Офіцер Азову Дмитро «Дипломат» Андрющенко у великому інтерв'ю Video NV розповів про оборону рідного Маріуполя та блокаду Азовсталі. Як військовому вдалося вижити під час теракту в Оленівці? Що найважче було у полоні? Чому важлива контрпропаганда і як росіяни поступово «прозрівають»? Також він розповів, чому люди і зараз залишаються у Маріуполі.
Це саме Дмитро на вже всесвітньо відомому відео, де український військовий цілує землю після повернення додому.
— Вітаю, Дмитре!
— Вітаю! У мене такі особисті зауваження. Перше — я реально не розумію, чому виокремлюється оборона Азовсталі і чому вона з 18 березня. Дивіться, по-перше, деякі певні підрозділи — в тому числі тилового забезпечення або командний пункт — знаходилися на заводі Азовсталь з 24 лютого. Тобто з самого початку. Ну тобто це вже відлік якийсь певний. А другий момент — територія, на якій на заводі Азовсталь перебували військові, не могла відліковуватися, на мою думку, з 18 березня, тому що мінімум ще десь по 20−23 квітня велися бої в межах міста, за межами території заводу. Тобто до 15−16 квітня ще навіть на правому березі були наші сили оборони і ми тримали оборону в місті. Тому я б точно не вважав 18 березня якоюсь сакральною датою. Це перше, що я б пояснив глядачам, може, комусь цікаво.
— Це навпаки дуже цікаво, бо ви розповідаєте з позиції того, хто дійсно там був і може розказати.
— Звичайно. І другий момент. Мені особисто — я це всім кажу, комусь це подобається, не подобається — мені особисто з моїми друзями не подобається формулювання тези«оборонці Азовсталі».
Бо ми не є захисниками заводу. Ми не обороняли завод як об'єкт. Ми оборонці міста, оборонці території України, людей, народу України. І завод Азовсталь — це як один з чергових пунктів оборони, де ми змогли закріпитися. Тобто ми не спеціально обороняли завод від когось, бо це чиясь приватна власність. Як іноді кажуть, завод Азовсталь був у власності Рената Ахметова, значить ми захищали власність Рената Ахметова.
— Ні, ну це…
— Ні, я такі тези чув. Це реально так люди деякі кажуть, це взагалі для мене нонсенс. Але захисники Маріуполя з Азовсталі — так, отак буде більш коректно. Це нормально. Тому от такі мої маленькі пояснення, просто це якось для мене більш логічно.
— Добре, що ви це озвучили насправді. А тоді, якщо ми вже почали з цього, скажіть, коли саме ви потрапили на Азовсталь?
— Ми з нашим підрозділом, 2-м батальйоном та суміжними підрозділами, знаходилися на правому березі, частково в центральному районі, а в своїй більшості — в Приморському районі міста Маріуполя, при вже всім відомому так званому відкаті, перекаті на завод. Тому що ми вже не мали змоги оборонятися в межах міста у зв’язку з відсутністю боєприпасів і всього, в принципі, — в першу чергу важкого озброєння. Це було 15 квітня. Хтось дістався 15 квітня, хтось 16-го — хто як, бо ми проривалися в сторону заводу з боями.
— Що тоді було найстрашніше, найскладніше для вас?
— Ви знаєте, я не знаю як правильно сформулювати це. Не тому, що в мене там не було страху, всім було страшно. Ну як всім — з тих, кого я знав, хто були поруч, в нормальному сенсі у кожної людини є страх, звичайно. Але в цілому скажу за себе, що ми зі своїм підрозділом постійно були в роботі. Прямо глобально думати про те, що щось конкретне страшно та складно, часу не було.
Єдине, що можу сказати, що ми відчували на собі кожного дня все більше і більше — це авіацію і КАБи. І кожного дня все це прилітало все ближче і ближче конкретно до нашого бункеру, де був наш командний пункт. І єдине, що ми говорили от з побратимами, з якими знаходилися на нашому командному пункті — про те, що ще пару раз, і дійдуть вже і до нашого бункеру і «розберуть» його. Бо вже на той час якраз відбулася подія, коли два наших бункери, де були військовослужбовці, зокрема в одному з них переважна більшість жінки, були знищені вщент. І був удар по так званій «залізяці». «Залізяка» — це був наш медичний шпиталь, де перебували всі поранені. І вони цілеспрямовано вдарили по нашому військовому шпиталю. І багато військових, які і так були вже важкопоранені, вони ще деяких ще більше поранили, скажімо так, а деяких вбили. І вони загинули тоді. І от це в голові було розуміння, що ще пару прильотів… Одного разу, я як зараз пам’ятаю, з двома товаришами ми вночі лягли відпочивати, і вони [росіяни] втулили прямо тупо в сусідній бункер. У нас там розлетілося — просто стовпи диму. Сусідній бункер знищено, нас розділяла тільки, умовно, одна кірпічна стіна. Реально кірпічна. Ми такі: «Ого!». Але кудись там переходити далі в нас же не було можливості, бо вони поступово, в принципі, знищували бункери, і не так багато місця було, де можна було цілим угрупуванням займати свої місця для того, щоб звідти виконувати якісь задачі. Тому це хвилювало — авіаудари. Ну і, звичайно ж, хвилювало питання, як і де знаходити їжу, провізію, воду і так далі. Оце хвилювало.
Я вірив у наші сили оборони, і вірив у те, що нас зможуть деблокувати військовим шляхом. Я в це реально вірив і всіх в цьому запевняв. І на той момент, хлопці жартували, я був на той момент — в хорошому ще тоді сенсі цього слова, зараз це вже як матюк і «обзывание», — але я тоді був місцевим«Арестовичем», який реально в це вірив. Казав реально фразу«2−3 дні, хлопці до нас вже йдуть, нам допоможуть». Більше того, я скажу, що я знаю, бо я спілкувався з хлопцями, які готувалися до деблокади. Я знав, що деблокада готувалася, я знав, що нам хочуть прийти на допомогу, але з певних якихось військових в тому числі причин не змогли нас деблокувати. Оце все, що я знаю.
— Багато українців залишаються в Маріуполі і на інших тимчасово окупованих територіях. Але ж це не означає, що всі вони зрадники. На вашу думку, хто ці люди і чому вони за два роки повномасштабної війни так і не виїхали звідти?
— В мене думка проста. Перше — це українці. Друге — це наша територія і їх територія, будинки, і вони мають повне право там перебувати і жити. І це наші громадяни. І ми повинні деокупувати ці території. Чому не виїжджають? Відповідь буває інколи дуже проста і прозаїчна. Що людям нема змоги фізично виїхати, бо купа-купа фільтраційних заходів з боку росіян. І буває, що вони в рандомних моментах, з рандомних причин беруть на фільтрації людей, запихують в якісь підвали, ями, тюрми. Ведуть себе неадекватно ,і люди бояться йти через ці фільтрації, я їх розумію. Друге — люди, які залишилися, в них будинки вцілили, більшість живуть у селах. У них є своє хазяйство, кури свині, кози. Їм є хоч на щось жити, щось їсти, кормити себе. І вони розуміють, я з такими людьми спілкувався, знаю, що вони кажуть: ну от, ми виїхали в Україну, в Україні нас ніхто не чекає, вибачте, ніхто житло нам не дасть. Зняти житло — це 5 тис. грн умовно, а якщо це Київ, Дніпро, це 10−15−20 тисяч. У людей немає грошей за стільки знімати квартири, будинки і так далі. Третє — я вважаю, що держава на достатньому рівні досі не забезпечила переселенців тими умовами, щоб люди могли з окупованої території переїхати. Де житло? Де воно? Покажіть мені. Вони там частину, якісь сотні людей запихують в ці вагончики якісь. Ну ви серйозно? Живіть самі у вагончиках. Ну от я хочу реально цим чиновникам сказати: побудуйте собі вагончик і живіть в ньому, з туалетом — дірою в землі. Де житло, де умови, де соцпакет?
Це наша задача як держави, як армії — а армія є частина державного апарату — звільнити окуповані території. Це прописано, в принципі, і Конституцією України, і уставом ЗСУ. Люди не винні, це задача ЗСУ повернути кордони свої. І ці люди не винні в тому, що ми там можемо, не можемо, зараз деокупувати наші території, тому я їх не засуджую. Вони чекають Україну, вони вважають себе українцями. Більшість не хочуть переходити на російські паспорти, за що їх дуже сильно репресують.
— Багато таких?
— Да, я знаю дуже багато. Там дуже багато людей, які залишилися, бо вони хочуть залишити хоча б те, що у них залишилося. Свої квартири, будинки, бо вони знають: як тільки ти виїхав, у твоїй квартирі живе русня. Більше того, якісь там з Далекого Сходу буряти. Люди не хочуть втрачати своє житло вціліле.
Держава на даному етапі не повинна засуджувати цих людей, а зробити все, щоб повернути території, які належать нашій державі, і люди мають повне право там жити.
Прочитати інтерв'ю повністю можна тут.