Коли влітку 2014 року бойовики захопили Донецьк, органи влади виїхали з міста і перереєструвались у Маріуполі. Донецька обласна рада жодного разу не змогла зібратися у вигнанні. Її керівники один за одним йшли у відставку, а обрати нових у неї не виходило.
У березні 2015 року влада на підконтрольній Україні частині області перейшла новоствореній військово-цивільній адміністрації, пише видання ОстроВ
Люди, що залишалися працювати в обласній раді, певний час ще сподівалися на її переобрання. Але у Києві вирішили, що проводити вибори лише в частині області – незаконно і неправильно: це послало б невірний сигнал людям в окупації, що від них відмовилися, а бойовикам і їхнім кураторам - що їм піддалися.
Тож, апарат ради продовжував працювати, хоча займатися йому скоро стало нічим. Його не розпускали, на нього просто перестали звертати увагу, і люди самі продовжували звідти йти. Зрештою все, що від нього залишилося, підпорядкували обласній військовий адміністрації.
Після початку повномасштабної війни і втрати Маріуполя в штаті облради залишилося всього дві людини: керуюча справами і бухгалтерка. В обласному бюджеті на 2024 рік на утримання цього апарату – оплату праці і підтримку сайту – виділили понад 1,5 млн гривень.
“Припинення Донецької обласної ради у зв’язку з утворенням обласної військової адміністрації чинним законодавством не передбачено”, – якось виправдовувально зазначили в ОВА у відповіді на запит “ОстроВа”.
Війна без правил
У 2015 році в Україні ще не виробили єдиний підхід до управління населеними пунктами, де припинили роботу органи самоуправління: у деяких прифронтових містах і селах тривалий час не було просто жодної влади. Про окуповані громади навіть не йшлося: ніхто не думав керувати ними у вигнанні.
Але досвід проб і помилок того періоду не додав, здається, нічого до рішень вищого керівництва держави у 2022-24. Очільники місцевих рад так і не отримали інструкцій, як поводитися в окупації, що призвело до нових кримінальних справ з одного боку і нових трагедій з іншого.
Мер Херсона Ігор Колихаєв, який кілька разів закликав Київ дати розпорядження і інструкції, які допомогли б йому і його колегами лавірувати між колабораціонізмом і забезпеченням основних потреб громадян, які опинилися в окупації, вже майже два роки у полоні. Ольгу Сухенко, старосту села Мотижин на Київщині, вбили разом з чоловіком і сином. Валерію Марченку і Вадиму Бойченку, мерам Ізюма на Харківщині і Маріуполя на Донеччині, досі дорікають тим, що вони “втекли” зі своїх міст.
І загалом, замість того, щоб розробити і впровадити чіткі правила для очільників громад, які опинилися в епіцентрі війни, уряд і Офіс президента плекають ручний режим керування такими громадами.
“Фактично, людям придумують роботу”
Як і у 2014 році, у 2022 українській армії вдалося звільнити деякі з окупованих і сильно постраждалих від бойових дій громад. Очільники і співробітники їхніх органів влади змогли повернутися і поновити роботу. Решта залишилися чекати.
Органи влади окупованих громад продовжують отримувати державне фінансування, їхні працівники, хоч і розпорошені по всій країні, продовжують отримувати зарплати. Але займатися їм, якщо бути відвертими, за великим рахунком, нічим. Послуги, які надавали і фінансували їхнім мешканцям мерії нині окупованих громад, ті зараз отримують у своїх нових громадах. Тож чим більше минає часу і чим важча ситуація на фронті, тим частіше виникає запитання, як довго може тривати паліативна підтримка таких органів влади.
Посадовці всіх рівнів відповідають на нього переважно однаково: для звільнення потрібна не тільки армія, але і цивільні команди, вже готові зайнятися відновленням української державної влади на звільнених територіях. Тобто, розпускати законно обрані органи влади окупованих громад недоцільно. Інші додають, що це й неможливо з точки зору права.
Але всередині цих переміщених адміністрацій і виконкомів вже почалися ті ж самі процеси, що призвели до муміфікації виконкому Донецької обласної ради. “ОстроВ” проаналізував майже триста декларацій працівників виконкому Маріупольської міської ради за 2023 рік і знайшов, що в третині з них не задекларовано зарплату, що означає, що працівники перебувають у безстроковий неоплачуваній відпустці. Притому велика кількість із них – майже виключно жінки – живуть тепер не в Україні. Певна кількість людей також звільнилися. Більшість із тих, хто продовжують працювати, отримують мізерні зарплати.
Копирсання в задекларованому майні – і фактично в сімейних справах – дрібних посадовців ставить багато етичних дилем, бо йдеться про частину спільноти, яка бачила війну, що йде, у чи не найжорстокішому її вигляді. На відміну від більшості інших зруйнованих міст, Маріуполь, перш ніж знищити, росіяни повністю оточили: кілька сотень тисяч людей опинилися у пастці, кілька десятків тисяч загинули у ній. Багато з тих, хто вибиралися з міста, втративши все майно і часто ще й найближчих родичів і друзів, щоб якось врятуватися, змушені були проходити ще й через жахи російської фільтрації.
Можна зрозуміти тих посадовців, які, як і інші маріупольці, старобільці, херсонці, тощо, вибравшися таким чином за кордон, вирішили не повертатися в Україну, де жодне місце не є безпечним. Важко засуджувати в таких обставинах і тих, хто продовжують отримувати зарплату за роботу, яка вже очевидно не має сенсу. Деякі з них вже пенсійного або передпенсійного віку, коли знайти нову роботу навіть у рідному місті майже неможливо. Інші мають маленьких дітей або опікуються літніми батьками. Деякі до того ж втратили на війні чоловіків або інших близьких людей, які приєдналися до війська.
Але ситуація в країні, яка вже два роки майже повністю залежить від іноземної матеріальної підтримки і справи якої на фронті виглядають все більш кепсько, ставить низку інших етичних запитань, що стосуються фінансування органів влади окупованих громад. Йдеться не тільки про етичне ставлення до західних союзників, та й не тільки про етику.
На відміну від посадовців нижчого рівня, заступники мера і начальники департаментів виконкому Маріупольської міської ради отримують семизначні чи близькі до семизначних річні зарплати. Декларації мера Вадима Бойченка більше не доступні в реєстрі декларацій НАЗК – Бойченко скористався можливістю приховати їх як близький родич військовослужбовця, – але доступні декларації семи (!) його заступників. Річна зарплата кожного них – понад мільйон гривень.
Дані з їхніх попередніх декларацій свідчать, що з року в рік зарплати керівників територіальної громади, якої фактично більше немає, суттєво зростають.
Це стосується не тільки Маріуполя, але маріупольський випадок – найяскравіший.
На додаток до офіційної зарплати, деякі маріупольські високопосадовці майже явно отримують додаткові виплати від “Метінвесту”. Так, дружини двох заступників міського голови Маріуполя, Сергія Захарова і Сергія Орлова, задекларували за 2023 рік по сім мільйонів зарплат від металургійного холдингу Ріната Ахметова.
Анна Мурликіна, головна редакторка незалежного маріупольського видання 0629, впізнає в цьому схему, яку “Метінвест” запровадив у Маріуполі ще у 2015 році, щойно його ставленики прийшли до влади в місті в результаті місцевих виборів. Скоро після того журналісти побачили, що мільйонні зарплати в “Метінвесті” почала отримувати дружина новообраного мера, яка до його обрання була домогосподаркою.