«Наш криголам «Капітан Бєлоусов» перетворився на укриття для людей. Колись він ламав кригу, а тепер від нього знадобилось геть інше…»
«Маріупольський порт міг автономно існувати протягом трьох місяців – ми мали запаси їжі, води, палива».
«Порт бомбили у квітні страшенно. А коли все стихло, ми побачили по всій території жах, який ніколи не зможу забути: десятки спаленої техніки, танки і розкидані по порту руки, ноги, відірвані голови танкістів. Російських танкістів! Їх тягали собаки, але росіянам вони не були потрібні…»
Ці декілька цитат належать Владислав Мирошниченку, голові профкому Маріупольського морського торговельного порту. Він зайшов на територію порту 25 лютого і залишив його останнім, у кінці квітня 2022 року.
«Я готувався до поганого сценарію. Ті сигнали, які ми отримували від військових, свідчили про те, що війна буде. Але чесно кажучи, важко було уявити таке…» - каже Владислав. 24 лютого він прокинувся від вибухів. Зібрався, пішов на роботу в порт, але керівництво оголосило: «Всі працюємо, не панікуємо». І це дуже здивувало, тому що вже були повідомлення, що росіяни захопили Херсон, атакують з усіх напрямків, і що колона, яка рушить в бік Мелітополя, загрожує оточити Маріуполь.
Ввечері він зібрав колишню дружину і доньку, посадив їх в машину і повіз до Дніпра. А вранці 25 лютого повернувся до Маріуполя.
В той час в порту стала формуватись команда з керівників, які взяли на себе відповідальність за збереження підприємства, забезпечення працівників порту, а також військових Маріупольського гарнізону всім необхідним.
«Портівські склади були завалені продуктами. Всі склади і всі судна були забезпечені їжею, бо це ж був початок року, і порт як стратегічний об’єкт поповнював стратегічні запаси саме в цей час. А ще в порту були величезні запаси солярки, питної води, генератори для автономної роботи. Ми могли б абсолютно без живлення протриматись на цих запасах три місяці, - розповідає Мирошниченко. - Ми почали роздавати солярку всім військовим підрозділам, які знаходилися у Маріуполі, а також міськраду, лікарні. Працювала столова. Всі військові Маріупольського гарнізону їли у нас. Вона працювала аж до 19 березня. Ми видавали теплий одяг (спецодяг портовиків, який був на складах).
У нас були оцинковані цистерни, ми їх заливали питною водою зі своїх запасів, і розвозили по лікарнях доти, доки це було можливо.
4-5 березня росіяни почали бити по порту. Спочатку по 3-х воротах та старому елеватору – там де стояли антени і системи спостереження. Але це ще було не тотально.
Вже на початку березня в порт стали сходитися люди в пошуках прихистку. Чим більше будинків руйнував ворог на Черьомушках, тим більше людей ставало в порту. Адже ММТП мав велике бомбосховище, облаштоване за всіма правилам, а ще ми вирішили, що можна використовувати судна як сховище. Коли 2 березня в місті відімкнулося світло, вода, тепло, на суднах завдяки автономній системі живлення ми могли забезпечувати і воду, і тепло, і світло».
Тож до кінця березня в порту зібралося вже більше 200 людей, а ще тут потрапили у пастку екіпажі шести іноземних суден.
16 березня в порт заїхав разом з усією командою патрульки Михайло Вершинін і став займатися обороною. Там же були і морпіхи.
Працівники порту допомагали як могли. Стояла задача будь якою ціною перекрити для ворожої техніки бульвар Шевченка. Тож водій Анатолій Чеканенко по 20 годин був за кермом, майже не спав – він возив бетонні плити з порту на бульвар. І в такому ж режимі працювали водії навантажувачів.
В цей період були затоплені нові морські ворота – ті, що пропускали судна з просадкою 8 метрів. Для цього довелося затопити снаряд «Меотида», буксири «Донбас», «Аламак», плав-крани та пару сторожових катерів. Тож росіяни втратили можливість заходити в порт великими суднами.
21 березня порт залишило все керівництво.
«Керівництво порту евакуювалось. Але я не міг поїхати з міста, - розповідає Владислав Мирошниченко. – На «Азовсталі» знаходився мій син, Владлен, військовослужбовець Нацгвардії. Ну як я міг залишити його і поїхати з міста?
Тож я лишився. Разом зі мною в порту залишилася родина Андрія Мезенцева. І ці люди стали просто нашим порятунком. Тому що сам Андрій Володимирович 20 років працював у порту, він там все знав, і всіх знав. Він міг знайти капітана, для того щоб затоплювати судна, міг полагодити техніку, знав, де і що можна в порту дістати. Його дружина була кухаркою і годувала всіх. Син Мезенцева був головним механіком плав-крана.
Більше 240 людей залишались на той момент в укриттях в порту. Люди розмістилися головним чином на криголамі «Капітан Бєлоусов», плав-крані «Нептун» та буксирах «Меркулов» та «Маркін». В бомбосховищі теж були люди. Але на судах було більш комфортно – там було світло, була вода. І в приміщеннях, де знаходились діти, ми навіть забезпечували тепло і гарячу воду.
У нас ще залишалась каша, окорочка. І ми почали збирати рибу. Її було багато. Вона не витримувала постійних вибухів, і, контужена, спливла на поверхню. Тож нам залишалося лише зібрати її і приготувати. Тож до 1 квітня у нас ще були непогані умови.
1 квітня я в останнє виходив на берег. Починаючи з 2 квітня в порту почалось справжнє пекло. Ад на землі».
В криголам «Капітан Бєлоусов» потрапив снаряд, там загинув чоловік, були поранені.
Плав-крану більше пощастило. Він вцілів.
Літаки скидали бомби, з моря гатили ворожі кораблі, по території порту їздили танки і били по інфраструктурі, по «Азовсталі».
«Коли у порт заїхала колона танків, один російський танкіст спочатку помахав нам рукою, а потім став розважатися тим, що їздив по території і розчавлював приватні автомобілі, які там були припарковані. Ледве мене не роздавив разом із автівкою, - розповідає Владислав Мирошниченко. - 7 квітня по рації оголосили перемир’я – росіяни погодились випустити з порту екіпажі іноземних суден.
21 квітня в порту стало тихо. Прийшли якісь росіяни в цивільному, з Ростова. Культурні, ввічливі, запропонували організувати харчування. Сказали, що треба починати розчищати порт.
А ви не уявляєте, що там було! Спалені танки, БТРи, руки, ноги, голови валяються, шматки тіл розкидані всюди. Їх ніхто не прибирає, ніхто не вивозить. Собаки ті відірвані кінцівки тягають.
Знаєте, на складі зерна залишився загиблий наш боєць, так росіяни прислали дві машини слідчих, щоб його смерть зафіксувати і вивезти тіло. А на своїх взагалі не звертали уваги. Ставало вже тепло в кінці квітня. Воно все гнило, жижа розтікалася портом. Дихати було неможливо. Я у квітні практично нічого не їв, бо не хотілося. Не можливо було їсти в тих умовах. Я схуднув на 20 кг і не тому, що їжі не було – не міг.
А потім вже в травні росіяни пригнали декілька вантажівок і просто екскаваторами стали згрібати сміття разом з залишками тіл, своїх же співвітчизників! Завантажили все це, а потім вивезли в Приморський парк, і десь там, за нічним клубом «Корал», думаю, і спалили все це, бо бачив бочки із зниженим газом туди завозили.
Ось таке у них ставлення до своїх.
Ну а нас перевіряли безкінечно. Документи – по декілька разів на день, роздягали.
На криголамі, як я казав, були поранені після потрапляння снаряду, так вони туди зайшли, поранених забрали, відвезли до Мангушської лікарні, а людей всіх вивезли на фільтрацію.
Чомусь нас на плав-крані не стали чіпати. Одного разу зайшли, а у нас багато дітей було, дітлахи гралися, кинулися їм під ноги і ледве з ніг не збили, так вони рукою махнули і пішли собі».
Після цього росіяни взяли порт під охорону. Охороняли у дві зміни, причому що цікаво, одна зміна складалася із зеків, а інша – із колишніх поліцейських. І ці дві зміни ненавиділи одна одну, не контактували, не розмовляли. Всі були з Донецька, інших окупованих міст - зрадники. Цими суперечками між охороною маріупольські портовики і скористалися.
«Коли 22 квітня змінювались зекі і колишні міліціонери, ми сіли на 4 машини (три родини нас було) і виїхали з порту. Ніхто нас не став зупиняти.
Я поїхав до батьків у Кальміуський район. І росіяни в порту нас загубили. Шукали, куди поділись? А як знайти людей, коли у місті зв’язку немає? Ніяк. Тож я переховувався у батьків, а Мезенцев Андрій з родиною виїхали за кордон.
Одна людина (не можу називати її ім’я) допомогла вивезти мене тайно на Білосарайську косу. Там я став перечікувати і думати, як діяти далі.
На косі було тихо, тепле море. Я сидів на березі і дивився в бік Маріуполя. А там – безкінечні бомби падали на «Азовсталь», де знаходився і мій син. Це було жахливе відчуття.
Коли все тільки почалося, я дзвонив йому і казав, що зможу вивезти його з міста. Просив про це. Але коли він це почув, відповів, що ще раз запропоную йому таке – не буде більше розмовляти зі мною. Тож я більше не пропонував.
Син потрапив у полон разом з усіма. У листопаді 2022 року його обміняли. Але його найкращий друг досі залишається у полоні…»
Але сховатися на косі у Владислава Мирошниченка не вийшло. Його розшукав 29 квітня заступник головного диспетчера порту Сергій Конєв і запропонував працювати на окупантів. Стало зрозуміло, що треба виїжджати із окупації.
Він виїхав на Бердянськ, але під Осипенком його затримали ФСБшники. Перевіряли дуже довго.
«Думав, що це вже все, кінець. Але врятував мене мій портівський пропуск. Показав, сказав, що мене відпустили, що їду в Бердянський порт, вони і повірили. В Бердянську теж провів декілька днів. 12 разів я робив спроби, щоб проїхати далі, але весь час мене повертали. І лише з 12-ї спроби вдалося доїхати до Василівки. Там почекав ще три дні, і звідти вже доїхав до Запоріжжя. Це була вже середина травня. А 5 липня я мобілізувався», - розповів Владислав Мирошниченко.
Він каже, що окупантам в порту нічого не вдалося налагодити і зараз. А все тому, що є дві проблеми, які розв’язати без закінчення війни їм не вдасться. По-перше, це морські ворота. Вони залишаються заблокованими. Потрібні величезні гроші, фахівці-водолази, спеціальне обладнання, щоб погружатися під воду, розпилювати затоплені судна і піднімати їх шматками на поверхню.
Тому зараз окупанти можуть користуватися лише плоскодонними суднами класу ріка-море. І багато цими суднами не перевезеш.
Інша проблема – портові крани, які не працюють. І не запрацюють, тому що для їхньої роботи потрібні величезні електричні потужності. А їх немає. Високовольтна підстанція зруйнована. Тягнути електрику нема звідки. Тому окупанти зараз користуються лише плав-кранами. І це дуже обмежує також їхні можливості.
Тим не менше, викрасти метал Метінвесту на суму більше 200 млн доларів вони спромоглися. Як і вкрасти українське зерно, що зберігалося в порту у великій кількості.
За інформацією Владислава Мирошниченка, зараз росіяни возять морем будівельні матеріали у місто, вивозять вкрадене невеликими партіями, але привезти важке озброєння вони навряд чи зможуть.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube