16 травня виповнюється друга річниця, як Маріупольський гарнізон оголосив, що виконує наказ головнокомандувача і складає зброю, вийшовши з укриттів заводу «Азовсталь».
Але вийшли не всі. Багато захисників та захисниць Маріуполя назавжди залишилися в бункерах металургійного гіганту. Серед них – Олександр Гряник, позивний «Грян».
Сашко служив в «Азові» з 2016 року, але 2 лютого 2022-го його контракт завершився. Теоретично, його більше нічого не зв’язувало з підрозділом, і ніщо не змушувало сідати у гвинтокрил і летіти в окупований Маріуполь, щоб допомагати своїм.
Але саме так він і поступив…
«З дитинства Сашко був дуже жвавим хлопчиком, непосидючим, постійно кудись влізав, падав, розбивав лоба, але ніколи не плакав, мужньо переносив біль і завжди був готовий до нових пригод», - пригадує батько.
Родина Гряників родом з Луганщини. Проте Олександр Гряник народився вже у Києві, куди батька, Сергія Гряника, командирували по роботі.
Жити в Києві і не вболівати за Київське Динамо? Мабуть, це просто не можливо. Тож і Сашко з батьком були палкими прихильниками футболу взагалі і динамівців – особливо. А з 2007 року Олександр Гряник долучився до фанатського руху у столиці.
Фото з родинного архіву Гряників
В 2014 році разом з друзями вони спустилися з футбольних трибун - на Майдан.
«Син був у самому епіцентрі подій, бо по-іншому просто не міг. Так він розумів свій обов’язок, честь і гідність. Коли росіяни почали наступ на сході, і в країні оголосили про початок АТО, тільки мати змогла зупинити його, вмовити не йти на фронт. Дружина дуже просила, і він дослухався. Вступив до економічного університету на спеціальність «міжнародна економіка». Я не дуже розумів, що то за спеціальність така, і ким треба з такою освітою працювати, але Сашко лише сміявся. І вчився. Проте серце не було легким. Він на той час вже почав жити окремо разом зі своєю дівчиною. А коли приходив до нас з матір’ю, казав, що не відчуває спокою. Не може він жерти полуницю на кухні, коли знає, що його друзі гинуть на сході», - пригадує Сергій Гряник.
Тож у 2016 році Олександр Гряник підписав контракт з полком «Азов» і розпочав службу. Батьки про це дізналися вже постфактум.
Фото з інстаграму Сергія Гряника
Він служив у Маріуполі, воював на Світлодарській дузі і в багатьох інших гарячих точках сходу України.
«Він ніколи не розповідав нам про службу. Коли не спитаєш – все добре, я в Маріуполі, - каже батько. – От тільки зараз, після його загибелі, коли ми отримали документи і побачили, що перелік його бойових виходів – аж на два листа тексту, зрозуміли, якою була служба Сашка насправді. Він справжній герой».
2 лютого 2022 року його черговий контракт, вже третій, закінчився. Олександр Гряник повернувся до дому, у Київ, на відпочинок. І зайнявся тим, чим захоплювався у житті найбільше - мандрами та горами. Гори завжди були другим після футболу великим захопленням хлопця. Він підкорив майже всі відомі вершини Карпат, піднявся на п’ятитисячник у Мексиці, поїхав до сестри на Кіпр і піднімався в гори там. Тож коли у його службі настала перерва, він теж поїхав у Карпатські гори.
«Знаєте, коли син повернувся додому і кинув свій рюкзак, я декілька разів намагався той рюкзак розібрати, розкласти речі, - розповідає батько, - так Саша забороняв мені це робити. «Не чіпай, хай стоїть», - відповідав мені він. Сашко постійно був на телефонному зв’язку зі своїми азовцями. Вони зустрічались, щось обговорювали. Вони знали, що насувається війна. Вони готувалися, розробляли план дій. Вони були готові».
Олександр Гряник повернувся з відпочинку у горах 20 лютого, а через 4 дні він вже пішов захищати Київ, відправивши батька з матір’ю до сестри на Кіпр. «Чим менше вас залишиться у місті, тим легше нам буде його захищати», - казав він.
Тож батьки поїхали з країни, а Олександр Гряник залишився рятувати людей, вивозив багато кого з окупації, під обстрілами, а потім звільняв Гостомель, Бучу, Ірпінь.
Він був кулеметником у складі мобільної групи, яка нищила колони броньованої техніки на Київщині. Про роботу його групи переповідали історії місцеві мешканці. Деякі з тих історій долітали і до батьків.
«Ми з дружиною жили у страшній тривозі. І коли звільнили Київщину, видохнули з полегшенням. Але ми раділи зарано. Сашко і не думав зупинятися. Він став збиратися на схід, у Маріуполь, рятувати своїх друзів-азовців. Нам з матір’ю нічого не казав. Не хотів нас турбувати. Для нас у нього завжди були однакові слова: «У мене все добре». І лише з сестрою він ділився, куди їде та навіщо».
Наприкінці березня він зв’язався з батьками по відеозв’язку. Був щасливий, підняв чарку за звільнення Київщини, хоча взагалі-то ніколи не пив. Казав, що безмежно любить всю свою родину.
А 29 березня 2022 року він вже сидів у гвинтокрилі і летів до Маріуполя. Батьку довелося випитувати правду у доньки, щоб дізнатися про це.
Олександру Грянику не пощастило отримати поранення у перший же бойовий вихід у Маріуполі. З групою хлопців він сидів у засідці, треба було виглянути і подивитися, де російський танк. Він визирнув, але танк побачив українських захисників першим. І вистрелив. Потім ще. Перший снаряд не розірвався, лише оглушив, а другий був розривним. Олександр з друзями вижили, але Сашко отримав поранення. Легендарний медик Асан, який рятував хлопців та дівчат на «Азовсталі» навіть тоді, коли вже не залишалось ліків та знеболювальних, врятував і Сашка. Проте витягти уламок снаряда із ноги хлопця не вдалося – в тих умовах це було дуже ризиковано.
На прийомі у доктора Асана, інстаграм Сергія Гряника
Проте до інших, більш сприятливих для операції умов Сашко не дожив…
8 травня, у День матері, Олександр Гряник зміг додзвонитися до мами і сказати, як сильно її любить. А через півтори години після цього на шпиталь росіяни скинули надпотужну авіаційну бомбу, ФАБ, який проламав бетонні укриття.
Розпочалась пожежа. І від Олександра Гряника, який лежав на 3-ярусному ліжку у шпиталі, залишився лише попіл.
Важко підібрати слова, щоб розказати, через що пройшли батьки, коли їх попросили здати ДНК-тест для визначення, де саме залишки їхнього сина. Голос батька тремтить, коли він розповідає, як довго тривала експертиза, що під час пожежі кістки рук їхнього хлопчика зліплися з кістками іншого хлопця, який лежав на іншому ярусі ліжка. І експертам довго довелось розділяти останки. Це жах, який назавжди.
Але назавжди також і пам’ять. Другий рік поспіль Сергій Гряник зберігає пам’ять про сина, збираючи групу його друзів, побратимів і навіть просто чужих, але небайдужих людей для того, щоб разом піднятися у гори. Гори, які так любив Олександр Гряник.
Вперше піднялись минулого року групою понад 150 людей. Цього року Сергій Гряник спеціально людей не збирав, але друзі все одно відгукнулись, і близько 40 людей, в тому числі двоє маріупольських дітлахів, піднялися на гору Хом’як у Карпатах.
«Наступного року (боюся планувати, бо живемо у таких час), якщо все буде добре, хочу в пам’ять про Сашка піднятися на гору Петрос. Для мене дуже важливо, щоб пам’ять про сина жила. А ще – дуже хочеться бути там, де був він, бачити те, що бачили його очі. Дивитися на світ його очами…»
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube