Вона щодня записує свій біль. Фіксує почуття літера за літерою протягом останніх півтори роки. Їй здається, що так легше. І самотність вже не є аж занадто галасливою, коли розмовляєш з чистими аркушами паперу. 13 лютого вона святкувала його день народження. Йому виповнився 31 рік, який він зустрів у полоні. Зробила запис, привітала. Немов поговорила…
Насправді Лілія не чула голос свого нареченого з травня 2022 року. Він подзвонив, коли вже весь його підрозділ, всі побратими, які разом з ним захищали Маріуполь, склали зброю і потрапили у полон.
«Чекай! Тримайся!» - сказав Богдан.
І ось вже рік і вісім місяців вона тримається.
Лілія і Богдан познайомилися в Інтернеті. Ну а інакше де ще б могла зустрітися артистка балету київської театру і військовий полку «Азов», який ніс службу у Маріуполі.
«Спочатку це була ненав’язлива переписка. Поступово спілкування переросло у серйозні стосунки. Влітку 2020 року я приїжджала до Богдана у Маріуполь. У березні 2022-го Богдан планував переїхати до Києва. Ми будували спільне майбутнє. Проте сталося все не так», - каже Лілія.
Богдан був небагатослівним, і майже нічого не розповідав своїй коханій про службу і про загрози великої війни також. Але був випадок, який змусив Лілію серйозно хвилюватись.
Десь за тиждень до повномасштабного російського вторгнення Богдан приїжджав на річницю загибелі свого побратима. Він затримався у столиці, щоб разом з коханою та друзями відсвяткувати свій день народження. Тож 13 лютого зібралися його друзі, і вони обговорювали, що ось вже цієї ночі Росія може здійснити повномасштабний напад.
Лілія злякалась. Вночі прокинулась, прислухаючись до тиші, і подумала: ну от, ніякого нападу не сталося, все тихо, мирно, значить все буде добре, ми разом.
Проте вже через декілька днів Російська федерація розпочала справжню, повномасштабну війну.
«Богдан був в Маріуполі, я – в Києві, і відчувала абсолютну розгубленість і страх. Мої батьки мешкають у Чернігові, і я все чекала, що вони виїдуть звідти, і ми разом поїдемо на Західну Україну. Але батьки вирішили, що залишаться у місті. Я була одна. Було дуже страшно, тож наступного дня я таки поїхала до Львова», - розповідає Лілія.
Спочатку вони спілкувались з Богданом щодня. Це були короткі розмови, не такі, як раніше. «Привіт, все добре, не хвилюйся». Проте на початку березня навіть таких коротких розмов ставало все менше. Богдан дзвонив через 2-3 дні. А у серці Лілії наростала тривога і страх.
І тоді вона почала шукати контактів з іншими дружинами азовців. Стали створюватися групи в соціальних мережах, жінки переписувались, обмінювалися інформацією, і це допомагало триматися.
Взагалі те, що відбувалося навколо Маріуполя навесні 2022-го, часом Лілії нагадувало якусь погану виставу.
«Мені здавалося, що всі сидять у кінотеатрі із захоплення спостерігають за страшним фільмом жахів. Але для мене і для багатьох інших це було не кіно – це було життя, в якому наші рідні, кохані піддавалися смертельній загрозі.
І найстрашніше, що ми не знали, як маємо діяти, як допомогти, чого, власне, домагатися. В якийсь момент здавалось, що екстракція – це вихід для всіх. Ми створювали і поширювали петиції, збирались на акції, звертались до різних світових лідерів хоча б через соцмережі.
Я була у стані істерики, і пам’ятаю, як писала всім своїм знайомим, просила допомоги, просила поширювати ці повідомлення. Зараз я розумію, що власне і сама не знала, чого саме хотіла від всіх тих людей, чого просила. Але писала і писала. Неможливо було просто сидіти і спостерігати, як росіяни вбивають наших хлопців», - пригадує Лілія найстрашніші дні блокади Маріуполя.
Коли в травні керівництво країни нарешті ухвалило рішення і надало наказ захисникам Маріуполя скласти зброю, для Лілії це стало шоком.
«Не було сумнівів, як вони будуть ставитися до них у полоні. Як бачимо, ми недаремно переживали, тому що саме азовців в ніч з 28 на 29 липня 2022 року в бараці «Оленівка» стратили росіяни. 53 воїна загинуло, а близько 130 було поранено. Це ще раз підтверджує той факт, що полон - смертельна небезпека кожного дня для наших рідних. Тому я певний час не могла взагалі сприйняти таке рішення. Був максимальний рівень несприйняття», - каже Лілія.
Але коли рішення вже було ухвалене, їй подзвонив Богдан. Це було 15 травня. Він був виснажений настільки, що майже не мав сил говорити. Більше мовчав, а потім сказав: «Нарешті це пекло закінчилось. Чекай мене. Тримайся».
І Лілія зрозуміла, що можливо, полон – це, дійсно, був єдиний вихід для порятунку хлопців.
З часу тієї розмови пройшло вже рік і 8 місяців. За весь цей час вона один раз отримала від Богдана коротку СМСку, коли він був в Оленівці. А потом – жодного зв’язку. Де він, як він – нічого не відомо. І ця невідомість вбиває.
Єдине джерело інформації – це обміни, але зараз азовців не міняють. Їх тримають окремо від полонених з інших підрозділів, тому свідчень вкрай мало.
«Ми постійно зустрічаємось з керівництвом координаційного штабу. Вони відкриті. Є можливість і для індивідуальних консультацій, і для групових, коли ми приходимо родинами цілих підрозділів. Проте ми не отримуємо відповіді на головне питання: чому росіяни не вносять азовців у списки на обміни», - каже Лілія.
Вона не наважується розпитувати у побратимів, як ставляться до азовців у полоні, каже що не вистачить сил це дізнатись, але вірить у силу і стриманість свого коханого. Він завжди мав холодну голову, яка допомагала йому в екстремальних ситуаціях. Лілія сподівається, що і зараз це допоможе Богдану вистояти.
Ну а поки стоїть вона – з плакатом у руках на кожній акції, нагадуючи світу про долю захисників Маріуполя.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube