Пані Олені 54 роки. Все своє життя вона прожила у Маріуполі. В її невеличкій квартирі у багатоповерхівці на перетині проспекту Миру та вулиці Леваневського, завжди було затишно.
«Я любила свій дім. Любила повертатися у свій затишний куточок, - розповідає жінка. – Все життя я працювала, щоб мати свій дім. Втратила здоров’я, отримала інвалідність. Але не сумувала. Я завжди думала так: зараз я вже не можу так працювати, заробляти багато не можу, але у мене в житті все є для щастя. Дорослі діти, моя квартирка в центрі Маріуполя. Мені вистачає грошей на життя, то чого ще треба?»
Пані Олена і думати не могла, що в той період, коли вона думала, що вже може відпочити і насолодитися життям, росіяни прийдуть звільняти її.
Повномасштабне російське вторгнення Олена зустріла в своїй квартирі.
«Я намагалася знайти слова, щоб описати відчуття жаху, яке пережила. І не можу знайти відповідних слів. Це не жах. Ні! Це щось таке, що паралізує. Жах як біль. Коли ти весь цілком - як вибух. Неможливо описати цей стан. Я дуже довго відходила від цього. Я перебувала в шоковому стані навіть тоді, коли бомбити місто вже припинили.
Я тому і не виїжджала одразу із Маріуполя. Прожила там аж до листопаду. Я просто н-е м-о-г-л-а. Я не відчувала фізичних сил рушити. Моральних сил. Мені хотілося забитися в куточок, і нічого не робити, нікого не бачити. На жаль, це було неможливо, бо потрібно було щось робити, щоб не померти з голоду, якось адаптуватись. Тому я оформила соціальну допомогу і отримувала гроші від росіян.
Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, куди я поїду, що я буду робити. Дорослий син вирішив залишатися у Маріуполі, а дочка – виїхала, зараз у Європі.
Нарешті я наважилася поїхати. Чесно кажучи, не думала, що їду назавжди. Хотіла спробувати. Спочатку була з донькою, потім поїхала до Італії. Мені там вдалося влаштуватися на роботу – мила посуд у ресторані. Але робота була така: по 12 годин щодня без вихідних. Я працювала так стільки, скільки вистачило сил та здоров’я. У мене ж інвалідність, і через це я не можу дуже довго знаходитись на ногах. І коли я зрозуміла, що більше не витримую, - звільнилася».
Грошей пані Олена заробила небагато. Тому вимушена була звернутися по соціальну допомогу до уряду Італії. І її поселили разом з іншими біженцями у кооператив.
Кооперативами в Італії називають гуртожитки для біженців. Там живуть не тільки українці, а і африканці, араби – люди з різних країн, де є війна, тривають переслідування.
На жаль, рівень соціального забезпечення там дуже низький. Кімнату для житла дають окрему, це добре, видають на їжу 23 євро та 75 євро на інші потреби. Це на місяць. Звісно, що на ці гроші не можливо харчуватись протягом місяця.
Пані Олена каже, що її переводили з одного гуртожитку в інший декілька разів. Їжі не вистачало. Тож вона опинилася у ситуації, коли і працювати не має здоров’я, щоб забезпечити собі відносно нормальний рівень життя, і не працювати немає можливостей.
Тому вона стала думати про повернення до Маріуполя.
«Мене всі відмовляли. Всі! І донька, і друзі, і знайомі. Казали, що медицини у Маріуполі немає. Там небезпечно. Але ви навіть не уявляєте, як я хочу опинитися у себе дома і просто лягти на своє ліжко. Просто лягти! Мені більше нічого не потрібно. І попри вмовляння, я почала збиратися. Ті гроші, що заробила, вклала у квиток до Варшави і оплату роботи перевізників.
Перевізники не забирають людей з Італії. Треба самостійно дістатися Польщі. Такої довгої дороги в автобусі через проблеми зі здоров’ям я не витримаю, тому довелося купувати квиток на літак.
З Варшави нас вже групою, організовано, забрали і посадили на літак до Мінська. А вже з Мінська я потрапила до Шереметьєво».
Перед тим, як долучитися до групи українців, які поверталися до дому на окуповані території, пані Олена декілька днів погостювала у маріупольців у Варшаві. Там вона і зайнялася чисткою свого телефону. Спочатку видаляла все, що могло б хоча б якось не сподобатися російському ФСБ. Потім зрозуміла, що не вийде, і просто купила новий телефон і почала ним активно користуватися.
«Мені сказали друзі, що до нових телефонів чіпляються сильніше, ніж до старих. Вони одразу викликають підозру, тож я купила телефон та почала дзвонити, спілкуватися у соцмережах, щоб телефон не здавався новим. А свій основний телефон залишила друзям у Варшаві.
Одразу скажу, мені це не допомогло…»
В Шереметьєво українців російські ФСБшники і всіх супроводили до окремої кімнати, де змусили очікувати співбесіди.
«Спочатку ми заповнили анкету з 33 питаннями про ставлення до війни (вони кажуть СВО), до Росії, до України, до української армії, чий Крим і все таке інше.
Потім провели до зали очікування. Там не було ніяких матраців, які я бачила на фотографіях. Тільки лавки і вздовж однієї стіни були таки напівлежаки. Мені навіть пощастило на одному прилягти та відпочити.
Нарешті мене покликали на допит. Я намагалася шуткувати з ними, не викликати ніякої агресії. Намагалася бути природньою і веселою. І спочатку мені здавалося, що наша бесіда дуже добре проходить. Вони постійно просили говорити з ними відверто. Казали так: «Ви не хвилюйтеся, ми все одно вас пропустимо. Просто нам важлива ваша відвертість. Тож відповідайте чесно, і все буде добре».
Але коли я вже відповіла майже на всі питання, вони показали мені мій допис у фейсбуці, який я видалила. А вони – відновили. Навіть у новому телефоні!
На тому дописі було синє море, жовте сонце. І мій текст: ось це – мир, який ці суки у нас забрали.
Все, більше не було нічого. Але вони сказали, що цього достатньо, щоб не пускати мене, і провели в іншу кімнату, де видали довідку про заборону в’їзду на територію РФ.
Я була шокована. Я плакала. Я не знала, що мені робити далі. Я питала у чоловіка, якій мені видав документ про заборону, куди мені далі їхати? Де жити? А він так спокійно мені відповідає: «Ну устройтесь где-нибудь». У мене просто забракло слів!
Я йому кажу: ну як же так? Маріуполь – мій дім, там моя квартира, мої документи. У мене в Маріуполі син залишився, я що, ніколи його не побачу? А він мені відповідає: «Ну хай він до вас приїжджає». А я як закричу: «Приїжджає куди? На вокзал провєдать маму?»
Оцей факт, що якісь чужі сторонні люди раптом вирішують, де мені жити, коли бачитись із сином, женуть мене із власної квартири, відмовляють фактично у праві власності на моє житло, - просто розлютив мене.
Вони посадили мене і ще багато таких, як я, кого не пустили до дому, в безкоштовний літак до Мінська, а далі – як хочете.
Я заплатила за цю поїздку 900 євро. І виходить так, що я їх просто викинула! Я так і не змогла потрапити до дому».
Пані Олена пригадує, що в переліку питань на співбесіді було про те, чи розраховує вона на соціальну пенсію від Росії. А вона відповіла, що вже отримувала таку пенсію, коли була у Маріуполі.
«Можливо, що саме через це мене не пустили? Вони багато пенсіонерів не пустили. Ще з нами у групі була молода дівчина з новонародженою дитиною. Вона їхала до чоловіка. Він росіянин. І її теж не пустили. Вона теж мала б претендувати на материнські виплати у разі проїзду. То може Росія за наш рахунок свої гроші економить?
Взагалі, було багато випадків, яким я була свідком, коли наприклад, чоловіка пропустили, а дружину з дітьми – ні. Деякі родини так і розділялися, а дехто повертався назад. Це такий страшний каток, яким вони руйнують родини».
Пані Олена так важко пережила весь цей жах у Шереметьєво, що потрапила в реанімацію. Із Мінська полетіла до доньки, і там їй стало погано. Швидка забрала жінку до лікарні.
Зараз маріупольчанка думає, як їй жити далі. Працювати не може, відповідно і заробляти теж, соціальних виплат – не має. Повернутися до дому – не може, бо заборонено. Вона як той відірваний листочок – між небом та землею.
«Я буду чекати нашої перемоги. Буду чекати звільнення Маріуполя. Мені немає більше чого чекати від життя…» - каже вона.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube