоті гори, позбавлення від податків, непризов у солдати. Але люди все одно не хотіли їхати.
«Розумієте, люди завжди люди. От скажіть, чи зголосився б хтось зараз кинути все і їхати в невідомі землі, без житла, без побутових речей, неясно, з якою метою? І зараз ніхто б не захотів. І тоді ніхто не хотів. Але людей змусили. Підключили впливового серед християн Криму митрополита Ігнатія, який став переконувати, що їхати треба. І люди підкорилися. У мене немає сумнівів у тому, ще це було примусове переселення», – пояснює Іван Джуха.
Сам Іван Георгієвич із родини роздольненських греків. Під час «Грецької операції» НКВС в його родині були репресовані четверо людей. Коли він зрозумів, що така сама ситуація була і в інших родинах, а трохи пізніше, поїздивши по грецьких селах, дізнався, що і там відбувалося те ж саме – він став збирати інформацію та по крихтах відновлювати історію свого народу.
У 1993 році вийшла його перша книга з історії греків Надазов’я «Одисея маріупольських греків. Історичний нарис», в якій він виклав досить революційну на ті часи версію переселення греків із Криму, одним з перших назвавши переселення депортацією.
«20 тисяч християн вийшли із Криму у 1778 році. Людей вивозили практично в нікуди, бо як з’ясувалося, міста, куди спочатку хотіли селити кримчан, були давно заселеними іншими людьми. Тобто в побутовому плані переселення було абсолютно непідготовленим. Тож терміново для греків стали шукати інші місця для поселення. Спочатку їх привели на ріку Вовчу. Але там серед переселенців почався мор. Чума! Люди помирали сотнями, і ніщо не могло зупинити страшну хворобу. Люди ходили чорні, жінки падали від горя. І митрополит Ігнатій намагався підтримати моральний дух своєї пастви. Третина греків та вірмен, які вийшли з Криму, померли у дорозі, перш ніж дісталися нарешті Павлограду (майбутнього Маріуполя). Отаке було «спасіння» від російської імператриці», – розповідає Іван Джуха.
На фото - Дарована грамота Катерини ІІ, яка надавала переселенцям з Криму російське підданство та привілеї, Маріупольський краєзнавчий музей
Російсько-радянський міф проти правди
Злочини влади часто в історії ховають під товстим шаром брехні. Росія завжди майстерно володіла цим прийомом.
За радянських часів вже майже не залишилось родинної пам’яті, яка б передавала з вуст в уста те, чим насправді було велике переселення греків з Криму у Надазов’я.
«Ну а що ви хочете? Навіть про репресії 1937 року вже в родинах майже не згадують. Пам’ять втрачає свою гостроту і біль. Чим краще починають жити люди, тим менше вони хочуть згадувати про горе. Так трапилось і з греками. Так, їх позбавили батьківщини, багато хто не витримав дороги і помер, проте на нових землях вони змогли прижитися. Вони почали заробляти, розвиватися. (Так тривало приблизно до 1937 року, коли розпочалась «Грецька операція» НКВС із знищення грецького населення)», – каже Іван Джуха.
Тож з часом у грецьких родинах все менше говорили про минуле. До того ж імперія ретельно працювала над створенням нового міфу про «щасливих греків, які врятувались від татарського ярма у Криму».
На фото - маріупольські грекі в типовому грецькому дворику, Маріупольський краєзнавчий музей
«Серед греків ходило дуже багато історій, які повторювали навіть авторитетні грецькі дослідники, про те що татари грекам у Криму відрізали язики, переслідували їх за християнство. Я не думаю, що ці історії правдиві. Джерела які розповідають про це виключно російські. Не думаю, що взагалі була конфронтація. Тобто напевно були побутові конфлікти на національному та релігійному підґрунті. Але це ж природньо, особливо коли мова йде про людей з різними культурами. Проте греки працювали, заробляли, вели торгівлю, і їм не заважали цього робити. Це свідчить про те, що потреби у переселенні не було», – каже Іван Джуха.
Бабуся Олександри Проценко-Пічаджі, посилаючись на слова своєї бабусі, розповідала, що у Криму жінки одружувались з татарами, а греки брали за дружин татарок, лише б тільки їх не змусили залишити півострів. Греки опиралися виселенню з Криму.
У деяких селах до останньої миті взагалі не знали, що їм треба кудись виїжджати.
«Греки казали: «Хоч шаблями нас рубати будуть, ми все-таки нікуди не підемо!» Вірмени теж благали хана позбавити їх такої напасті. У родині Попових із села Стила Донецької області зберігається переказ (від прапрабабусі), згідно з яким у кримській Стилі ніхто не знав, що їх збираються переселяти. Все було несподівано: приїхали якісь люди на возах і почали квапити мешканців: «Давайте їхати! Збирайтеся!» (Схоже, за всіх часів насильницьке переселення робилося однаково). Ніхто не хотів їхати, людей доводилося змушувати чи не силою. Багато хто був упевнений, що повернеться назад», – «Одисея маріупольських греків», Іван Джуха, 1993 рік.
Повозок, яких надсилав за греками у Крим азовський губернатор Чертков, було недостатньо, тож греки залишали удома багато майна, їхали навіть без теплого одягу. Тому не дивно, що ще не діставшись до нових міст, вони почали хворіти.
«Відсутність теплого одягу, нерегулярність у забезпеченні продуктами були лише частиною тих нещасть, які спіткали переселенців. Спалахнули масові епідемії серед людей та худоби. Сотні могил залишали по собі на узбіччі доріг греки та вірмени, перш ніж дісталися вони до Олександрівської фортеці», – «Одисея маріупольських греків», Іван Джуха, 1993 рік.
Проте все це забулося з часом. А через 50-60 років живих свідків не залишилося, і спростувати цей міф про «порятунок» не було кому. Тож для греків, які вивчали історію свого краю, сотні років була доступна лише одна міфологізована версія історії, де «татари знущались з греків у Криму; Катерина ІІ – була рятівницею, а митрополит Ігнатій – святим».
«Як і багато інших греків, я зростала під впливом цієї пропагандистської історії, – розповідає Олександра Проценко-Пічаджі. – Я не збиралась йти проти системи. Навпаки, я була її частиною. Дівчинка із села, мені дуже лестило, що я просуваюсь по кар’єрних сходинках. Була вожатою, стала директоркою школи, готувалась обійняти важливу посаду у Компартії. Я була цілком і повністю людиною радянської системи. Але оце велике родинне, що жило всередині мене з дитинства, проявилося як тільки ми отримали трохи свободи. Я почала багато читати історичних досліджень, які стали з’являтись. Правда відкривалась для мене поступово.
У 1989 році у Маріуполі з’явилася перша громадська організація греків, і мене запросили туди. До нас стали доєднуватися люди з інших сіл і містечок. Їх ставало все більше. Нарешті став формуватися національний рух, якого греки ніколи не мали, і я стала ініціаторкою створення Федерації грецьких товариств. Ми відкривали представництва у кожному грецькому селі. Намагалися зберігати свої традиції, мову, але скажу чесно: було дуже важко протидіяти російській імперській версії історії. Вона міцно вкоренилася в головах людей. І коли я починала казати про примусову депортацію, частіше за все, не знаходила підтримку. Переважна більшість греків дотримувалась версії, що переселення з Криму було добровільним, і нібито робилось воно заради порятунку від татарського ярма».
Митрополит Ігнатій
У 1778 році в російській мові ще не використовувався термін «депортація». Тому в ті часи це слово не застосовувалося і щодо переселення греків з Криму. Але по суті своїй, безумовно, це була депортація, вважає Іван Джуха. Історик запевняє – це був примус, який не давав людям вибору. Це був обман з боку Росії, яка штучно роздмухувала ворожнечу між християнами та мусульманами у Криму і дурила кримського хана, щоб той не чинив спротив.
Але якщо це була саме депортація, то яка у цьому була роль митрополита Ігнатія? У Маріуполі до початку повномасштабного вторгнення росії було встановлено три пам’ятники митрополиту. Московська православна церква канонізувала Ігнатія. Але чи був він рятівником маріупольських греків?
На фото - пам'ятник митрополиту Ігнатію на в'їзді до Маріуполя
«Це дуже складне питання. Але він точно не був святим, – каже Іван Джуха. – Бо будемо відвертими: Ігнатій отримав від Катерини хабар за те, що вивів греків. Але пізніше і хан отримав свій хабар, за те, що не чинив опору виведенню християн. Тобто це був підкуп. Абсолютно очевидно, що Ігнатій у матеріальному плані виграв від цього переселення, бо жив набагато краще своїх колег, які залишились у Криму.
З іншого боку, він отримав цей хабар не до, а після переселення. Тож все-таки це був нетиповий підкуп.
Я думаю, у нього таки були корисливі мотиви. Але його виправдовує те, що він не покинув своїх вірян на чужині. Він дійсно став для них моральною, душевною опорою перед тими випробуваннями, з якими зіштовхнулися люди».
Але, можливо, від Ігнатія нічого і не залежало насправді, вважає Олександра Проценко-Пічаджі.
«Погодився би він на депортацію чи не погодився – вона все одно відбулася б. Бо після вивчення документів я прийшла до висновку, що це була спланована, заздалегідь продумана акція. І вона пробуксовувала, поки Катерина не послала свого ставленика до Криму, Костянтинова. Він теж був греком, але діяв в інтересах Російської імперії. І от коли цей Костянтинов почав «працювати» з греками, а потім у грецькі поселення у Криму увійшли солдати разом із Суворовим, після цього депортація і рушила з місця. Тож, я думаю, митрополит робив все, щоб полегшити людям страждання, давав їм душевні сили, але він нічого не міг змінити».
Проте документи зберігають факти негативного ставлення греків до митрополита.
«Ігнатій Гозадін, а також духовні керівники вірмен їхали в каретах і візках, куплених спеціально для них російським урядом. Можливо, цей факт, який так різко контрастував з тим, що відчували в дорозі прості греки, підливав олії у вогонь, посилюючи невдоволення переселенців. «Що я від переселенців витерпів – тільки Богові відомо, – писав Ігнатій Костянтинову. – Заткнувши вуха, я ухилявся від слуху їхніх промов, бо якби на їхні вимоги відповідав би, то давно вже позбавили б мене життя», – «Одисея маріупольських греків», Іван Джуха, 1993 рік.
Скоріш за все, свідомо Ігнатій не був ані героєм, ані зрадником. Просто у протистоянні Туреччини та Росії він пристав на бік Росії. А щодо життя людей, які загинули, довірившись йому… Коли в Росії когось хвилювали такі «дрібниці».
Все потребує переосмислення
На жаль, у сучасних грецьких сім’ях майже не говорять про минуле. Русифікація далася взнаки, і в родинах перестали спілкуватися на урумській або румейській мовах. Бабусі та дідусі залишають цей світ, а молодь не бачить більше сенсу вивчати мову предків.
Ось і Іван Джуха більше не хоче говорити про трагічну історію свого народу. Готує до друку останню свою книгу – і кінець. «Неможливо весь час жити тільки цим. Неможливо!» – каже він.
На новорічні свята до Івана Георгійовича приїдуть онуки. Це особливі дні, коли родина збирається разом. Вони будуть говорити про свята, плани на життя, про щось приємне. Але точно не про книги, депортації, репресії.
«Можливо колись прийде час, і вони спитають мене про це самі. Зараз я відчуваю, що це не потрібно», – каже він.
Проте історія – така наука, яка постійно повертається і сильно б’є тих, хто не вчить її уроків.
«Ми зараз шукаємо стратегію, як маємо працювати, щоб повернути зацікавленість людей у збереженні своїх традицій, мови, культури, історії. Доводиться визнати, що втрачаємо себе через втрату інтересу до власного минулого», – каже Степан Махсма, який нещодавно змінив Олександру Проценко-Пічіджі на посаді голови Федерації грецьких товариств України.
Він визнає, що незнання нами власної історії дозволяє ворогам маніпулювати свідомістю людей. Але що з цим усім робити зараз, на жаль, готових відповідей у нього поки немає.
Грецький народ за часи Російської імперії та у період Радянського Союзу пережив 4 (!) депортації. А у 1937-1938 році під час «грецької» операції НКВС було розстріляно та репресовано більше греків, ніж їх загинуло під час Другої світової війни.
«Зупинити це, стати запобіжником від подібних трагедій на майбутнє може лише демократія і знання. Іншого шляху немає», – впевнений Іван Джуха.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube