На Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча довгі роки існувала команда КВН «Іллі-ча-ча». Робітнича молодь у вільний від роботи час писала смішні тексти і виступала на кавеенівських фестивалях. Але на тих фестивалях був також і закритий формат – вечори чорного гумору. І ось там «іллічівці» виставляли команду із зовсім іншою назвою – «Бидло б*ть заводське». Як же органічно заходила і ця назва, і ті жарти на загальноукраїнську авдиторію. Загальне стереотипне уявлення про Донеччину, Схід України, як про «край неосвічених людей», допомагало у сприйнятті специфічного гумору.
Десятки років політична еліта країни підтримувала таке хибне уявлення про Схід. У Маріуполі в системі міської влади протягом багатьох років під культуру був відведений маленький відділ – не управління, не департамент, а лише відділ. У місті, яке було одним з десяти найбільших міст України, не було власної філармонії, а поява камерного оркестру сприймалася як примха декількох людей.
І це не випадковість. Це частина політики.
«Образ цього регіону, промислової частини Сходу, формувався як сталий, ментальний конструкт ще за радянських часів, – розповідає історик та журналіст, засновник Інституту інтеграції Донбасу Сергій Стуканов. – Регіон, який постав унаслідок політики індустріалізації, форсованого промислового розвитку, будівництва промислових гігантів, які мали б живити весь Радянський Союз. Це «радянська кочегарка», за знаменитим висловом Леніна. Тобто це образ, який свідомо формувався радянською владою».
Фото - Еспрессо.ТВ
Цей регіон і населявся людьми, які приїжджали працювати на промислових підприємствах з різних радянських республік. Це був такий «плавильний котел». Культура, на думку Сергія Стуканова, направду, відігравала другорядну роль, принаймні у 20-30-ті роки минулого століття.
Вочевидь після Другої світової війни ця ситуація стала змінюватися, тому що наукоємні виробництва потребували і технічної інтелігенції – якщо не філологів, то людей, які б тямили у виробничих процесах. Тому у регіоні з’являються потужні університети, формуються кафедри, залучаються фахівці із інших регіонів.
«Так у 60-70-ті на Донеччині з’являється дуже потужний прошарок інтелігенції. Але, попри це, ідеологічний образ регіону не змінився, тому що це було вигідно, це давало престиж, особливе фінансування регіону з бюджету Радянського Союзу (дотації на шахти, наприклад). Тобто цей образ був до певної міри тим, що продавалося. І він виявився досить міцним», – зазначає Стуканов.
За часи незалежності України до цього хибного уявлення про Схід додаються нові, досить кепські контексти. Вони задаються вже новою владою, яка запанувала у регіоні.
«Це була комбінація кількох елементів, кожен з яких додавав до цього вінегрету не дуже привабливі відтінки. По-перше, червоні директори, які у 90-х почали приватизацію. По-друге, – кримінальні елементи, які мали зброю і не мали моральних обмежень, тож через рекет і вбивства намагалися встановлювати свої правила. І оця серія вбивств на Донеччині в 90-ті роки – сотні вбивств! – принесла регіону кримінальну славу, адже це транслювалося через медіа на всю країну. (Звісно, і в інших регіонах України були свої кримінальні розборки. Але Донеччина все-таки відрізнялася масштабом). Ну і третій елемент – колишні комсомольці, які просто використали те, що вже було. Вони стали новим політичним класом на Донеччині, який врешті сформував політичний порядок денний і свою політичну партію – Партію регіонів.
Звісно, коли ти політик, ти будеш казати те, що подобається людям у твоєму регіону. Тому політична еліта Донеччини почала консервувати радянськість у гіршому розумінні цього слова».
А її політичні опоненти з інших регіонів України в процесі політичної боротьби почали це використовувати, поширюючи негативні стереотипи про мешканців Сходу.
Так в одній частині України з’явилися «націоналісти», «бандерівці», «ледарі, які скачуть», а в іншій – «бандити» і «неосвічене бидло».
Залишати таке стереотипне уявлення про країну було політично вигідно правлячим елітам. З іншого боку, національні українські медіа були сліпими і допомагали підтримувати цей наратив. Вони бачили лише мейнстрім і не дивилися глибше.
На Донеччині цей мейнстрім формувала Партія регіонів через мережу власних засобів масової інформації. Але за цією інформаційною ширмою ховався і трохи інший Схід.
Інший Схід. Історія Богдана Слющинського
Інколи нам здається, що важливі зміни у суспільстві відбуваються якось самі собою. Наприклад, чи багато людей пам’ятають про те, як у Маріуполі з’явилась дитяча Школа мистецтв замість міського комітету комуністичної партії? Або муніципальний театр ляльок? Або музей народного побуту? Можливо хтось пам’ятає, а куди раптом поділися всі постаменти кривавому Жданову, ім’я якого певний час носило місто?
А тим часом у кожної з цих позитивних змін є ім’я та прізвище – Богдан Слющинський.
Богдан Васильович був серед тих людей, хто створював інший Схід.
Фото надані дружиною Богдана Слющинського, Наталією
Він народився на Львівщині, навчався у Львові і саме це місто зберігав глибоко у серці як найрідніше. В 70-ті роки він поїхав на радянський Сахалін.
«Богдан був музикантом, а в ті часи музиканти мали дуже маленькі зарплати, тож він вирішив там підзаробити грошей, – розповідає дружина Наталія Слющинська. – На Сахаліні Богдан викладав у музичній школі. Потім став директором музичної школи. Стрімко його кар’єра там розвивалася.
Ну а мої батьки поїхали на північ в пошуках романтики, будувати малий БАМ (Байкало-амурська магістраль, – прим.0629). Знаєте, вже у ті часи була дуже помітна різниця: та частина Сахаліну, яка колись належала Японії, була розвинута, пристосована для життя, а на іншій частині не було нічого. Тож влада кликала туди людей на молодіжні будівництва. І мої батьки поїхали туди».
Наталя Слющинська, поки навчалась у музичному училищі, залишалася із бабусею у Маріуполі, а коли закінчила навчання, батьки забрали її до себе, на Сахалін. Там вона і зустріла свого Богдана.
«Уявіть тільки, навкруги – тайга. Зовсім інше життя, не схоже на наше. Дерев’яні тротуари, дерев’яні двоповерхові будинки - як за часів Чехова. Коли тобі 19 років, це здається таким цікавим! Я пішла до місцевої музичної школи винайматися на роботу викладачкою музики по класу фортепіано, і бачу там високого, з чорним довгим волоссям, у чорному шкіряному піджаку дуже красивого чоловіка. Ну такий красень! Моє серце одразу відгукнулося. Ми довгий час просто товаришували. Я йому часто акомпанувала на концертах, у нас було багато спільних інтересів, і так непомітно ми стали парою, вирішили одружитися.
На фото - Богдан Слющинський четвертий ліворуч. Його легко впізнати по капелюху та шкіряній куртці. Наталія Слющинська - друга праворуч.
Весілля було за моїм сценарієм. Я вигадала собі казку, і Богдан постарався, щоб вона стала реальністю. Ми їхали на трійці прекрасних коней. Моя мама пошила особливі попони для трійці, за моїм описом. Одним словом, дівчинка гралася у казку. І знаєте, досить довго я в цій казці жила».
Вони були дуже творчою родиною. Вона стала працювати режисеркою у народному театрі. Він створив ансамбль і багато давав концертів. Батьки Наталі були поруч і допомагали вирішувати побутові питання, виховували їхніх дітей. Щасливе і гармонічне життя.
«Богдан робив просто неймовірні речі. У тій глушині, на Сахаліні, серед тайги, він створив ансамбль, який співав українські пісні. А щоб йому партійні функціонери не дорікали – всюди писав у програмі виступу «слова і музика народні». Він вмів добиватися свого, знаходячи можливості не вступати у конфронтацію», – пригадує Наталія Слющинська.
Але прийшов час залишати ті дикі малозаселені місця. Діти Слющинських підросли, треба було доньку віддавати до школи. Тож необхідно було обирати подальший шлях – чи їхати до Хабаровська, великого міста, де були школи і цивілізація, чи повертатися назад до України. Вони обоє захотіли повернутися. От тільки Богдан рвався до улюбленого Львову, а Наталія – до рідного моря, без якого не уявляла життя. В цьому спорі перемогла вона. У 1983 році родина Слющинських повернулася до Маріуполя.
Богдан Слющинський пішов працювати спочатку заступником директора Палацу металургів, а потім його запросили до дитячої музичної школи, яку він перетворив згодом на першу у місті дитячу Школу мистецтв.
Було багато бажаючих забрати під себе будівлю колишнього міського комітету комуністичної партії, а от бажаючих віддавати дітям прекрасне приміщення в самому центрі Маріуполя – майже не було. Тож Слющинському знадобився весь талант переконання, щоб таки перетворити колишній партком на місце дитячої творчості. Йому допомагала посада, бо у 1986 році Богдан Слющинський прийняв пропозицію очолити відділ культури Жданівської міськради. Це дало йому можливість ще до розвалу Радянського Союзу розпочати запроваджувати політику національного культурного відродження у тодішньому Жданові. І це стосувалося не тільки української національної культури, а і культур інших народів, які проживали у місті, в першу чергу грецького народу.
Традиція проводити карнавали національних культур на День міста була ініціативою саме Слющинського. Ці карнавали і фестивалі національних кухонь стали органічним продовженням політики культурного відродження у місті. Підкреслимо: все це відбувалось в СРСР, де за кожен такий крок у КДБ могли виникнути питання.
«Розумієте, Богдан був дуже розумною людиною, він весь час вчився, дуже добре знав закони, і вмів тупим законам протистояти. Це робило його дуже хорошим керівником. Він був сміливим, але не безглуздо сміливим. Він знав, як спиратися тим, хто докоряв йому такою політикою», – каже Наталія Слющинська.
Тож не дивно, що коли у Жданові розпочалися розмови про необхідність перейменування міста, Богдан Слющинський став одним із ініціаторів цього руху. Він як представник місцевої влади допомагав правильно документувати процес, писати звернення, передавати їх до Москви (бо саме там необхідно було ухвалювати рішення про перейменування міст, і взагалі, в СРСР такого ще не було, щоб перейменування відбувалися за ініціативою від низів, від людей, а не від влади).
А коли Маріуполю повернули його історичне ім’я, саме Богдан Слющинський керував «операцією» з демонтажу пам’ятників злочинцю Жданову.
За часи своєї роботи у відділі культури Богдан Слющинський добився того, щоб на місці колишнього музею Жданова відкрили Музей народного побуту. Допомагав створювати першу історичну бібліотеку імені Грушевського. Сприяв появі першого муніципального театру ляльок. Підтримав оркестр «Ренесанс» – на сесії міськради він вимушений був доводити людям, дуже далеким від культури, навіщо взагалі промисловому місту камерний оркестр. Це сьогодні Маріуполь так пишається своїм «Ренесансом», а у кінці 90-х депутати лише дивувалися примхам чудакуватого начальника відділу культури.
Взагалі Богдан Слющинський завжди захищав людей мистецтва і навіть особисто прохав президента Кучму запровадити професійне свято - День працівників культури (власне, після звернення Слющинського свято з’явилося в українському календарі).
В 2000 році він залишив свою посаду і віддався науковій діяльності. Слющинський двічі захищався і став доктором філософії і доктором соціології (до речі, він був єдиним доктором соціології на всю Донецьку область), створив і очолив кафедру соціології у Маріупольському державному університеті. У 2020 році ім'я професора, Академіка української Академії наук Вищої школи України Богдана Слющинського занесено до видання "Золотий фонд нації".
Віддаючи себе науці, Богдан Слющинський не перестав займатися музикою, писати вірші (він був членом Національної спілки письменників України), брати участь у концертах.
Чи важко було йому, людині, просякнутій українською культурою, мовою, пам’яттю, жити тут, на Сході? Наталія Слющинська каже, що не просто. Не всім подобалося те, що він робив. А після того, як звільнився з муніципалітету, багато його доробок було як гумкою стерто наступниками.
Важко було у спілкуванні, бо Богдан Слющинський розмовляв українською і на роботі, і у побуті. І у зросійщеному Маріуполі це не завжди сприймалося природно.
Проте, попри складнощі, він щодня робив маленькі кроки для того, щоб підняти загальний рівень культури, зокрема української культури, на більш високий рівень у Маріуполі. І робив це, доки російська армія не вбила його, буквально в самісіньке серце.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія та Богдан Слющинські залишалися у Маріуполі, тому що не могли залишити у місті безпомічну стареньку мати пані Наталії. Її будинок, в якому переховувалася родина, був повністю зруйнований.
Будинок батьків Наталії Слющинської. Все, що від нього залишилося.
30 березня 2022 року померла мати Наталії Слющинської. Вони поховали її на городі. А 9 квітня Богдан Васильович пішов заколотити вікна після чергового обстрілу, щоб хоч трошки зігрітися у будинку, коли поруч розірвався снаряд. Його осколок влучив чоловікові у саме серце.
«Мені легше думати, що він загинув ось так, миттєво. Тільки і встиг сказати: «Наталю, я помираю…». Це краще, ніж бути закатованим, як поет Баль, або помирати без ліків у холодному підвалі, як Наталя Харакоз. Але переді мною тепер велике завдання повернутися у звільнений Маріуполь, щоб поховати Богдана так, як годиться, як він того хотів, а не у братській могилі», – каже Наталія Слющинська.
Інший Схід. «Поштовх»
Український Схід насправді ніколи не припиняв боротьбу. І коли у Маріуполі боролися за перейменування Жданова, руйнували пам’ятники тиранам, коли обирали до Верховної Ради члена РУХу Бориса Задорожного, першими у регіоні підіймали синьо-жовті прапори, а пізніше – відроджували національні традиції, у Донецьку молодь створювала найпотужнішу українську організацію «Поштовх».
Її ініціатором став Юрій Матущак. У 2009 році він вступив до історичного факультету Донецького національного університету і вже з другого курсу занурився у громадську діяльність.
«У нас, на Донеччині, шлях до національної свідомості кожен проходить свій. Хтось отримує виховання у родині, хтось прочитав якусь книгу, яка змінила свідомість, але частіше все змінює зустріч. Знакова зустріч з розумною людиною, яка перевертає твій світ, – розповідає Сергій Стуканов, який разом з Юрієм Матущаком запроваджував «Поштовх». – Юрі пощастило отримати освіту і виховання у родині. І він прийшов на істфак вже підготовленим.
Я став розуміти, хто я є, лише на істфаку. Початок 2000-х, приблизно сьомий-восьмий роки, були найважчими. Це був період, коли ти вже усвідомлюєш свій культурний код, прагнеш споживати українське, читати українські книги, дивитись фільми українською, розмовляти українською, а нічого з цього тобі не доступне. Але наступні два роки змінили все. Нам став доступний Інтернет. І світ перестав бути зачиненим».
На фото - Сергій Стуканов на одній із акцій "Поштовху", Фейсбук Сергія Стуканова
Саме в цей час «Поштовх» розширює свою діяльність. Він розпочинав свою діяльність із організації фестивалів, вертепів, проукраїнських акцій на День соборності. Організував гучну виставку «УПА. Історія нескорених», яка наробила галасу на Донеччині.
Вертеп, організований "Поштовхом" у Донецьку
Поступово діяльність організації стала поширюватися за межі Донецького національного університету. До організації стали долучатися студенти із інших вишів.
«Поштовх» став наймасовішої українською молодіжною організацією в Україні. Проте сказати, що ця організація була впливовою в Донецьку, не можна.
«Якщо казати про вплив, то в масштабах Донецька він не був помітний. Про нас стали говорити лише тоді, коли ми виступили ініціаторами присвоєння Донецькому університету імені Стуса», – пригадує Сергій Стуканов.
Цей рух за перейменування набув такого резонансу, що до членів «Поштовху» стали приглядатися у Партії регіонів і навіть стали застосовувати до студентів старі радянські методи тиску. Проте, зупинити рух не вдалося. Університет отримав ім’я людини, яка поклала життя за вільну незалежну Україну.
У 2014 році лідер «Поштовху» Юрій Матущак пішов добровольцем на фронт і загинув 29 серпня, виходячи із Іловайського котла. Його справу підхопили друзі, проте рух поступово став згасати.
Сергій Стуканов, один із активних учасників «Поштовху» з сумом констатує: «Коли ми 15 років тому проводили свої акції, ми хотіли показати Україні і українцям: почуйте і нас, подивиться, існує і інший Донбас! У нас немає грошей, ми на свої акції приїжджали на тролейбусі, а не на дорогих авто. Але ми є! Ми стоїмо тут з прапорами на День соборності через річку Кальміус. Ми говоримо: ми і є український Донбас. Але, на жаль, саме голос українського Донбасу так і не був почутий».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ОУН у Маріуполі. Як влада намагалася приховати правду, - ВІДЕО, ФОТО
Міф про «народ Донбасу». Хто це вигадав, навіщо, і чому Маріуполь – не Донбас, - ВІДЕО