«Тільки не треба мене жаліти», - сказала Валерія Суботіна на презентації своєї книги «Полон». Презентація відбулася вчора, 27 березня, у великій залі Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого і зібрала сотні людей.
Ці люди почули дуже важливі слова про те, чого насправді потребують ті, хто пережив полон. Їм потрібен не жаль, їм потрібна повага. Бо їхній досвід – того вартий. Їхній досвід - то їхнє життя, і як би не було важко, вони намагалися його жити навіть там, у полоні.
11 місяців провела Валерія Суботіна (Нава) у російських застінках. Пройшла всі кола пекла. Приниження, побиття, нелюдські умови утримання. Все це вона описала в своїй книзі.
Всі фото - Пані Ірина, Фейсбук
«Мені ніколи не буває соромно ні за що, крім відчуття страху перед кимось», - пише Валерія у своїй книзі.
В полоні їй було страшно. Кожного разу, коли вона з посестрами чула кроки вертухаїв тюремними коридорами, її серце стискалося від страху. Про це важко згадувати, ще важче – говорити. Але вона говорить, попри власний біль, заради тих, хто все ще там чекає на звільнення.
«Гражданин начальник, в камере содержится трое задержанных. Жалоб и заявлений нет. Без происшествий. Дежурная по камере – задержанная Карпиленко Валерия Андреевна.
Команда «на вихід». У зігнутому положенні, із задраними високо схрещеними руками вибігаємо з камери одна за одною під крики, зауваження, образи…
Команда «к досмотру» - стаємо обличчям до стіни. Руки підняті над головою і розведені. Долоні вивернуті назовні. Пальці максимально розтопирені. Максимально треба розвести ноги, нас фактично змушують сідати на шпагат. Зі спини підходять «спецназівці» або вертухайки, у кожного тут своя власна методика: хтось наполегливо розсуває твої ноги своїми лапами, хтось просто з розмаху б’є своїми важкими берцями по наших ногах з такою силою, що лишаються криваві синці. Деякі дівчата падають, деякі плачуть від болю і приниження…»
Так Валерія Суботіна описує Таганрог, найстрашнішу буцегарню із тих, в якій їй довелося побувати.
Спочатку вони з дівчатами сміялись з того «гражданин начальник» - настільки дивним, неприроднім і тупим виглядає таке звернення для психічно здорової людини. Але потім їм пояснили, що так повелося ще з радянських часів, і так воно тягнеться досі попри те, що такої країни, як СРСР, вже 30 років не існує.
«А начальниками для нас в колонії були всі, окрім нас», - каже Валерія.
Якщо в Оленівці, куди Валерія Суботіна потрапила одразу після виходу з «Азовсталі», вона відчула, що втратила свободу, то в Таганрозі навіть слово «свобода» було для українців заборонено.
То можете уявити, як дратувало вертухаїв, коли на питання «Навіщо ти наколола собі тризуб і що він для тебе означає», Нава гордо відповідала, що це - герб її країни і для неї особисто він означає волю.
Воля і характер – це і є сама Нава. І ця сила особистості відчувається в кожній літері, написаній її рукою.
До речі, цій руці чималенько довелось попрацювати вчорашнім вечором, бо декілька сотень автографів залишити на білому папері книги – непросте завдання.
Люди підносили книги, фотографувались, дарили квіти – і дякували, дякували – безкінечно. За мужність, за талант, за місію, яку ця тендітна жінка взяла на себе і буде нести, доки останній український захисник не буде звільнений з полону.
Одну з книг, де автографи залишила не тільки авторка, а і командири бригади «Азов», продали на імпровізованому аукціоні аж за 15 тисяч гривень. А одна з учасниць розіграшу, яка назвала суму в 7 тисяч гривень, попросила додатково підписати книгу саме за таку суму, яку вона назвала.
Всі ці гроші підуть в «Азов», щоб придбати речі, необхідні для української перемоги.
Ну а Нава збирається далі – до Дніпра та Харкова, де буде презентувати свою книгу і розповідати про те, як важливо боротися за тих, хто все ще в полоні.
Полон – це мовчання. Люди, які потрапили до російських застінків, позбавлені права голосу. Тому цим голосом сьогодні стала Нава.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube