Микола Ахбаш народився і виріс у невеличкому селищі Ялта, що біля Маріуполя. Дорослішання хлопця збіглося з початком дослідження свого етнічного коріння - культури надазовських греків. Попри складності вивчення рідної «сплячої» мови, Микола досяг такого рівня володіння, що робить переклади румейською українських класиків та сучасних поетів.
Микола - правоохоронець, який був змушений вийти з Маріуполя, щоб не потрапити в полон, рік служив в Авдіївці, отримав поранення під час подвійного удару росіян в Покровську. Після операції та реабілітації продовжує нести службу та... писати вірші та байки рідною мовою.
Культуру всмоктував майже підсвідомо
Микола зізнається, що навряд чи міг би назвати свою родину такою, де б спеціально привчали до рідної культури чи наголошували на її збереженні. Але він виховувався у селі Ялта і підсвідомо знайомився з її елементами - піснями, сталими виразами, музикою, кулінарними вподобаннями.
«Поступово я почав розуміти, що це частина мого народу, а значить - частина мене, - зізнається Микола Ахбаш. - Але навіть досліджувати це було складно, бо більшість культурних надбань поступово зникали з найстаршими носіями культури. І кожне наступне покоління мало все менше уявлення про національну мову та культуру».
Микола пояснює, що велику частину інтелігенції та освічених людей, які зокрема друкували газети, писали вірші, грали в театрі, знищили у 1937-38 роках. І результат цього геноциду відчувається й зараз: трагедія сильно вдарила саме по духовній складовій населення надазовських греків.
«Тому це неймовірно складно відродити. Ще на перших курсах інституту я став цікавитися цим питанням: розпочав з дослідження звичаїв та традицій, та фіксуванні лексики. Але писати румейською, яка є мовою мого роду, я почав тільки у 22 роки. У школі трохи вивчав новогрецьку мову, яка граматично близька до румейської, тому у мене вже було розуміння того, як вона влаштована» - пояснює Микола.
Головним завданням для нього стало поповнення лексичного запасу. Спочатку це було 500 слів, потім він вже міг розуміти найпростіші діалоги. Час від часу він ходив спілкуватися з компетентними мовцями, більшість з яких були дуже літніми людьми. Вони або пригадували назви, або підтверджували ті, що Микола відшукував у словниках.
«На жаль, і донині я не є активним носієм мови, бо в мене дуже мало практики живого спілкування. В мене бабуся та дідусь добре знають румейську, але навіть в родині нею постійно не розмовляють, - зізнається Микола. - Коли я почав цікавитися цією темою, то спеціально просив їх розмовляти зі мною румейською. Але я вже не часто там бував, бо навчався у Харкові, потім працював у Мангуші, а перед великою війною жив та працював у Маріуполі».
Без чітких вказівок, але кожен - по власній совісті
У ніч, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Микола перебував на службі на території райвідділку у Маріуполі. Майже одразу оголосили загальну тривогу, і попередили, що вона вже точно не навчальна. Увесь особовий склад підняли по тривозі для отримання подальших вказівок.
«Нам наказали охороняти критично важливі об'єкти Маріуполя. Я звільнився з одного наряду та одразу заступив в інший. Загалом три доби я постійно був у бронежилеті й зі зброєю - ми охороняли водонасосну станцію в Іллічівському районі міста», - розповідає Микола. На жаль, в нього не збереглося жодної фотографії того часу — падаючи під час обстрілів, він розчавив бронежилетом телефон, на який знімкував.
Йому вдалося виїхати з міста ще до оточення Маріуполя. Таке рішення він прийняв, бо насправді не було точних вказівок, як діяти: інформація доходила уривчаста та часто — суперечлива.
«Ми не знали правильної відповіді на це важке питання, тому, коли з'явилася можливість евакуюватися, я і багато моїх друзів вирішили їхати, щоб не потрапити в полон і не залишитись в окупації, - каже Микола. - Так сталося, що кожен мав діяти на власний розсуд — як підказувала совість».
На жаль, констатує поліцейський, він бачив, як дехто з перших днів просто склав зброю і відверто налаштовувався на співпрацю з окупантами. Про когось він навіть не підозрював: люди відмовлялися служити у поліції України, коли ще навіть не було розуміння, як розгортатимуться події.
«Наскільки я можу припускати за прізвищами, зрадниками виявилися колеги різних національностей - і греки, і руські, і українці, і вірмени - та які завгодно етнічні групи. Тому я не бачу сенсу казати про це, як про якісь певні тенденції. Я думаю, що картину лояльності надазовських греків до окупантів роблять окремі одіозні особи, за прикладом яких чомусь намагаються робити висновок про цілий народ».
Микола каже, що з його кола спілкування багато надазовських греків виїхало з окупації, він має колег-греків в поліції, знайомих — у ЗСУ, а особливо багато - у ДСНС. Але жодної статистики з цього приводу зараз просто не може бути, бо навіть останній перепис населення проводився у 2001 році, і майже чверть сторіччя ніхто не знає нічого не тільки про вподобання людей, а й просто кількість тих, хто взагалі вважає себе надазовськими греками.
Я з цього села, і це — головне
Але він відверто каже, що багато людей, дійсно, підтримує те, що робить зараз Росія. Зазвичай це стосується представників старшого покоління, які взагалі без прив’язки до етносу більш вразливі до пропаганди та «навколорадянської» ностальгії.
«Ми ж розуміємо, що навіть в окупації — на Донеччині, Луганщині, Херсонщині чи Харківщині — далеко не всі підтримують росію. Багато хто є заручниками ситуації, які просто фізично не можуть покинути територію. Знаєте, як кажуть дуже літні люди у будь-якому регіоні країни: я хочу померти вдома. Особливо, якщо все у житті пов'язане з цим місцем - будинок, в якому жили кілька поколінь, могили предків, які є місцем сили. Це дуже тримає насправді», - каже Микола.
Він пояснює, що історично так сталося, що ідентичність надазовських греків багато в чому будується саме на рідному селі. Якщо при зустрічі запитати грека, звідки він, перше, що він назве - це назву села. До Другої світової війни це була доволі закрита спільнота, де навіть засуджувалися міжетнічні шлюби. І народ був, у більшості своїй, сільський. Та й зараз більшість надазовських греків проживають в селах, а молодь їде на навчання, залишається у містах і майже повністю втрачає зв'язок з етносом, хоча й традиційно демонструє більш патріотичні настрої.
«Накрило» другою ракетою
Вже 1 березня 2022 року Микола Ахбаш отримав нове призначення — охороняти громадський порядок у прифронтовій Авдіївці. А вже у 2023 році поїхав працювати до Покровська, де й отримав 7 серпня поранення під час подвійного удару окупантів по готелю «Дружба».
Микола не мав бути в епіцентрі прильоту, бо в нього вже закінчився робочий день і він відпочивав вдома. Але з балкона орендованої квартири він побачив вибух, після якого стовп диму і пилу, який підіймався з п'ятиповерхівки, що розташована одразу за готелем.
«Мене охопив жах, коли я почув крик моєї колеги, яка проживала саме в тій п'ятиповерхівці: вона гукала свою маленьку доньку. Я вхопив невелику сумку, в якій лежали турнікет, бандаж, пара бинтів, пластирі, ножиці, рукавиці, і чимдуж побіг до місця прильоту, - згадує поліцейський той день - Хвилин, може, за п'ять-сім я вже був з іншої сторони готелю, безпосередньо біля будинку, який прийняв ракету».
Не знайшовши колеги, Микола підбіг до іншої постраждалої. Жінка лежала під деревом, та мала травму ноги та руки. Хтось їй вже наклав турнікет, тож, Микола перевірив, чи прослуховується пульс на кінцівці й надав маркер, щоб позначити час встановлення турнікета. На той час до місця прильоту приїхала поліція та ДСНС, і кілька хлопців вже ходили по верхньому поверху п'ятиповерхівки: Микола згадує, що хтось з них кілька разів крикнув, що там придавило живу людину.
«А потім я побачив, що на лавці вглибині двору лежала старенька з травмою голови. Над нею схилився дід, вочевидь, чоловік, який щось бурмотів, не спиняючись ні на мить, - розповідає Микола. - Я підійшов з іншого боку лавки – до ніг бабусі. Гомілка лівої ноги мала достатньо велику рвану рану зліва, кровотечі майже не було. Можливо, була зламана кістка, тому довелося накласти бандаж. Почали прибувати Швидкі, я пішов покликати когось, хто має носилки, щоб забрати з лавки бабусю. Ми поклали бабусю на м'які ноші, які вхопили троє парамедиків, я та двоє вдягнених у цивільне хлопців. Почали нести в глибину двору в сторону вулиці Маршала Москаленка. Всю дорогу заважав дід, який постійно чіплявся до кожного з нас по черзі й щось кричав. У цей час хтось викрикнув «Зараз буде другий вибух!» Ми рухалися до автомобіля, переступаючи уламки будинку й обірвані кабелі».
Микола заскочив через багажні двері всередину автівки та прийняв ноші з бабусею. Потім відійшов до тротуару, щоб перевести дух і визначити подальші дії. Приблизно через 5 секунд донісся різкий гучний свист, який стрімко посилювався.
«Я зрозумів, що це друга ракета. В ту ж мить упав на узбіччя в траву, руками затулив вуха, відкрив рот. Пролунав вибух. Одночасно відбувся різкий яскравий спалах. З неба посипався пісок. Я одразу ж підскочив. Болі ніде не відчував. Очі були засипані піском. Стояла густа пилюка, чорний дим. Майже нічого не було видно. У вухах лунав писк, який нагадував той, що видає телевізор під час «профілактики», тільки значно гучніший, - розповідає Микола. - Я інстинктивно пішов швидким кроком в напрямку свого будинку. Можна сказати, пробирався на осліп. Коли вийшов з хмари пилу і диму, зустрів якогось поліцейського. Той сказав мені, що з лівого боку в мене тече кров, а в сорочці дірка».
У Покровській ЦРЛ Миколі зробили рентген та надали необхідну медичну допомогу. З його тіла дістали уламок металу діаметром 1-2 мм. Іще один уламок ракети розміром 10 мм залишався в тілі: його видалили вже у Румунії, куди Микола та ще п’ятеро поранених поліцейських потрапили на реабілітацію.
Абетка, «Два кольори» та вірші Жадана
Навіть велика війна не заважає Миколі бути амбасадором рідної мови. Наприклад, він у 2022 році у Покровську записав віршовану румейську відеоабетку, яку планували знімати у Ялті на березі моря, але не встигли. Презентували її вже у 2023 році у Києві.
А почалися публічні виступи Миколи з флешмобу у Фейсбуці. Активісти закликали до дня Рідної мови записати коротке відео з віршем румейською мовою. І він виконав відомі на увесь світ «Два кольори» у перекладі Дмитра Демерджі - члена Спілки письменників України, уродженця селища Урзуф, який робив переклади популярних пісень або віршів, які йому подобалися.
«А моїм першим авторським перекладом був «Заповіт» Тараса Шевченка. І хоча на той момент існували кілька перекладів, які зробили такі «стовпи», як Георгій Костоправ, Леонтій Кіріяков, Антон Шапурма, але саме ялтинським діалектом не було, - каже Микола. - В мене є ще переклад Шевченка - вірша "Реве та стогне...". Але більшість - з поезії Лесі Українки, яку я дуже люблю».
В рамках проєкту «Розділові» від агенції «АртПоле» Микола Ахбаш перекладав уривок з вірша Жадана. Літературно-музичну композицію послухати можна тут.
А ще на своїй сторінці в Фейсбуці Микола записує такі невеличкі жарти-байки, які мають давню традицію в селах надазовських греків.
«Це такий специфічний елемент культури - жарти про мешканців сусіднього села. Я все життя пам'ятаю, як у нас в Ялті складали жарти про мешканців Урзуфа. А там, коли буваєш, можна почути такі невеликі історії про нас. Тому мені було цікаво їх записати, щоб зберегти, - каже Микола. - Деякі з них були складені давно, але, як й уся народна творчість, постійно з'являється щось нове. Деякі я навіть складаю сам».
З таких жартівливих байок якось у Миколи вийшло справжнє філологічне дослідження: він хотів написати про село Зоря, яке розташоване між Сартаною та Малоянисоллю. Там популярним є прізвище Зал, тому придумалася така гра слів: як родина Зал запросили до себе у зал знайомих з різних селищ. І для цієї історії він зібрав кілька десятків смішних, на його погляд, прізвищ надазовських греків.
«Я потім опублікував це і неочікувано для мене почалися коментарі від греків, чиї прізвища не потрапило: а чому нас не згадали, чому нас не покликали до Залів? Довелося прислухатися і тепер там вже понад 1600 прізвищ», - каже Микола.
Микола пише й власні вірші. Один з них — про Маріуполь — увійшов до мінікниги «Ми повернемося». Цей твір про відчуття людей та їхню внутрішню силу, коли вони опинилися під обстрілами, але знають, заради чого борються, і вірять у перемогу. Він також про сім'ю, яка наразі не може бути разом через війну. Прочитати його можна зокрема румейською, новогрецькою та дослівним перекладом українською на сторінці в ФБ автора
«ЗАПОВІТ»
Тарас Шевченко, 1845 р.
(в перекладі румейською мовою надазовських греків, ялтинсько-урзуфським діалектом)
ВІСІЯТЬ (стирно́ тъє́льма)
Тъє́л на ка́нун т’ стирно́ тъє́льма-м,
На путъа́н камі́я:
Парахо́сьт мє́на, сі́друфь-м,
Амє́с т’ Украні́я,
Пас т’ псіло́ уба́ ’с та чьо́ля
На скапсьт т’ дъіко́м ні́ма
На куг ти́га урья́зьт Дъні́пур
Куда́-му пудъі́на.
Монь пус Дъні́пур дъа пай т’ є́ма
Душмані́й апє́ра-м,
Садна́ дъа ’гніфі́с, дъа є́ркум
Сту Утъьо́-Патє́ра:
Дъа фік та вуна́, та за́ня
На паракалі́г-Тун,
На Тун прушчіні́с… ма ко́ма
Дъє ’гнурі́з Афто́на.
Парахо́сьт-м, глітутъі́т ’х та
Пє́дъікла-шчяні́я
На тюно́сьт т’ душмані́й є́ма
Аппа́н т’ Ліфтирі́я.
О́ди дъа зісьт мєс т’ тюну́рій
Дуня́ харумє́на,
На мі зілмуні́т камі́я
На 'ндє́псьт апіс т’ мє́на.
_____
Ніко́лась Ахба́ш
Хрістуїна́рсь, 2020