Десь у 2007 році до Маріуполя завітала незвичайна виставка – «Українська повстанська армія: історія нескорених». Вона була створена на основі розсекречених документів Служби безпеки України і містила факти про діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії на сході країни та у Криму. Місцеві комуністи разом з партією Вітренко готували «палку зустріч» організаторам. Під будівлею Маріупольського краєзнавчого музею, де проходила виставка, ледь не відбулася бійка.
Місцева так звана політична еліта не збиралася здаватися і відступати від сталої радянської міфології, попри роки незалежності. Вона продовжувала підтримувати три кити, на яких трималася імперська ідеологія у Маріуполі: «Місто засноване російською імператрицею», «Тут ніколи не говорили українською» і «Тут ніколи не було націоналістичного руху». Тому ця документальна виставка із свідченнями, що не вкладалися у міфологію, зустріла такий нетеплий прийом.
Це були часи, коли якийсь рядовий адвокат у Донецьку міг оскаржити у суді рішення Президента України. Саме так сталося з Указом Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Степану Бандері. З позовом до суду звернувся донецький адвокат Володимир Оленцевич. На думку позивача, Степан Бандера не був громадянином України, оскільки помер 1959 року, тобто до 1991 року. А згідно із законом, вказував Володимир Оленцевич, звання Героя України можуть бути удостоєні виключно громадяни України.
Рішення донецького суду було таким абсурдним, що Партія регіонів вирішила, що його треба хоч якось підсилити. Тому видала розпорядження всім місцевим радам на Донеччині ухвалити нікчемні рішення на його підтримку, щоб хоч якось його легітимізувати в очах громад. У Маріуполі так розстаралися, що разом із Степаном Бандерою вирішили засудити націоналізм як явище, прирівнявши його до державного злочину. Такі заяви лунали спочатку з вуст тодішнього секретаря міськради Олександра Коленкова (зараз втік до Російскої Федерації, прихопивши із собою деяке обладнання заводу «Азовмаш»), потім їх підхопили комуністи, соціал-демократи, блок Литвина, партійна організація «Третя сила», соціалісти і – що найбільше вразило – навіть Українське реєстрове козацтво.
Це були часи, коли один із наступників Олександра Коленкова, секретар міськради Андрій Федай на брифінгу для журналістів розповідав, що виступає проти гасла «Слава Україні!», тому що з цими словами стріляли в спину його дідусю, який працював в НКВС.
Це були часи, коли міська влада, що керувалася ось такими нащадками НКВДистів, протягом 10 років забороняла встановити у місті пам’ятну дошку одному з борців за незалежність України в самому Маріуполі, Миколі Фененку.
І уявіть, що в атмосфері ненависті до всього українського раптом у Маріуполі з’являється ось ця виставка про діяльність ОУН тут, у Приазов’ї.
Журналістка Тетяна Ігнатченко, яка працювала в той час у газеті «Іллічівець» ММК ім. Ілліча, отримала редакційне завдання висвітлити роботу виставки. Але перш ніж вона змогла виконати свою журналістську роботу, їй довелося особисто втихомирювати «борців з бандерівцями», що влаштували провокацію біля музею.
Як це було - дивіться на відео
ОУН у Маріуполі: про що дізналися містяни
Після скандального відкриття виставки, інтерес до неї з боку політичних опонентів згас, і люди отримали можливість спокійно дізнатися проривні факти, які відкривали для світу зовсім іншу Донеччину – український край, де люди боролися за незалежність так само як і решта українців.
Маріуполець Павло Мазур був одним з перших, хто дослідив історію національної боротьби на Донеччині, зокрема і конкретно у Маріуполі. Згодом у цю тему занурився дослідник національно-визвольного руху на Донеччині Олександр Добровольський. Разом з Олександром Добровольським над темою працював історик та краєзнавець з Маріуполя Вадим Джувага. Також досліджувала маріупольське націоналістичне підпілля Валентина Зінов’єва. Всі вони спирались на архівні документи, які зберігала Служба безпеки України, а також спогади людей, які безпосередньо були задіяні у визвольній боротьбі.
Так зусиллями ентузіастів були відновлені старанно приховані «совєтами» історичні факти про ОУН у Приазов’ї.
Організація українських націоналістів розпочала свою роботу на Донеччині у 1941 році. Група оунівців з 12 людей спочатку прибула на Дніпропетровщину і звідти почала розбудовувати мережу організацій на сході України.
До Маріуполя ця група прибула 8 жовтня і почала створювати тут свій осередок. Окрім Маріуполя, осередки ОУН з’явилися також у Горлівці, Волновасі та Костянтинівці.
Підпільна група ОУН в Маріуполі діяла протягом 1941–1943 рр. Начальник Донецького (тодішнього Сталінського) обласного управління НКВС полковник Демидов (це міститься в оприлюднених документах СБУ) вказував, що в окремих містах налічувалися сотні українських націоналістів. Наприклад, у Маріуполі під час гітлерівської окупації було триста оунівців, які діяли в підпіллі. Він зазначав: «Здебільшого до ОУН залучалася інтелігенція, вчителі, лікарі, а також молодь».
Головним представником ОУН на Донеччині був Євген Стахів. Він прибув у місто у 1942 році, коли підпільна група в Маріуполі вже була створена, і очолив роботу.
Євген Стахів, фото Донецької обласної державної адміністрації
«У Маріуполі ми повинні були передати якийсь лист і ночувати у того хазяїна – у рибалки, який проживав неподалік від Азовського моря. На наступний день ми пішли в місто подивитися, що відбувається. У центрі на головній вулиці побачили прикріплену до стіни газету цілком націоналістичного змісту», – писав у спогадах Стахів про Маріуполь.
До складу Маріупольської підпільної групи входили: головний редактор україномовної газети Микола Стасюк, директор друкарні Яків Жижура, а також два молодих хлопці-десятикласники: Володимир Козельський та Борис Кучинський та ще дівчина Надія Сташевська (вони були місцевими).
Оунівці намагалися проникнути у всі гілки влади, для того щоб вести проукраїнську агітацію та розповсюджувати ідеї незалежної України.
Як згадував у своїх спогадах Стахів, спочатку вони спиралися на ідею «Україна для українців». Проте вона не мала підтримки на сході України. Тоді керівники місцевих проводів ОУН стали просувати ідею вільної, незалежної України з рівними правами для всіх – і це змінило ставлення людей. Дуже швидко чисельність організації стала зростати. До активістів ОУН долучалися греки, татари, росіяни, євреї.
Спочатку німці не вбачали в націоналістичному русі загрозу для окупаційного режиму. Вони використовували національну ідею для того, щоб підпорядкувати окуповані ними землі, а перше, що зробили, зайшовши у Маріуполь, – повалили пам’ятник Сталіну у Міському саду, розповів 0629 історик Вадим Джувага.
Фото надані Вадимом Джувагою. Повалення пам'ятника Сталіну в Міському саду
Це спрацювало, але ненадовго. Пригнічені сталінськими репресіями маріупольці спочатку відчули полегшення, але вже після перших розстрілів, які вчинили німці, почали шукати можливості для підпільного спротиву німецькій окупації. Тож дехто став долучатися до оунівського підпілля.
Гестапо відреагувало моментально. Група ОУН була взята в «розробку» таємними агентами. У грудні 1942 р. в Маріуполі почались масові арешти. Передусім гестапо заарештувало керівництво організації – Стасюка, Жежуру, Авраменка-Ірія, Болгарського.
Проте з весни 1943 р. маріупольський провід ОУН відновився. Він мав 4 відділи: організаційний, економічний (або господарський), військовий та політичний. Крім цього, політичний відділ мав підвідділи: радіомовлення, театральний, шкільний та «Просвіти».
Теодор Гриців керував там радіомовленням і українським театром, а відділом преси керував маріуполець Микола Фененко. У роботі з пресою допомагав оунівець Федір Ляшінський. Організаційним відділом керували провідники Володимир Нофенко та Федір Личман.
Але відновлена група ОУН проіснувала недовго. Протягом червня 1943 р. маріупольська підпільна група ОУН була розгромлена. У своїх спогадах Євген Стахів писав, що провокатором, який видав її німецькому гестапо, був Олексій Вальчик. Саме він видав гестапівцям 20 членів підпілля у Маріуполі. Майже всі вони були розстріляні.
Маріупольська газета та «Просвіта» як легальне прикриття українського підпілля
Маріупольська підпільна група ОУН мала у місті легальне представництво – осередок «Просвіти».
Товариство «Просвіта» – українська громадська організація, яка займається культурно-освітньою діяльністю – була започаткована 1868 року у Галичині. На початку ХХ ст. вона поширила свою діяльність і у Наддніпрянській Україні. Єдина мета «Просвіти» – нести українську культуру і українську історію у суспільство. Проте саме така мета не подобалась радянській владі. Тому «Просвіту» комуністи заборонили.
Парадоксально, але вороги – німецькі окупанти - згодом зняли табу з діяльності «Просвіти», її осередок знову почав працювати в окупованому Маріуполі.
Організатором «Просвіти» став Андрій Авраменко. Він народився на Дніпропетровщині. Воював у Першій світовій війні, після повернення з фронту – одразу організував осередок «Просвіти» (ще до Жовтневого перевороту) і брав активну участь у роботі товариства.
Андрій Авраменко, фото - Інститут національної пам'яті
Авраменко неодноразово арештовували органи НКВС за участь у вигаданих ними українських організаціях. Звільнили Авраменка в 1936 році без права проживання в столичних та обласних містах. Тож він оселився в Маріуполі.
З початком Другої світової війни і приходом німців у Маріуполь Авраменко розпочинає активну роботу в царині української культури. У січні 1942 року він очолює місцевий професійний театр ім. Т.Шевченка, у липні – міське товариство «Просвіта». У Маріуполі ставлять українські п’єси, організують дні українських письменників та поетів. У холі театру Авраменко встановив український Тризуб та жовто-блакитні прапори.
Але настав момент, коли німці стали вважати такий потужний розвиток української національної культури небезпечним для окупаційної влади, і змусили ліквідувати українську атрибутику у театрі.
А коли Маріуполь «звільнили» радянські війська, Авраменка заарештували і кинули в камеру НКВС.
«Громадянин Ірій-Авраменко Андрій Васильович був арештований Маріупольським міськвідділом НКВС 24 червня 1944 року за звинуваченням у тому, що проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі, вступив в ОУН бандерівського напрямку, організував товариство «Просвіта» і був його головою, очолював міський театр. Вироком трибуналу військ НКВС Сталінської області від 17 жовтня 1944 року був підданий вищій мірі кримінального покарання – розстрілу. 11 березня 1994 року прокуратурою Донецької області Ірій-Авраменко Андрій Васильович РЕАБІЛІТОВАНИЙ посмертно». Ось така інформація міститься в архівах СБУ.
Окрім театру, українські націоналісти використовували для поширення своїх ідей і пресу. Дослідник Олександр Добровольський порахував, що такої кількості українських газет на території Донеччини та Луганщини, скільки їх відкрилося за часи німецької окупації, не було навіть зараз, у незалежній Україні – 12 українських газет.
В Маріуполі виходила україномовна «Маріупольська газета». Її редактором став маріуполець Микола Стасюк, а активним дописувачем – Микола Фененко.
Микола Стасюк, фото Інституту національної пам'яті
Микола Стасюк народився у сім'ї чиновника у Дніпрі. Навчався у Петербурзькому гірничому інституті, був членом Української студентської громади, членом Революційної української партії (першої української політичної партії в Російській імперії), а після її розколу – Української партії соціалістів-революціонерів (есерів). Під час революції 1905 року Стасюк організовував селянські спілки на Катеринославщині (у тому числі й у Приазов'ї), за що потрапив під нагляд поліції. Написав низку робіт з економіки. Був одним із засновників Центральної Ради, був у складі її виконкому (Малої Ради), очолював Селянську спілку. У червні 1917 р. Стасюк став першим в історії України генеральним секретарем (міністром) продовольства. Після перемоги більшовиків – емігрував, але невдовзі повернувся до УРСР, працював у Академії наук. 1931 р. про нього згадали чекісти та засудили у справі міфічного «Українського національного центру» на 10 років таборів. Після звільнення Стасюк оселився у Маріуполі, працюючи сторожем у міському парку. Колишній політв'язень, який пройшов через табори, отримав певну довіру у німців, чим і скористався для просування української визвольної ідеї.
Микола Фененко закінчив Ніжинський учительський інститут і працював учителем, доки ним не зацікавилися чекісти. За абсолютно вигаданим звинуваченням, Фененко був засуджений на 5 років таборів у 1933 році. Після «відсидки» він приїхав до сестри у Маріуполь, тут і залишився. Працювати вчителем радянська влада йому не дозволила як неблагонадійному, тож він перебивався тимчасовими роботами.
Надгробне фото Миколи Фененка у Маріуполі
1941-го Стасюк та Фененко почали збирати навколо себе проукраїнськи налаштованих маріупольців. Зважаючи на те, що в організованій німцями міській управі потрібен був друкований орган, вже у другій половині жовтня 1941 р. Стасюк вибив у комендатурі дозвіл видавати газету українською мовою.
Фото Вадима Джуваги
Друкарня знаходилася в одноповерховому будинку на місці сучасної школи мистецтв. Очолював її один із українських патріотів Яків Жижура, у минулому офіцер Армії УНР. Жижура був одружений з єврейкою, тому 20 жовтня 1941 р. під час масового розстрілу маріупольських євреїв на Агробазі втратив і дружину, і дочку.
Редакція «Маріупольської газети» знаходилася на другому поверсі історичної будівлі – міського управління міліції, яке згоріло вже під час сучасної війни у 2014 році.
Звісно, що під час німецької окупації газета була цензурована окупаційною адміністрацією. Приблизно 25% інформації стосувалось висвітлення «успіхів німецької армії», проте інша частина газети була присвячена українській історії та культурі. Там друкувались твори української літератури, розвінчувались злочини Сталіна. Члени «Просвіти», які вже побували у сталінських концтаборах, розповідали, які жахи вони там пройшли.
«З грудня 1941 до березня 1942 року «Маріупольська газета» виходила з тризубом у назві. У березні німці «прикрутили гайки» та заборонили «ворожий» символ. Нагадаю, що гестапо оголосило війну ОУН у липні-вересні 1941 року», – розповідає Вадим Джувага, який детально дослідив «Маріупольську газету».
На його думку, найбільш цінними у ній були, звісно ж, місцеві матеріали. З кожного випуску ми дізнаємось, що в окупованому місті з’явився приватний бізнес, працював кінотеатр, відкрилася нова церква.
До свого арешту у грудні 1942 року газету редагував Стасюк, потім Федір Ляшинський, також активіст «Просвіти».
Федір Ляшинський, фото Інституту національної пам'яті
Після звільнення Маріуполя українська «Маріупольська газета» перестала існувати, а її організатори були заарештовані. У тому числі і Микола Фененко.
Фененко – унікальна особистість, внесок якої у розвиток української культури і збереження історії Маріуполя важко переоцінити. Річ у тім, що він у 1942 році очолив Маріупольський краєзнавчий музей.
У період окупації музей став осередком спротиву фашистській владі.
Але те, що робив Фененко не підпільно, а офіційно, було не менш значущим. Він врятував від знищення унікальну бібліотеку музею.
У травні 1943 р., під час другого розгрому підпілля, Фененка заарештували німці, але випустили. Після цього він повністю пішов у підпілля, а після приходу радянських військ виїхав із міста до Ворошиловградської області, де у 1945 р. був заарештований. Йому пригадали його «націоналістичні» статті у «Маріупольській газеті» та засудили до розстрілу, згодом заміненого на 25-річне ув'язнення. Оскільки Фененко проходив просто як «пособник фашистів», а не член підпілля ОУН, у 1955 р. його випустили за амністією. Він повернувся до Жданова, працював учителем географії у вечірній школі, написав дві книги по топоніміці і помер у 1969 р. А у у 1994 р. був реабілітований посмертно.
Боротьба триває
Протягом більш ніж 10 років члени маріупольської «Просвіти» намагалися увіковічнити ім’я Миколи Фененка – встановити меморіальну дошку на краєзнавчому музеї, де працював український патріот і де він врятував унікальні старовинні книги. Дошка була виготовлена за гроші «Просвіти», але із року в рік Маріупольська міська влада забороняла встановлювати табличку.
Чому, спитаєте ви? Адже навіть офіційні правоохоронні органи України реабілітували ім’я українського вченого, дослідника, музейника.
А тому що попри проголошення незалежності України тут, на Сході, при владі залишалися люди, для яких гасло «Слава Україні» було ворожим.
Ось чому могила борця за українську незалежність Миколи Фененка у Маріуполі довгі роки стояла покинутою. А українці у власній країні не мали права вшановувати своїх героїв.
На фото 0629 - пошкоджена вандалами могила Миколи Фененка на маріупольському кладовищі. Пізніше могила була відновлена членами "Просвіти"
Тож війна, яку веде Україна проти російської агресії, – вона в тому числі і за те, щоб повернути українцям право на власну пам’ять.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Хто нагодує Донеччину? Як регіонали створили міф, в який самі ж і повірили
Міф про «народ Донбасу». Хто це вигадав, навіщо, і чому Маріуполь – не Донбас, - ВІДЕО
«Російська пропаганда – як вірус. Це справжня хвороба». Як росіяни створювали найбільшу брехню про «російськомовний» Маріуполь, - ВІДЕО