У радянські часи в Сибіру побудували десятки концтаборів ГУЛАГу, де зокрема утримували політвʼязнів, а також спецпоселення, куди були депортовані тисячі українців, кримських татар, естонців, литовців, латвійців, вірмен, німців, фінів та інших представників репресованих народів.
Століття потому Росія досі відправляє українців до Сибіру, увʼязнюючи їх в тюрмах з нелюдськими умовами. Одна з таких тюрем, відома як "Північний вовк", була сформована на базі законсервованих будівель колишнього 501-го табірного підрозділу ГУЛАГу.
Нині в сибірських катівнях перебуває 26-річний боєць "Азову", захисник "Азовсталі" Сергій Михайленко. За останньою інформацією, яку отримувала його дружина Тамара, азовця утримують саме в колонії "Північний вовк".
Про увʼязнення Сергія жінка дізналася з російських Telegram-каналів після того, як над ним провели незаконне судилище у Донецьку. Захиснику Маріуполя винесли "вирок" – довічне увʼязнення.
Тамара не отримувала від Сергія листів і бачила його лише на пропагандистських відео. Щоб врятувати чоловіка та інших незаконно засуджених полонених, жінка доїхала до самого Ватикану, аби зустрітися з Папою Римським.
Дружина азовця розповіла про своє кохання та боротьбу за чоловіка, виживання у Маріуполі, незаконні судилища над полоненими, нещодавній візит до Папи Римського та надію на обмін "Українській правді. Життя".
Життя до 2022-го...
23-річна Тамара Корягіна родом з Маріуполя, як і її чоловік Сергій. Вони разом уже понад 6 років. Колись навчалися в одній школі, але не знали про це і знову зустрілися вже у студентські роки.
"Мій чоловік – найкращий для мене. І я просто не уявляю своє життя без нього. Він душа компанії, веселий, надзвичайно чуйний, добрий, сміливий, завжди готовий прийти на допомогу", – так Тамара описує коханого.
З 2019 року Сергій долучився до лав "Азову", а Тамара навчалася в Запоріжжі на факультеті іноземної філології. У 2020 році, коли розпочався локдаун, закохані почали жити разом.
Тамара заснувала школу англійської мови для дорослих та дітей, а Сергій, окрім служби, цікавився графічним дизайном та античною літературою.
"Коли я була на першому курсі університету, ми просто спілкувалися. Почали будувати серйозні стосунки, коли мені виповнилося 19 років. Планували наше весілля. На жаль, поки що його не було і деякі гості вже ніколи не прийдуть, тому що ми втратили дуже багато друзів. Ми тільки розписалися", – сумує Тамара.
Потім була жахлива весна 2022-го. Сергій боронив Маріуполь, а Тамара чудом залишилася жива.
"Ми жили біля "Азовсталі", а в перші дні окупанти більше обстрілювали сусідні райони. Ми просто ходили до драмтеатру, тому що це було своєрідне серце новин. Там можна було отримати допомогу від військових і поліцейських, які залишилися в місті, взяти трохи гарячої води та їжі.
Я пам'ятаю, як я виходжу з драмтеатру, переходжу дорогу і падає бомба. Цей жах у мене досі стоїть перед очима. Я дивом вижила. Пам’ятаю місцевого чоловіка, який біг до мене весь в крові. Я бачила, як він помер, але не могла йому нічим допомогти", – пригадує жінка.
Тамара виїхала з Маріуполя 18 березня. Увесь цей час, з кінця лютого, у неї не було звʼязку з Сергієм.
Останній раз Тамара говорила з чоловіком 16 травня 2022 року, коли він з телефона друга написав: "Не хвилюйся, все добре. Ми отримали наказ виходити в полон. Скоро побачимося, готуйся до весілля".
"Із цим повідомленням я живу вже третій рік. Ми не отримуємо ніякої інформації про наших рідних. Ми бачимо тільки судилища над ними у Telegram-каналах і російських ЗМІ", – розповідає дівчина.
"Росія досі живе часом, коли людей засилали до Сибіру"
6 червня 2023 року – день, коли Тамара вперше побачила свого чоловіка після його виходу з "Азовсталі". Ну, як побачила…
Росіяни опублікували відео, на якому Сергія змусили зізнатися у злочинах, яких він не скоював. Чоловік був схудлий, блідий та зморений. Впізнати у ньому кремезного азовця тепер було важко.
"Я спочатку не звернула уваги на те відео, оскільки це дуже поширена практика серед росіян – публікувати ролики такого характеру. Але потім мені написали друзі і сказали, що це транслюють по всіх росЗМІ.
Коли я подивилась відео, я не могла повірити, що то мій Сергій. Його просто не впізнати. Чула, що він заїкається. Підозрюю, що це наслідки катувань. Я просто плакала весь день: здавалось, що всередині мене померла частинка душі", – пригадує Тамара.
Тоді дружина азовця вперше потрапила на психологічну реабілітацію. Але вона навіть не підозрювала, що їй доведеться бути ще сильнішою, адже з того дня Сергій перебував під російським фальшивим "слідством".
16 січня 2024 року. Росіяни опублікували фото з незаконного судилища у Донецьку, під час якого Сергія "визнали винним" за фальшивими звинуваченнями. "Вирок" – довічне увʼязнення у колонії особливого режиму.
Після цього, за словами Тамари, її чоловіка утримували у виправній колонії №3, відомій як "Полярний вовк", що у західній частині Сибіру за Полярним колом (ИК-3 УФСИН России по Ямало-Ненецкому автономному округу – рос.).
"Я побачила пустий погляд, бліде обличчя. Він був дуже-дуже худий і легко вдягнений, хоча на вулиці був мороз. Я знаю, що зараз він перебуває в Сибіру, в тій самій тюрмі, де був Олексій Навальний. Також, можливо, з квітня 2024 року він сидить в "одиночці". Це дуже страшно.
Я не могла в це повірити, тому що у XXI столітті люди літають в космос, розвиваються нові технології, але Росія досі живе у часі, коли людей засилали до Сибіру. Я читала про це лише в книгах і не думала, що можу опинитися на місці цих людей", – розповідає жінка.
Жінка не отримує жодних листів та дзвінків від чоловіка. Вона мусить стежити за російськими ресурсами, адже це єдиний спосіб дізнатися, що її коханий принаймні живий.
"16 січня я побачила відео із зали суду і почула, що йому присудили довічне. Але за що? За оборону Маріуполя? Здається, тоді вже була моя третя реабілітація, тому що я зрозуміла, що ситуація із судилищами критична", – ділиться жінка.
Із російських Telegram-каналів Тамара дізналася, що Сергій отримав струс мозку під час так званої "прийомки" (групового побиття). Він страждає від панічних атак через контузії і тортури. Тамара навіть не знає, чи видали йому теплий одяг.
"Я чула, що в Сибіру їх дуже погано годують, можуть відправляти на важкі роботи: не просто склеювати пакети, а тягати якісь камені, виконувати каторжну роботу. Це суперечить Женевським конвенціям, за якими росіяни взагалі не мають права судити полонених", – розповідає Тамара.
Ситуація жінки – не поодинока. Захисники Маріуполя отримують величезні "вироки": 20-30 років і навіть довічне увʼязнення лише за одне – оборону рідного міста.
За словами Тамари, їх відправляють у жахливі місця, зокрема, колонії для довічно засуджених: "Черный дельфин", "Полярная сова", "Северный волк" і "Вологородский пятак".
"Ситуація з незаконними судами вийшла з-під контролю, тому що у нас тільки з "Азову" понад сто засуджених. Наприклад, є азовці, яких утримують в "Чорному дельфіні". Це одна з найстрашніших тюрем в Росії.
Дуже важко психологічно, коли ти розумієш, що людина, із якою ти плануєш прожити все життя, перебуває за Полярним колом. І ти просто божеволієш від невідомості, тому що не знаєш, чи їв він сьогодні", – ділиться Тамара.
11 травня 2022 року дружини азовців Катерина Прокопенко та Юлія Федосюк приїхали на аудієнцію до Папи Римського та передали йому фотографії поранених з "Азовсталі". Рідні захисників "Азовсталі" благали про екстракцію бійців з Маріуполя на територію третьої країни.
Чи можливо визволити незаконно засуджених полонених?
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими кажуть, що так.
"Звісно, отримання якогось фейкового вироку – це великий стрес для родин військовослужбовця чи незаконно увʼязненої цивільної особи. Але з точки зору перемовин, отримання вироку не є перешкодою для обмінів.
Потрібне тільки бажання протилежної сторони забирати колаборантів і своїх військових. Наразі цього бажання у них дуже мало", – пояснює речник Координаційного штабу Петро Яценко.
Станом на 30 червня 2024 року, Координаційному штабу відомо про кримінальне переслідування 620 військовослужбовців у російському полоні, але реальна кількість може бути більшою. Всупереч Женевським конвенціям, російська сторона не повідомляє Україні про відкриті кримінальні провадження, тому Координаційний штаб може лише моніторити повідомлення російської прокуратури та ЗМІ.
Координаційний штаб відстежує всі місця утримання українців на території Російської Федерації та на тимчасово окупованих територіях України – вже нарахували 104 таких локацій.
Наразі лише 29 незаконно засуджених бійців були звільнені з полону. Основною проблемою, за словами Петра Яценка, є недостатньо часті обміни. Попри те, що багато росіян потрапляє в полон, Росія не хоче забирати своїх військовиків та намагається сповільнити процес обміну.
"Тюрми розташовані на досить великих відстанях одне від одного. Це і сумнозвісна Мордовія, і Таганрог. Фактично ставлення всюди негуманне, наші люди зазнають тортур і принижень, а умови абсолютно не відповідають Женевським конвенціям.
У 1949 році були зміни до Третьої Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими, де йшлося про медичну допомогу, достатнє харчування, можливість зв'язку з рідними, повагу до людської гідності, відсутність тортур. Нічого цього немає. Навіть у тих місцях, де нібито трохи краще годують і трохи менше бʼють, умови значно гірші, ніж забезпечує Україна для росіян", – каже Петро Яценко.
Росія не дає представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста можливості відвідати місця утримання і поспілкуватися з полоненими. Координаційний штаб наголошує, що міжнародна спільнота має тиснути на РФ, щоб вона припинила тортури, надавала військовополоненим медичну допомогу та можливість зв'язатися з рідними.
"Стан здоровʼя полонених стрімко погіршується. Багато хто не може зв'язатися з рідними понад два роки, на відміну від росіян, які мають можливість і посилку отримати, і поговорити телефоном.
Дуже важливо, щоб світова спільнота тиснула на Росію, посилювала санкції, всіма можливими дипломатичними та економічними методами спонукала росіян припинити тортури. Тому що наші люди повинні повернутися живі", – наголошує Петро Яценко.
Також речник Координаційного штабу пояснив, що повернути військовополоненого, який вже отримав "вирок", може бути простіше, ніж повернути людину, "процес" над якою триває.
"Коли йде так зване "слідство", то росіяни відмовляються міняти людину, посилаючись на те, що, мовляв, процес не завершений. Були такі прецеденти. Коли вже людина має цей вирок – хоч і величезний, і фейковий, – для судової системи країни-агресорки це вже може не бути перешкодою.
Якщо росіяни все-таки захочуть когось зі своїх забрати, то людину, яка має термін, можна буде поміняти. Вирок – це не привід для зневіри, хоч це і важко для родин", – каже Петро Яценко.
Прочитати статтю повністю можна тут.