Маріупольчанка Афіна Альбрехт (дівоче прізвище Хаджинова) говорить українською так само впевнено, як і німецькою або англійською. Важко повірити, що взагалі-то її рідна – російська. Але ця легкість – не якась природня схильність до вивчення мов, а результат кропіткої праці.
Взагалі, все, чого вона досягла сьогодні – результат великої роботи над собою. Афіна Хаджинова зробила успішну кар’єру у бізнесі, зараз балотується у складі німецької Партії Зелених до Штутгартського муніципалітету і взагалі вважає, що вона дуже пасує Німеччині з її схильністю до порядку та організованості.
Її історія розбиває вщент всі балачки про те, що українці потрібні Німеччині лише задля чорнової роботи і що чужинцю неможливо стати успішним там. Вона змогла стати своєю для німців, при цьому не втративши власну ідентичність.
«Війна в Україні, насправді, допомогла мені зрозуміти, хто я є, і в чому моя цінність. І зараз я намагаюся допомогти українцям, які приїхали до Німеччини, тікаючи від війни, знайти себе і своє місце тут, навіть якщо це місце буде тимчасовим», - каже Афіна.
Навчання плюс щасливий випадок
Афіна Хаджинова народилась і виросла у Маріуполі, навчалась на економічному факультеті Приазовського державного технічного університету. ПДТУ мав партнерський проєкт із університетом Вюрцбургу. І на третьому курсі Афіні випав шанс потрапити до програми студентських обмінів.
Це була суцільна випадковість. По програмі мав би їхати інший студент, але у нього змінилися плани, він поїхати не зміг, і університету терміново довелось шукати іншу людину, яка б мала базовий рівень німецької і могла б представляти університет у Німеччині.
Афіна Хаджинова вивчала англійську, мала базовий рівень німецької, тож їй запропонували поїхати на 6 місяців до Німеччини на навчання.
«Я була у захваті від Німеччини. Виявилось, що мій характер, мої погляди, мій менталітет дуже пасують до Німеччини. Я дивилася, як люди переходять дорогу на зелене світло, а на червоне – зупиняються, як прибирають сміття і миють вулиці, які вони активні тут і була у захваті від цього», - розповідає Афіна.
В університеті система навчання також сильно відрізнялася від українських стандартів. Вона не була ієрархічною. І це надихало.
Після стажування Афіна Хаджинова повернулася до Маріуполя, отримала магістерський ступень, а потім їй запропонували пройти магістерську програму в університеті Іспанії. Після Німеччини їй дуже хотілося рушити далі, але вартість навчання була 3 тисячі євро.
«Це був челендж для моєї родини, ми не були заможними. Але мої рідні підтримали мене і зібрали цю суму. Я прожила в Іспанії півтора роки. Спочатку навчалась, потім працювала. Але мені не сподобалось там. Мабуть, якщо б я опинилась в Іспанії зараз, після 30-ти років, мабуть, я б захотіла там жити. Іспанці насправді дуже правильно живуть, зараз я це розумію. Вони отримують задоволення від життя, працюють, щоби жити, а не навпаки. Це правильно. Але в 20 років мені хотілося щось робити, досягати, будувати кар’єру, і тому я стала шукати можливості для того, щоб повернутися до Німеччини».
В 2010-му це зробити було не так просто. Можливостей для українців було небагато плюс візовий режим. Тим не менш, Афіна знайшла програму, яка дозволила їй втілити свою мрію – це програма Au-Pair.
В Європі ця програма дуже популярна серед молоді. Там досить поширена практика, коли молоді люди одразу після школи не вступають до університетів, а їдуть в інші країни – навчаються жити без батьків, вивчають мову, культуру інших країн. І ця програма допомагає реалізувати такі плани.
Молоді люди живуть у приймаючих родинах. Як правило, на них покладають певні зобов’язання, наприклад, догляд за молодшими дітьми. Натомість людина отримує безкоштовне житло, їжу і навіть невеличкі гроші. І головне – можливість вчити мову.
«Для мене дуже важливо було підтягнути німецьку і скласти іспит на рівень А2. Без цього неможливо було отримати візу у Німеччині. Мені дуже пощастило з родиною, яка погодилася мене прийняти. Вони дуже хороші люди, і я досі підтримую з ними зв’язок. Просто везіння, що вони розмовляють не на діалекті, а на класичній німецькій, тож цілий рік, який я у них жила, я розмовляла тільки німецькою. Я обклеювала душ німецькими піснями і співала в душі, я читала вголос німецькі книги, я дивилася німецькі фільми, навіть коли не розуміла їх. Протягом того року у мене була лише одна дівчина, яка розмовляла зі мною українською. Всі інші – німці. І це дало результат. За рік я вивчила німецьку на такому рівні, що склала іспит. Для мене тоді питання стояло так: або я складаю іспит і влаштовуюсь на роботу, або треба повертатись до дому. І у мене все вийшло. Я розсилала резюме, і у мене було декілька інтерв’ю (так у ЄС називають співбесіди – ред.). Я навіть мала можливість обирати пропозиції. Все склалося. Я працевлаштувалася у логістичну компанію Schenker Deutschland AG».
Ось тут, на першому робочому місці і почалась справжня інтеграція у німецьке суспільство.
«Спочатку мене всі ненавиділи»
Коли живеш в родині, ти постійно поруч з одними людьми, вони до тебе дуже лояльні. Коли ти починаєш працювати, зустрічаєшся з широким спектром дуже різних людей. Команди, клієнти, менеджмент.
«Спочатку мене всі ненавиділи. Я була перфекціоністка-відмінниця. Я все старалася покращити. А на мене дивилися як на ворога: «Да хто вона така, що пилить ніжки стільця, на якому я сиджу?!»
А я просто звикла працювати на результат і хотіла бути ефективною.
Моя начальниця мені потім пояснила, що у мене є проблеми з комунікацією, з тим, як я розмовляю з людьми. Ми, українці, на відміну від німців, говоримо дуже різко. Це тільки здається, що німці різкі. Насправді, це не так. У них в розмові закладено дуже багато таких «респект-слів», вони завжди висловлюють повагу і залишають в розмові місце для того, щоб домовитися. Ми ж, українці, не такі, у нас або чорне, або біле, і ми говоримо про все прямо. Така прямота часто сприймається за грубість у німців і лякає їх», - каже Афіна.
Тож їй довелося вчитися і цьому. І через короткий час її призначили вже керівником одного з департаментів. В 24 роки!
«Насправді, я була емоційно до цього не готова. Робота просто виснажила мене. Я важила 51 кг. І я подумала, що просто не витримаю такої напруги. Тож коли мені запропонували роботу в Mercedes Benz Bank AG, я погодилася. Це була не керівна посада, і я мала змогу відпочити. Але через певний час вирішила повернутися до лідерства і знову претендувати на посаду Team Lead (лідер команди, напрямку, відділу – ред.).
Я пропрацювала там більше чотирьох років, а потім мені стало трохи нудно. І коли мені запропонували роботу у страховій компанії Adam Riese GmbH, я погодилася. Ця позиція дуже багато чого змінила для мене. Бо вона повернула мене до роботи з людьми, і я зрозуміла, що саме від цього отримую найбільше задоволення. Я вмію розмовляти, вмію домовлятися, вмію заспокоювати людей, знімати конфлікти і спрямовувати людей на спокійну і продуктивну роботу. Це мені дуже допомагає.
Тому якось природно було, що паралельно з роботою я стала багато часу приділяти волонтерський роботі».
Волонтерство і війна в Україні
Волонтерством у Німеччині займаються майже всі. Це філософія життя. Саме так німці розуміють демократію – як активну участь у суспільному житті. І тому вважають будь-які форми активності громадян – цінними.
Афіна Хаджинова займалася волонтерством з дитинства, ще в Маріуполі. Тож її участь у волонтерському русі у Німеччині було і потребою душі, і частиною інтеграції.
Афіна долучилася до української громадської організації у Німеччині «Українське ательє культури і спорту», uaks.de. Це організація з довгою історією і потужною програмою. Вони видають єдиний у Німеччині німецько-український часопис Gelblau - Gelblau.net. Журнал існує вже сім років. І над ним працює великий колектив – редактори, автори, дизайнери.
«Коли розпочалась війна в Україні в 2014 році, ми загорілися ідеєю представляти Україну у Німеччині. Тому ми не тільки видавали журнал, а і проводили виставки, фестивалі української культури, показували українське кіно. А коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення… Не знаю, як взагалі вивезла все це. Тут, у Штутгарді, я взяла на себе дуже великий обсяг обов’язків по допомозі біженцям. Добре, що мене на три місяці відпустили з роботи».
Афіна з іншими волонтерами організували у Штутгарті гарячу лінію, і вона особисто чергувала на ній. Розселяли людей, вели реєстрацію, перекладали, збирали речі першої необхідності. Афіна координувала різні види допомоги. І за цю роботу вона отримала нагороду - конкурсна комісія назвала її людиною року у Штутгарті в 2022 році.
Українська громада у Німеччині і зараз дуже багато робить для інтеграції своїх земляків. Афіна Альбрехт, наприклад, проводить тренінги для жінок, які шукають роботу, разом з маріупольцями організовувала виставки, показ «20 днів у Маріуполі».
І вся ця громадська діяльність стала для неї шляхом у політику, бо коли отак багато займаєшся соціальними проблемами, стає зрозумілим, де і що треба покращити, щоб допомога була більш ефективною.
Політика у Німеччині – це про людей
«В Маріуполі політика була для мене дуже далекою, так само, як і реальна політика від реальних людей. У Німеччині все по-іншому. Тут політика – це і є люди. Звісно, тут теж є приховані сторони, але в цілому це дуже відрізняється від того, що я бачила у Маріуполі. Справжня демократія – це брати участь, можливість впливати на життя суспільства. Волонтерство – одна з форм демократії, політика – це ще одна її форма.
Я взагалі дуже підтримую демократію, бо плюралізм політичних позицій – це спосіб максимально покрити дуже різні інтереси людей. Неможливо однією партією задовольнити всіх, тому партій має бути багато в муніципалітеті, вони мають представляти різні настрої, різні позиції і різні потреби мешканців. Мені найближче позиція Партії Зелених. Вони дуже прогресивні, там дуже багато жінок у складі, а я вважаю важливим залучати до влади якомога більше жінок, бо у них інший спосіб мислення, і це допомагає виправляти помилки, які наробили чоловіки за останні 100 років».
Участь у муніципальній політиці в Німеччині, як і в Україні, вважається політичним волонтерством, тобто не оплачується. Проте це можливість впливати і покращувати.
«Розумієте, я ж була всередині всіх процесів, я бачила недоліки, і я сподіваюсь, зможу багато чого змінити на краще», - каже Афіна Альбрехт. Її задачи – це інтеграція та діджиталізація.
Афіна обіймає 5 номер у списку кандидатів від Зелених, тож має дуже багато шансів потрапити у муніципалітет. 8 червня відбудуться вибори. А вже 10 червня буде відомий результат.
Але Афіна, не чекаючи результатів, вже долучилася до проєкту «Укріплення громадянського суспільства українців у Штутгарті», який запровадив Фонд громади Штутгарта - Bürgerstiftung Stuttgart, тож сподівається, зможе більшою мірою допомагати своїм землякам.
«Більшість жінок, які приїжджають з України, ніколи в житті не ходили на співбесіди і не писали резюме»
Війна дуже вплинула на життя українців не тільки всередині країни, а і за її межами.
«Так сталося, що через чотири роки мого перебування у Німеччині Україна стала великою частиною мого життя. Це сталося через війну. Якщо чесно, це мені дуже допомогло - я змогла зберегти в собі українську ідентичність. Фактично, всередині мене зараз зберігаються одразу дві ідентичності – українська та німецька. Тут для цього навіть є термін окремий – гібридна ідентичність. Я відчуваю, що я вдома, і тут, у Німеччині, і в Україні теж.
Не треба вибирати. Необхідність вибору (або ти тут, і забувай про те, ким ти є, або повертайся) – це нікому не потрібно. Не треба відмовлятися від того, ким ти є, тому що жодне рішення ми не ухвалюємо на все життя. Сьогодні я тут, у Німеччині, і мені добре, а через 5 років я, можливо, захочу повернутися до України.
Тому я всім переселенцям раджу дивитися на той час, який вони проведуть у Німеччині, як на досвід».
Можна використати ці два-три роки, щоб добре вивчити німецьку, а потім, повернувшись в Україну, брати участь у міжнародних проектах, реалізувати себе завдяки знанням мови. Можна дослідити досвід Німеччини у вирішенні соціальних питань, а потім в Україні спробувати реалізувати свої знання.
Коли ставишся до свого тимчасового перебування в іншій країні з таких позицій, легше сприймати себе в нових умовах, вважає Афіна Альбрехт.
Зараз вона проводить семінари українців у Штутгарті – як шукати роботи, як писати резюме, мотиваційні листи, як проходити співбесіди.
«До мене на семінари приходять лише жінки. Уявіть, лише одна з 25 жінок має досвід написання резюме і співбесід. Більшість отримувала роботу по знайомству, через інститут, якось так. Виключення – це жінки з Києва або Одеси, великих міст. А загалом – наші жінки абсолютно не вміють себе продавати на ринку праці. Вони стільки вміють, стільки всього зробили професійно і особисто, але прохання розповісти про себе стає для них шоком. На жаль, дуже невпевнені у собі. А тут ще і німецька мова. Тому це дуже складно», - ділиться Афіна.
Вона намагається проводити мотиваційні зустрічі з жінками, які приїхали у Німеччину два роки тому, але вже змогли успішно працевлаштуватися.
«Ми жартома називаємо ці курси «Як знайти роботу у Німеччині і не поїхати кукухою». Коли я розповідаю про свій досвід, дівчата кажуть, що я поганий приклад, приїхала сама, приїхала давно, готувалася до цього Але коли ми запрошуємо тих, хто приїхав, як і більшість, два роки тому, але вже влаштували свою кар’єру, жінки думають: «Ну добре, якщо вони змогли, то і я зможу. Це допомагає. Є прогрес», - розповідає Афіна.
Інша ситуація із молодими людьми.
«Молодь, яка ходить одразу в дві школи… В їхніх очах вже немає світла»
Проблеми молоді – окрема складна історія. У молодих людей, які разом з батьками покинули свої домівки, геть інші проблеми, ніж у дорослих.
«Більшість з них вимушена навчатися одразу в двох школах – німецькій та українській. Вони дуже втомлені. В їх очах вже немає світла», - каже Афіна.
За її даними, вже були суїциди. В Штутгарті був один випадок, на півночі країни також, і були випадки, коли змогли завадити дитині накласти на себе руки.
Молоді люди, у яких родини залишились в Україні, або один із батьків залишився в Україні, вони хочуть додому. Там друзі, звичне середовище.
Підлітковий вік і так складний, а тут ще ця німецька, нічого не зрозуміло, без друзів, без спілкування. Багато хто в таких умовах провалюють навчання, а в Україні мали успіхи.
Ті, хто емоційно налаштувалися, змогли прийняти нові обставини, - у них все виходить. І не важливо, залишаться вони тут чи повернуся в Україну – у таких дітей все буде добре. Але ті, хто відмовляються приймати обставини, з ними складно.
«У нас в Штутгарті в центрі міста багато таких молодих людей збираються, багато п’ють там, є наркотики. Мені дуже шкода цих дітей. Вони ні в чому не винні, вони просто діти, які не справляються, тому що їхні батьки не справляються. І я думаю зараз, як їм можна допомогти», - каже Афіна.
Вона хоче спробувати встановити з тими дітьми контакт. Можливо, вийде витягти їм з тієї ями, в якій вони опинилися.
Чотири проблеми, з якими найскладніше впоратися українцям
Найбільша проблема, з якою стикаються українці у Німеччині, - це мова. Вона складна. Сильно відрізняється від української, і навіть від англійської. А ще багато діалектів. Складно розуміти, що кажуть на вулиці, у супермаркетах. А ще до цього додається академічна німецька, якою ведеться офіційне листування німецької бюрократії. Афіна каже, що цю академічну німецьку навіть самі німці погано розуміють, тож для українців тут потрібний спеціальний перекладач.
До речі, сама німецька бюрократія - це друга велика проблема, з якою стикаються наші переселенці. Бо вони ж всі приїхали з «Дією», а тут – майже немає діджиталізації, всі контакти з чиновниками – через листи на пошті. І це людей просто лякає і заганяє в стрес.
Третя проблема, яка поки не гостра, але вже нависає над людьми – що робити після березня 2025 року, тому що питання статусу ще не вирішене після цієї дати. І це напружує людей, вони не розуміють, що треба буде робити, щоб залишитися, це нервує.
Ну а четверта проблема зараз стосується переважно чоловіків-українців. В Німеччині зараз близько 200 тисяч чоловіків з України. Після нових рішень українського уряду та парламенту у багатьох з них виникнуть проблеми, коли настане термін оновлювати свої документи.
Тож попереду, напевно, всіх очікує ще багато викликів, з якими легше буде впоратися, якщо допомагати один одному, вважає маріупольчанка Афіна Альбрехт.
В матеріалі використані фотографії з інстаграму Афіни Альбрехт
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube