Аня Чертушкіна з ніжністю перекладає нові футболку, теплі речі, взуття, які купила для свого чоловіка. Розглядає їх і гадки не має, чи підійдуть. «Ну взуття, зрозуміло, підійде, бо розмір ноги не змінний. А от все інше… Востаннє, коли я бачила його на відео, він дуже схуднув. І я геть не знаю, який зараз йому потрібний розмір. Але я все одно купила, бо дуже не хочу, щоб в перші години дома він одягав те військове, що йому дадуть на кордоні».
Анін чоловік Володимир Чертушкін вже півтори роки у полоні.
Він підписав контракт з військами Територіальної оборони у січні 2022 року. Звісно, Аня хвилювалась через це. Стільки розмов було про загрозу війни! Але Володя завжди її заспокоював, просив не хвилюватися і запевняв, що місто надійно захищене, ТрО у Маріуполі створює власну базу, готується до переїзду у нове приміщення, і нема про що хвилюватись.
24 лютого - день народження Володі - вони планували відсвяткувати вузьким родинним колом. Через Інтернет Аня замовила для нього у подарунок багато корисних речей для військових, наприклад, тактичний рюкзак. Але все пішло не так.
«Я працювала експедитором на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Вставала дуже рано, близько п’ятої. А о шостій я вже була на пів дорозі до комбінату. Так було і 24 лютого. Я прокинулась вранці і стала збиратися. Ніяких вибухів не чула, вийшла з дому і пішла на зупинку транспорту, аж раптом подзвонив Володя. Каже, мене викликали у штаб».
Він нічого не пояснював, тож Аня спокійно поїхала на роботу і лише там дізналась, що почалась війна. Об 11 ранку їх відпустили по домах і сказали, що на роботу приходити не потрібно. Тож Аня поспішила додому. Намагалась додзвонитися до чоловіка. Але Володя не відповідав на дзвінки. Аня дуже нервувала.
Наступного дня він подзвонив, попросив вийти на проспект біля будинку. І тільки Аня спустилась, як під’їхала машина, відкрилось вікно, Володя буквально всунув їй в руки ноутбук, і одразу поїхав.
«Я його навіть роздивитися не встигла. Тільки очі побачила. І це було в останнє, коли ми зустрілись», - пригадує Анна Чертушкіна.
Вона з донькою одразу переїхала до батьків. Їхній будинок був зовсім поруч, із вікна можна було побачити. І Аня часто дивилась через вікно батьківської квартири на власній дім, спостерігаючи за тим, як вибухають навколо снаряди, як палають сусідні будинки.
Їхній з Володею поки стояв, тримався.
«Інколи я забігала, щоб перевірити, як наша квартира, чи не пограбували її мародери. Одного дня ми пішли туди разом з батьком. Треба було взяти більше теплих речей. І тільки ми увійшли, як у квартиру влетіла ракета. Вона пролетіла наскрізь п’ятиповерхівку навпроти (і та спалахнула моментально), влетіла в наш будинок і застрягла в моїй квартирі. Ця боєголовка була така гаряча, що одразу речі навколо задимилися. Добре, що у нас з батьком було з собою трохи льоду, і ми змогли одразу загасити пожежу. Того разу нам пощастило – врятували будинок та і самі залишились живі, лише легкі поранення отримали».
Коли Аня з батьком прибігли назад, родина – мати, сестра, діти – кинулись їх обіймати. У вікно вони бачили, як ракета влетіла в квартиру, і подумали, що Аня з батьком загинули.
З кожним днем ситуація навколо ставала все складнішою. Палали будинки. Все важче було знайти моменти, щоб сходити по воду. Аня не знала, що робити далі. Володя не відповідав на дзвінки. Короткі повідомлення «У мене все добре» перестали приходити від нього ще на початку березня. Інформації, що відбувається навколо, не було жодної.
Десь після 8 березня в двері їхньої квартири постукали. На порозі стояли двоє військових. Це були побратими Володі Чертушкіна. Вона прийшли сказати, що Володя живий, не поранений, щоб не хвилювались, і що зараз він – на «Азовсталі».
От і вся інформація.
«Всі ті дні були як уві сні. В голові тільки одні думки – як врятувати дітей і як нагодувати їх. Мені не було страшно. Точніше, мені не було страшно за себе. Але страх за доньку і племінників поглинав мене», - пригадує Анна.
Приблизно в середині березня вона стояла біля вікна, дивилась на палаючі будинки і молилась. Сльози сповзали по її обличчю, вона просила Бога подати їй хоча б якийсь знак – що робити, як врятувати дітей, бігти чи залишатись.
І от наступного дня, коли вона побігла з батьком по воду, раптом її хтось окликнув. Це був старий знайомий, колега. Він сказав, що розшукує її і готовий вивезти. Залишалося лише вмовити рідних, бо без них Аня ніяк не погоджувалась залишати Маріуполь.
Сестра з дітьми погодилась одразу. А от батьки категорично - ні. Довго сперечались, але їхня позиція була непохитна. Вони хотіли залишитись вдома.
21 березня Анна Чертушкіна разом з сестрою та дітьми рушили у бік села Приазовське. Там у Аніного знайомого жили батьки. І вирішили, що поки що безпечно буде залишитися там.
«Ми їхали по сільським дорогам біля Маріуполя, і я бачила, як всі поля були утикані ворожими ракетними установками. Всі вони були націлені на Маріуполь, на «Азовсталь». Це просто неможливо описати, що відчуваєш, коли бачиш, що всі ці ракети стріляють туди, де твій чоловік. А ти ніяк не можеш допомогти, врятувати, зробити хоча б щось».
Через декілька днів більш-менш спокійного життя у Приазовському Анна вирішила залишити доньку із сестрою, а сама повернутися до Маріуполя, щоб відвезти батькам їжу.
«У них не залишалося майже нічого. І я не находила спокою, поки не поїхала у Маріуполь знову. Але в місті мене чекав справжній удар. Наближаючись до батьківського будинку, я побачила чорні вікна. Будинку більше не було. Він вигорів вщент. З великим трудом ми відкрили металеві двері, пробрались до квартири, а там – лише товстий шар попелу.
Я ридала. Я не могла зупинитися. Стала бігати по сусідніх дворах, побігла до квадрату (група будинків, розташованих квадратом, недалеко від торгового центру «Зеркальний» - прим.ред), бо там були непогані сховища, в надії, що батьки встигли заховатися там. Але всі пошуки були марні. Я не знала, як повертатися до сестри, як сказати їй страшну правду…»
Вже на зворотному шляху до Приазовського Аня пригадала, що сусідка батьків казала, що її можна буде знайти в селищі Агробазі раптом щось знадобиться, Аня вирішила заїхати туди і розпитати, може та щось знає про долю батьків.
Ані дуже пощастило – сусідка була вдома і сказала: не хвилюйся, живі твої батьки. Треба лише терміново їхати в обласну лікарню, вони там мають сідати на евакуаційний автобус. Всіх, хто вижив, росіяни почали вивозити до Росії.
Аня з другом помчалися туди і побачили батька в останню мить, коли той вже сідав у автобус. Ані вдалося витягти батьків. Доїхали всі разом до Приазовського, забрали сестру, дітей, і поїхали до Мангушу, бо росіяни наказали всім проходити фільтрацію. Зайняли чергу.
«Ми були якимось там тисячними. І кожного дня приходили звірятися. Коли одного дня знайомі сказали, що є можливість виїхати без фільтрації, треба лише заплатити перевізникам, звісно, ми цим скористалися».
Їхали з великими ризиками. Три блокпости проїхали легко, а на четвертому – все. Нас зупинили, перевірили, чоловіків роздягли, опитали і у підсумку сказали: ви далі не поїдете, повертайте назад до Маріуполя».
Люди були в шоці. Але водій підійшов і сказав: є небезпечний шлях, через мінне поле. Але дорога там розмінована. Можемо ризикнути. І люди ризикнули.
«Коли ми побачили перший український блокпост, всіх прорвало – ридали, не соромлячись сліз, і чоловіки, і жінки», - пригадує Аня.
Так вдалося врятуватися їй та дитині. Про долю чоловіка вона все ще нічого не знала.
Лише в травні побачила в новинах, що оборонці Маріуполя отримали наказ скласти зброю. Вона стала шукати інформацію по Телеграм-каналах і наткнулась на фотографію чоловіка і коротеньке відео, де він називає себе, своє звання вже у полоні.
Так Аня дізналась головне – Володя живий.
Станом на зараз їй вже двічі дзвонили із Червоного Хреста, повідомляючи, що Російська федерація підтвердила, що Володимир Чертушкін знаходиться у них у полоні. Але жодної іншої інформації про його стан немає. Аня пише інформаційні запити в усі міжнародні організації, які знає, які контатують з родинами полонених. Поки що вони не дають результатів.
Крихти інформації з’являються після обмінів, коли ті, хто звільняється, розповідають рідним. Тож спочатку Ані казали, що її чоловік був в Оленівці, потім в Острозі, у Камишині. Але де він зараз, що з ним – не відомо.
«Невідомість – вбиває. Я виснажую себе безкінечними пошуками його імені в усіх телеграм-каналах. В моєму телефоні декілька десятків каналів, які об’єднують родини полонених. Там постійно триває обмін інформацією. Є ще з десяток каналів росіян, в яких також з’являються повідомлення. І багато новинних каналів. Я не можу заснути, доки не передивлюсь їх всі. Лягаю спати, але до двох годин ночі гортаю і гортаю стрічку, поки не перечитаю все. Це як залежність. Я шукаю там хороших новин, ну бодай якихось!»
Але не тільки невідомість виснажує і знесилює. Бюрократія – друга страшна річ, з якою довелося стикнутися Анні Чертукшіній.
Жінка витратила рік на оформлення всіх необхідних документів для того, щоб чоловіку нараховували зарплату. Тільки вдумайтесь у це! Володимир Чертушкін підписав контракт у січні 2022 року у званні старшого лейтенанта. Вже під час оборони Маріуполя йому підвищили звання. І на всіх відео, які записували окупанти, полонений Чертушкін називає себе капітаном. Проте в командуванні підрозділу довгий час відмовлялися це визнавати. Дружині спочатку довелось доводити, що він підписував контракт, потім доводити, що він вже капітан. Треба було збирати купу довідок, робити запити на СБУ, міністерство. Відповіді чекати по декілька місяців. Потім переносити ці довідки із одного кабінету до іншого. І така страшна бюрократія діє в Україні під час війни!
«Інколи мені здається, що наша влада найгірше ставиться саме до тих, хто добровільно пішов захищати Батьківщину», - з болем каже Аня.
Зараз все її життя сконцентроване на двох речах: це її донька і повернення чоловіка з полону.
«Я задіяна в громадському русі родин полонених захисників України. Не пропускаю жодної акції. Виходжу і буду виходити на мітинги, поки не звільнять всіх полонених. Зустрічаюсь з представниками влади, які займаються обмінами.
Спочатку нам казали, що не треба активності, не треба привертати увагу. Але зараз ми розуміємо, що без постійного нагадування про долі тисяч українських захисників не буде просуватися справа. Тому я вірю, що те, що ми робимо разом з іншими родинами, - не дарма».
24 лютого, зовсім скоро, у Володі Чертушкіна день народження. Аня так і не встигла привітати його у 2022-му, але дуже сподівається, мріє, молиться за те, щоб цього року вони нарешті змогли відсвяткувати його день народження вже разом.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube