Єгор Рибак зізнається, що вже звик до багатозадачності, в умовах якої йому доводиться жити після початку повномасштабного вторгнення. І часто, виступаючи на якомусь заході, він має обов’язково зазначити, хто саме зараз говорить з авдиторією: голова “Платформи 32”, керівник Хмельницького ТатоХабу, представник партнерського майданчика при Хмельницькій військово-цивільній адміністрації чи просто маріуполець, який пройшов пекло виходу з оточеного міста. І, попри плутанину з його постатями, яка буває часто, він щасливий від можливості різноманітно допомагати людям у цей непростий час.
Власна історія як приклад
Зараз Єгор з родиною живе у Хмельницькому. Сюди він приїхав після того, як, вибравшись з Маріуполя, кілька днів поїздив по Донеччині та Запорізькій області. Зупинився у Петриківці, на Дніпропетровщині, але там не побачив можливостей для організації масштабного волонтерського руху — бо це невеликий населений пункт.
«Я планував одразу волонтерити, і коли товариш запропонував їхати на Хмельниччину, подумав, що це шанс, - пояснює чоловік. - Хоча, звісно, мій психологічний стан на той час був пригнічений, мені здавалося, що я опустив руки й був не в змозі нічого зробити. І хочу сказати, саме залучення до піклування про родину, близьких, друзів, інших переселенців, військовослужбовців, допомогло мені вийти з того стану та почати щось нове».
Єгор каже, що за ці два роки його багато запрошували розповісти свою історію на різних майданчиках і платформах. І він не відмовляв, бо вважає: живі приклади людей, які, втративши все, починають наново якусь діяльність, надихають.
«Але, мабуть, я почав повноцінно про це розповідати на публіку, коли все пережив. Вважаю, що відбулося це зі мною достатньо швидко: вже влітку минулого року, побачивши багато людей, котрі, так само як і я, були занурені у горе, почав діяти, - згадує Єгор. - Допомога була потрібна різна: інтеграційна, психологічна, комунікативна. Це великий шмат роботи, мусив вже діяти — на страхи, відчай чи горювання просто не залишалося часу».
Але Єгор знайшов сили ділитися з іншими навіть найстрашнішими спогадами, пов’язаними з Маріуполем. В рамках проєкту “Жива бібліотека” він розповідав авдиторії, що тричі разом з дружиною потрапляв під потужний обстріл, а ще - як власними ногами, фактично, зайшов у полон до окупантів.
«Ми поїхали забирати тещу у сховище Школи поліції. Ми знали, що мама дружини мала бути там, але через відсутність зв’язку не знали про неї нічого. І тільки коли зайшли всередину, ми зрозуміли що там вже десь добу знаходяться окупанти, - розповідає Єгор. - Я достатньо відкритий проукраїнський активіст, досі у росіян записаний як “терорист”. Мені деякі люди потім розповідали, що мій контакт в телефоні викликав запитання під час перевірки ФСБ, коли вони намагалися виїхати”.
Окупанти зібрали усіх, хто опинився у тому сховищі, в один підвал і поставили умову: жінки виходять, чоловіки залишаються. В цей момент, зізнається Єгор, він вже відверто прощався з життям.
«Але наші українські жінки на таке не погодилися, вони сказали: або всі разом виходимо, або будемо вам тут заважати. Тоді нас усіх почали “шмонати”: роздягати, перевіряти документи. Вважаю, що мене врятувало тільки те, що було темно і мало часу — бо поруч йшли активні бої. Не знайшовши зброї, нам дозволили йти. І навіть виїхати, але тільки у бік вже окупованого Нікольського”.
Попереду було багато випробувань: втрата зв’язку з частиною рідних та друзів, дефіцит палива, поламана автівка - історія, яка для багатьох маріупольців схожа на їхню власну.
«Тому у цих розповідях працює підхід рівний рівному. Я міг давати людям зрозуміти: якщо тобі погано після пережитого - це нормально. Але варто рухатися далі, відпочити, сходити до психолога, поговорити з кимось, просто поїсти! - каже Єгор. - Тому один з напрямків моєї діяльності - психосоціальна підтримка. Я у цьому маю експертність, і дуже радий, що зараз люди більш відкриті для цього, ніж ще 10 років тому”.
Волейбол та гуманітарна допомога
Як волонтер, Єгор Рибак бере участь у проєкті “Партнерський майданчик міжнародної допомоги при Хмельницькій ОВА”. Він допомагає розвитку діалогу між міжнародними фондами, громадськими та благодійним організаціями та місцевою владою для максимального залучення допомоги на Хмельниччину для постраждалих від війни.
«Зараз ми розглядаємо вже саме таке формулювання, хоча раніше усі говорили тільки про переселенців, що рятувалися від війни. На жаль, й у Хмельницькій області зростає кількість обстрілів та пошкоджень інфраструктурних об’єктів», - пояснює активіст.
А ще він голова нової громадської організації “Платформа 32”, яка зараз реалізує великий інтеграційний проєкт спортивного спрямування. У рамках цієї ініціативи з місцевих мешканців та переселенців зібрані колективи для гри у трьох командних видах спорту - баскетбол, волейбол та футбол.
«Станом на зараз десь 65% - це внутрішньо переміщені особи. Мета зрозуміла: по-перше, об’єднати людей, інтегрувати нових мешканців у громади, а по-друге, популяризувати спорт, - каже волонтер. - Фінансування ще немає, проте проєкт дієвий і працює на ентузіазмі. Зараз до нас регулярно чотири рази на тиждень ходять до 100 осіб. І, що для мене було неочікувано, тут дуже популярний волейбол. Ми ж звикли, що в Маріуполі футбол був на першому місці».
Тато може!
Єгор є також координатором проєкту ТатоХаб у Хмельницькому. Такі центри відкрила у 11 містах громадська організація “Клуб рибалок України”. Кілька з них вимушені релокуватися в інші міста через окупацію: бердянський центр частково працює в Запоріжжі, частково — у Києві. А активісти з Нової Каховки відкрили хаб у Чернівцях.
«Це всеукраїнський проєкт, останніми відкривалися ТатоХаби “західною стежкою” — Хмельницький, Тернопіль, Ужгород, - пояснює Єгор. - Я долучився до команди “Клубу рибалок” і був залучений як івент-менеджер саме у проєкті ТатоХаб, а цьогоріч наприкінці літа став його координатором».
Проєкт, в першу чергу, про відповідальне татівство, повноцінне залучення татів до процесу виховання дітей в родинах, і, як не дивно, про гендерну рівність. Бо частіше про це кажуть стосовно жінок, але тут йдеться про рівноправне ставлення до обов’язків та ефективне використання людських ресурсів родини.
«Важливо правильно використовувати ресурси, які є в батька й у мами. На різних заходах ми радимо, як їх можна поєднати, щоб родина ставала сильнішою та міцнішою, - пояснює керівник. - Показуємо на прикладах: скажемо, мама з маленькою дитиною навряд чи піде у якусь соціальну службу або лікарню, де є великі черги. І проблема, яка потребує розв’язання, так і залишиться. Але якщо у родині є навички правильного використання людського ресурсу, то цей час дитина має провести з батьком. Ми вчимо не ділити родинні справи на «жіночі» чи «чоловічі», а вибудовувати екологічні стосунки у сім’ї».
Заходи, які проводять у ТатоХабі, заохочують татів брати участь у вихованні дітей. Зокрема організовуючи для родин фестивалі на природі у літній період. Бо Клуб рибалок все ж, в першу чергу, про природу, водойми та відпочинок у приємному товаристві.
«Це може бути родинний пікнік чи спортивні квести, сплави по річці, екскурсії, запливи на човнах, табори для родин переселенців, - перелічує Єгор різні види активності, які пропонує ТатоХаб на Хмельниччині. - А ще ми розвиваємо психологічний напрямок: заходи на невеликі, «камерні» групи по 10-15 осіб, на яких можуть бути тренінги, лекції чи навіть майстер-класи, арттерапія чи перегляд фільмів. Туди й залучаємо татів, наприклад, щоб зробити мольберти для своєї дитини».
Єгор зізнається, що теза про інертність чоловіків щодо участі у різних проєктах — не більше, ніж міф. Можливо, каже він, вони закритіші й до них потрібно підходити з іншої сторони. Але найбільш ефективна практика — це запрошувати на заходи усю родину.
«Фактично це виявився один з підходів до чоловіків: спочатку до нас завітає хтось з жінок, а потім підтягуються брати, чоловіки, дідусі. І ми їм просто постійно нагадуємо про важливість залучення татів у виховний процес».
Але є й заходи, які активісти організовують саме для татів або інших чоловіків родини. Це спеціальні курси малювання або миловаріння для татів та дітей. Там є певні процеси, які дитина без допомоги не зробить, тому чоловіки активно долучаються до співпраці.
«Один з таких великих кейсів — це фестиваль «Тато гребе», що ми провели у перших числах вересня. Це змагання серед чоловіків на надувних човнах по Південному Бугу: були відбіркові запливи, полуфінали, а до фіналу долучилися й мами з дітьми. Ми спеціально зробили такий собі острівець з певним приладдям, і було радісно бачити, як жінки та діти почали писати плакати та перетворившись у групу підтримки, - ділиться враженнями Єгор. – «Тато ти найкращий!», «Мій татко - найсильніший та найшвидший!», «Я тебе люблю, дідусю!» - ці плакати чоловіки бачили на фініші. І ці емоції надовго запам’ятовуються”.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube