«Ми - ті хто втратив свої домівки, своє минуле життя і не маємо можливості повернутися до дому - постійно чогось чекаємо. Деокупації, потрібних законів, соціальної допомоги. Постійне очікування! Ти ставиш життя на паузу, немов би все, що відбувається навколо – то не є життя, а лише тимчасове перебування.
Я почала знову жити після Маріуполя лише тоді, коли заборонила собі чекати».
Так каже Меланія Кузьменко. Вона провела в охопленому війною Маріуполі 27 днів – найстрашніших днів в своєму житті. Втратила друзів, похресника…
«Коли руйнується твій світ, важко знайти опору під ногами. Але я впевнена: той, хто вміє щось добре робити у своєму житті, знайде сили піднятися. Головне, щоб було заради кого все це робити».
«Щось буде…»
Меланія Кузьменко каже, що їхня родина була дуже щасливою до повномасштабного вторгнення. І у неї, і у брата, нарешті, вирішились всі нагальні проблеми. Всі змогли вирішити свої житлові питання. Мама з бабусею – жили окремо. Квартира з’явилася і у Меланії, яка розлучилася з чоловіком і сама ростила трьох дітей. Брат зі своєю родиною придбав будинок в самому центрі міста. Все так по-доброму складалося. Тільки живи та радій.
«Мені у Маріуполі подобалося все. От просто все! Ми всі жили у центрі, тут все так зручно. Життя, друзі поруч, робота, дім, школа дітей, гуртки, розвиток.
Мені подобався темп життя у Маріуполі. Ми з ним співпадали і були дуже гармонійними з моїм містом, так мені здавалося.
Старший син вже навчався у Харкові, а незадовго до повномасштабного вторгнення перевівся до Львова. Середній син та донька займалися волейболом, ходили на тренінги з ораторського мистецтва, психологічні тренінги. Це таке було насичене життя. Діти стали настільки дорослими, що мені вже не потрібно було всюди водити їх за руку, і я могла віддаватися повністю улюбленій роботі», - розповідає Меланія.
Простір для підлітків у Маріуполі, організований Катериною Пашковською
Вона працювала в одному з найбільших приватних центрів у Маріуполі – в «Адастрі». А останні 7 років мала власний кабінет масажу і була неймовірна захоплена своєю роботою. Постійні клієнти, приємне коло спілкування.
Вони з родиною жили, не очікуючи лиха, не звертаючи уваги на застороги.
«Але незадовго до повномасштабного вторгнення у мене в салоні сталася така розмова, яка дуже налякала, приголомшила навіть. Моя постійна клієнтка і подруга Валя працювала в дитячому садочку на Італійській, біля будівлі СБУ, і практично всі працівники СБУ водили в той дитсадочок своїх дітей. Ну і звісно спілкувалися з вихователькою. І от незадовго до повномасштабного вторгнення Валя мені сказала: «Ти знаєш, щось буде, погане і небезпечне. Треба бути готовою вивозити з міста дітей». Ось тоді я налякалась. Мене трохи заспокоїло те, що діти співробітників СБУ поки що відвідували садочок, значить, подумала я, можна поки не хвилюватися. Але попросила Валю попередити мене, якщо раптом діти перестануть ходити. Вона попередила – 24 лютого 2022 року…»
Меланія каже, що не хотілося вірити, що це – початок війни. І тільки після того, як подивилася новини по телевізору, стала потроху усвідомлювати, наскільки загрозливою є ситуація.
Вона стала готувати дітей, щоб відправити їх до старшого брата у Львів. Проте одразу це зробити не наважилася, а потім було вже пізно – центр міста почали бомбити.
Меланія з дітьми, а також її мама і бабуся перебралися до брата в приватний будинок.
Не сказати, щоб там було безпечніше, але точно легше виживати, пригадує жінка. В домі був камін, і родина наловчилася готувати прямо там, не виходячи з будинку. А ще можна було трохи зігрітися. У дворі був запас дров та росли дерева, які можна було зрубати за потреби. Був невеличкий підвал.
«Спочатку ми туди не спускалися, але коли вже снаряди стали лягати дуже близько, і в будинку повилітали всі вікна і пробило дах – всі спустилися вниз. Нас було багато – долучилася родина та друзі дружини брата. Тож в підвалі ми могли спати, лише згорнувшись калачиком», - пригадує Меланія.
17 березня вони вперше спробували виїхати із міста. В той день біля їхнього будинку зупинився чи то танк, чи то бронетранспортер. Він був українським.
«Ми підійшли до військового і стали пояснювати, що у нас багато дітей. І ми хочемо спробувати вийти із міста, стали питати, як це зробити безпечно. І військовий сказав, що поки що дуже небезпечно. На виїзді бої, рухатися там дуже і дуже ризиковано. Порадив ще почекати, сидіти в укритті. Дав нам води, дві шоколадки дітям – все що було у нього. Тож ми ще трохи почекали. А 20 березня рано вранці трьома машинами рушили на Бердянськ.
Їхали понад морем і ввечері того ж дня дісталися Бердянська, а далі – на Запоріжжя.
В дорозі на Запоріжжя
Брат поїхав до родичів дружини, а я до старшого син, Олександра, у Львів.
Саша пережив таке, що ворогу не побажаєш, поки нас шукав. Знаєте, йому там, у Львові, було гірше, ніж нам у Маріуполі. Ми-то знали, що живі. А ще ми постійно були чимось зайняті – то їжу роздобути треба, то воду, то зігрітися. А Саша він просто втратив розум. Він припинив навчатися і працювати, майже не їв, не спав. Він просто сидів і цілодобово гортав стрічки соціальних мереж в пошуках будь-якої інформації про нас. Він бачив, що центр міста, де знаходяться всі його найулюбленіші, найрідніші – палає. І нічого не знав, нічого не міг зробити. Я взагалі не знаю, як він це пережив», - каже Меланія.
Старший син Олександр
У Львові Меланія одразу почала шукати роботу – не було ніякої можливості на перепочинок.
«На мені була мама, бабуся і діти. Я не вмію робити збереження – витрачаю все, що зароблю. Тож грошей не було, а жити треба. Мама моя прекрасний лікар-гастроентеролог, Таїсія Моісеєва, вона працювала головним лікарем в «Адастрі». Проте не змогла вивезти із Маріуполя свої медичні документи, тож думала, що в пенсійному віці і без документів вона не зможе знайти роботу. Тому роботу шукала я.
Робота знайшлась. Знаєте, коли людина вміє щось робити добре, володіє професією і не ледача, вона обов’язково знайде можливості для заробітку. Але мені не вдавалося добре почуватися у Львові. Брат покликав мене до Києва, і я ще вагалась. Аж поки середній, Данил, не сказав: «А що правда, що ми можемо жити у столиці?» І вже через декілька днів ми переїхали».
Київ. Нове життя і мрії, які дивним чином стали здійснятися
Взагалі-то старший син давно казав матері, що з її талантом до масажу, з її досвідом роботи вона може набагато більше заробляти у столиці. Проте Меланія не мала жодного бажання змінювати місто. Маріуполь їй здавався найкращим містом для життя. І розмір заробітку на це відчуття дому ніяк не впливав.
Війна не залишила маріупольцям вибору.
Тож Меланія Кузьменко розпочала нове життя у Києві. Влаштувалася у приватний салон, дуже відомий у столиці, і почала там працювати. Вона віддавалася роботі просто шалено. Зранку до ночі, з двома вихідними, розкиданими по тижню. У ці два дні вона лише і встигала, що прибрати і приготувати їжу. І спочатку це було нормально. Треба забезпечувати родину, влаштовувати зруйнований побут, вчити дітей.
Меланія почала заробляти більше, ніж у власному кабінеті у Маріуполі. Проте після року такої праці зрозуміла, що не витримує. Фізично не витримує. Треба зупинятися.
І тоді вона наважилася відкрити власний масажний кабінет, працювати на себе.
«Знаєте, я робила, робила, робила, щоб не думати про Маріуполь, про біль втрат. Я навантажувала себе так, щоб у мене не було часу на спогади, які завдавали страждань.
Я все думала, ну от зараз зароблю грошей, Маріуполь звільнять, і будемо повертатися. Постійно чогось чекала. Мій брат і зараз чекає, вірить. Я більше ні. Я вирішила для себе, що буде так, як буде. Немає сенсу мучити себе очікуванням і стражданнями. Ну не повернемо ми свої квартири – і Бог з ними. Війна змусила зрозуміти, що насправді у житті є найголовнішим. Коли втрачаєш все, стає абсолютно ясно, що найдорожче - це твої рідні, ті, кого любиш. І поки вони поруч – є щастя.
І тоді я заборонила собі чекати повернення. Заборонила думати і шкодувати за втраченим. І як тільки я це зробила – я стала набагато щасливішою».
Сьогодні Меланія Кузьменко працює у власному кабінеті на «Золотих воротах», в центрі столиці. Будь-які види лікувального масажу, відпочинок та релакс, корекція проблемних зон, дитячі масажі.
Розпочинати справу на новому місці виявилося складніше, ніж вона думала. У Маріуполі їй не потрібно було рекламувати себе. За роки роботи спочатку в «Адастрі», а потім і на себе, реклама по типу «сарафанного радіо» робила свою справу. Тепер треба думати, як достукатися до потенційних клієнтів.
«Моя проблема в тому, що я не вмію працювати з Інстаграмом. Мені допомогли зробити сторінку. Але ж треба її постійно оновлювати. Одним словом, поки що не дуже у мене це виходить. Тим не менш, потроху справа просувається. Хотілося б більше клієнтів – але хотіти більшого, це прямо про мене. Тому працюю і рухаюсь вперед.
А ще моя мама, яка думала, що вже не зможе працювати, зараз вийшла на роботу в приватну клініку, і до неї вже черги на прийом. Її це дуже надихає, бо сидіти і відпочивати це не про нашу родину.
Тут, у Києві, я нарешті дозволила собі втілити давню-давню мрію – придбати собаку.
Коли росіяни підірвали Каховське водосховище, я думала забрати якусь собачку, яка там залишилася без хазяїв. Але не вийшло. Довелося просто звернутися до розплідника. І мені порадили взяти Куца.
Куц - джек-рассел-тер’єр. Він не дуже вдало народжувався, і під час пологів у нього зламався хвостик. Тож йому його вимушено купірували. А потім назвали Куцим. Я коли побачила ці оченятка, зрозуміла, що це він і є, наш собака. Тож ми його забрали і тепер він просто Куц».
Син Данило і Куц
Але ж щоб привести собаку в орендовану квартиру, треба домовлятися з власником житла. Зазвичай, такі перемовини ведуть до втрати оренди. Але не у випадку Меланії.
Довгі перемовини з власником квартири привели до того, що вони стали зустрічатися.
Нове кохання, нова робота, новий член родини Куц. Життя триває, попри все, головне – не опускати рук, вважає наша героїня.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube