Двічі втрачати все. Сьогодні це не така вже рідкісна історія. Тисячі людей з Донецька та Луганська, які в 2014-му залишили свої домівки і розпочали будувати життя десь в Україні, знову «обнулилися» у 2022-му. Здавалося б, людський ресурс не безкінечний, і сил на те, щоб знову і знову бігти по колу, збираючи себе із уламків, просто не вистачить. Але зараз саме такі люди демонструють не абияку стійкість і здатність починати все спочатку попри виклики долі.
«Я цього точно не очікувала, що після всього, що довелося пережити, я стану «історією успіху», ну тобто просто зможу бути щасливою. Коли мені після Донбасу приписували такий успіх, це звучало як знущання, бо насправді життя буле дуже важким. Але зараз я дійсно відчуваю, що моє теперішнє життя – це мій успіх, на який я заслужила», - каже журналістка із Донеччини Марина Курапцева.
Вона двічі з 2014 року пережила вимушену міграцію. Спочатку тікала під обстрілами з охопленої війною Донеччини, а в 2022 році знову вимушена була рятуватися від війни, цього разу вже у Німеччині.
«Я родом з Єнакієво. В 2014-му там були страшні обстріли. Наш дім залишився між двома арміями – російською і українською, йшли запеклі бої. Я виїжджала з Торецька, який тоді теж був під вогнем. Батьки евакуювалися із Єнакієво. Зустрілися ми тільки у вересні 2014-го у Покровську, де був розташовувався евакуаційний пункт», - пригадує Марина.
Спочатку вони родиною 11 місяців жили в селі на Львівщині, у гуртожитку, а потім приїхали на Київщину. З 2017 року – у Бородянці, де і зустріли повномасштабну війну.
Бородянка опинилася в епіцентрі пекла. Місто палало, виїзд звідти був перекритий, і Марині разом із сестрою та батьками довелося 5 днів просидіти у підвалі.
Марина Курапцева в перші дні повномасштабного вторгнення, Бородянка
«Ми змогли евакуюватися 2 березня. Нам дуже пощастило, - розповідає вона. - Коли Бородянка була фактично знищена, нас вивезли КамАЗом пожежники. Хлопці-рятувальники просто збирали кого де могли, і нам пощастило потрапити у ту вантажівку. Нас вивезли на Загальці (це селище приблизно 10 км від Бородянки) і ми опинилися в оточенні. Потім нас відвезли у селище Мигалки, там пробули ще два дні. Пам’ятаю, як я бігала цим селищем разом з господарем будинку, який нас прийняв у себе, і шукала хоча б якусь машину, щоб дістатися Житомира. Поки шукала, сказали, що Житомир горить, і туди теж неможна їхати. Нарешті виїзд організувала влада селища Мигалки. Там депутати залишилися всі на своїх місцях, на відміну від керівництва Бородянки, яке втікло з міста. От вони і допомогли.
Ми їхали на Коломию через всю Україну. Їхали через спалені селища, міста, на дорозі не було ніяких вказівників, суцільна темрява. Ми дивилися в небо і чекали, що в будь-який момент може з’явитися російський літак і кинути на нас бомбу. Ці 10 годин дороги у невідомість були страшними», - пригадує Марина Курапцева.
В Коломиї було спокійно. Біженців із Бородянки (і не тільки з Бородянки) там тепло зустрічали, селили в гуртожитках, дитячих садочках. Але треба було думати, що робити далі. І Марина вирішує їхати за кордон. Стан її здоров’я і стан батьків був на той момент таким, що вони просто не витримали б дороги стоячи евакуаційним потягом, тож за допомогою фонду «Відповідальні громадяни» вони придбали квитки на потяг і поїхали до Варшави.
У Варшаві вони зустріли дуже гарних людей, поляків, які прийняли українську родину у себе. А після короткого відпочинку рушили до Берліну на потязі.
Взагалі-то родина планувала залишитися на місяць у Берліні. Друзі познайомили Марину з одним російським режисером, який дуже допомагав у Берліні біженцям з України, і він запропонував їм власну квартиру на місяць. Але так сталося, що Марина з батьками потрапила у муніципальний автобус, який довіз їх аж до Хайдельберга. Це місто на кордоні з Люксембургом, західна частина Німеччини. Там вони потрапили у табір біженців, але до того заїхали до Лейпцигу, де знаходився адміністративний центр з прийому біженців.
«Ось де було пекло. Сотні людей, які стоять у величезних чергах, не мають змоги навіть присісти. Німці точно не очікували такого напливу біженців. Центр відверто не впорався із такою кількістю людей. І ми звідти просто втекли», - пригадує Марина Курапцева початок свого життя у Німеччині.
Виїхати із Хайдельбергу їм допомогли російські німці, які посадили родину на потяг до Франкфурту, навчили, як орієнтуватися в німецькій системі потягів. (Це вам не Укрзалізниця, там величезна кількість маршрутів, дуже розвинена інфраструктура, але постійно щось міняється: розклад, номера платформ тощо). Це зараз у Марини в телефоні є всі маршрути, всі онлайн-застосунки, але в березні 2022 року вона нічого того не знала, нічого не розуміла і була геть розгубленою.
Потяг привіз її до Дрездену, де родину зустрів Сергій Косяк, автор книги «Донбас, якого ти не знав». Він давно живе на дві країни – Україну та Німеччину і зараз дуже допомагає українським біженцям. Тож він відвіз Марину, її сестру і батьків у невеличке дуже красиве селище біля Дрездена і поселив у родині німців, де вони прожили чотири місяці.
Це був соціальний проект «Гостинна німецька родина» - уряд Німеччини виплачував гроші німцям за те, що вони надають житло українцям.
«Згідно до німецьких нормативів, родина, яка приймає біженців, має забезпечити їм окремі кімнати, санвузол. Тож нам надали велику окрему вітальню кімнату, з окремою ванною. Ми були дуже раді, що у нас була змога жити в домі, а не в таборі. Це було справжнім щастям, тому що – зрозумійте – починаючи з 24 лютого ми фактично не спали нормально, не мали власного простору, постійно знаходилися в дорозі.
Як же це важко згадувати…»
Марина Курапцева пам’ятає перший ранок у будинку німців. Вони приїхали пізно, десь о пів на одинадцяту вечора, були дуже втомлені, майже одразу пішли відпочивати і спали аж до 11 ранку наступного дня. Марина прокинулась із відчуттям повної дезорієнтації – не розуміла, де вона, де її батьки, бо за весь цей час звикла завжди мати батьків перед очима, знати, що вони поруч, що з ними все гаразд.
Вона спустилася вниз до вітальні, побачила маму. Вони обнялися.
«Я обіймала маму і через її плече побачила на полиці над диваном велике весільне фото Бурунхільди і Штефана, власників будинку. Обличчя на фото були дуже добрі, і я одразу якось заспокоїлась. Так ми почали жити в новому, абсолютно незнайомому середовищі», - розповідає Марина.
Вони з сестрою допомагали власникам будинку з домашніми справами, прибирали, готували. Родина німців супроводжувала їх по всіх інстанціях для оформлення документів, соціальної допомоги, медицини. Знайомили з правилами життя у Німеччині, допомагали купувати одяг.
Гроші у Марини були. Їх на картку присилали українці. Після початку повномасштабного вторгнення її друг Руслан Горовий розмістив у себе на сторінці у фейсбуці картку Марини з проханням про допомогу, і люди стали присилати, хто 20 грн, хто 50, хто 100. Слали гроші навіть з окупації.
«Розумієте, люди з окупованих територій, про яких я 8 років писала статті і намагалася захищати їхні права, боролася за них, за визнання цих людей громадянами, стали тепер допомагати мені. Всі мої зусилля - все це вернулося сторицею. Те, як я підтримувала людей і як вони підтримали мене, коли мені стало погано, - це не можна порівняти. Я відчула такий об'єм любові, такі теплі промені підтримки, дружби, яких мені тоді так не вистачало у Німеччині. Адже ми були у розпачі, зовсім не знали, яким буде наше життя на чужині, і серце просто рвалося…»
Проте все виявилося не таким жахливим, завдяки підтримці друзів та колег. Марина Курапцева каже, що вкотре відчула на собі, що таке - журналістська солідарність.
«Ліна Кущ (перша секретарка Національної спілки журналістів – прим. 0629) надала мені всі поради, попросила колег - німецьких журналістів, і вони зустріли нас у Берліні і нам передали певну суму грошей. Досить велику суму зібрали колеги. Інші колеги зустрічали, проводжали, знаходили знайомих, які супроводжували нас. Я дуже вдячна людям, які про нас потурбувалися, допомагали, провели фактично через всю Німеччину, і в таких страшних обставинах ми не були покинуті».
Як адаптуватися на чужині
Німеччина – бюрократично-паперова країна. Тут треба мати велику шафу, щоб зберігати всі папірці, документи, довідки, листи від різних установ. Ситуація ускладнюється мовним непорозумінням. Німецька - складна, і вивчити її з наскоку не виходить. А від незнання мови тягнеться і купа інших проблем. Додайте сюди стреси, втому, знервованість, безпорадність, і ви отримаєте портрет умовного українського біженця на початку повномасштабного вторгнення.
Тож перш, ніж говорити про адаптацію на новому місці, спочатку треба заспокоїтися, радить Марина Курапцева. Тим, хто приїжджали до Німеччини першими, як вона, було найскладніше. Вони фактично прокладали дорогу крізь німецькі правила життя і розробляли поради, інструкції, як і що треба робити, щоб облаштуватися, для тих, хто йшли за ними.
«Ми робили один для одного групи підтримки онлайн, - розповідає Марина Курапцева. – Розповідали, як зареєструватися, куди звертатися. Мою родину водили за руку німці, які прийняли нас, і ми весь цей алгоритм записали, упакували, перев'язали бантиком і передали іншим біженцям. Ті, хто приїжджають зараз, вже мають розуміння, що треба робити. Вони мають цей готовий механізм. Коли ми приїжджали, це було зовсім не так. Хтось потрапив у табір і сидів там місяцями, когось заперли у село в гори, когось поселили не то у хату, не то у хлів, тому що наплив людей був страшний, і німці просто задихалися, не знали, куди розмішати.
Проте варто заспокоїтися і зрозуміти одну важливу річ: коли ви потрапляєте до німецької системи, можете бути впевненим, що у вас тепер буде: перекладач з німецької, українка поруч, яка вже адаптувалась, буде чіткий алгоритм дій. Буде житло. Буде медичне обслуговування. В Німеччині нікого не залишать на вулиці помирати».
Зараз Німеччина вже переповнена мігрантами, біженцями, і тому потрапити в будь-яке місто, яке хочеться (так було на початку повномасштабного вторгнення), не вийде. Уряд розподіляє новоприбулих туди, де ще є місця. Проте в будь-якому випадку варто вмикати голову і не їхати просто «кудись», зберегти собі контакти посольства і гарячих ліній.
Марина розповіла, що через чотири місяці їхнього перебування у Німеччині джобцентр (установа, яка опікується біженцями) допомогла родині переїхати в окреме житло. Зараз Марина оплачує лише електрику, Інтернет, мобільний зв’язок. Все інше – німецький уряд.
Перший крок до опанування німецькою мовою зроблений
Те, що дійсно її вразило у Німеччині, - медичне страхування, фінансування якого також взяла на себе держава. Кожен українець або українка отримали такі саме умови страховки, що і німці. Фактично українці у Німеччині користуються зараз безкоштовним медичним обслуговуванням. Батькові Марини Курапцевої зробили операцію на око, і вони заплатили лише 50 євро за обстеження напередодні операції. І це просто величезна допомога.
А ще - безкоштовна їжа у благодійних їдальнях, дешеві соціальні магазини. Досі церкви надають безкоштовні хлібобулочні вироби. Тобто ти можеш прийти і взяти собі булок солодких, набрати хліба, і ніхто не контролює, скільки ти береш.
Проте головне – все ж таки, можливість вивчати мову і працювати.
«Я знаю, що з цього приводу є багато думок. Не всім вдається і мову опанувати, і роботу гідну знайти. Люди дратуються і нарікають на Німеччину. Але якщо маєш гарні вміння і дуже добре вчишся - у тебе буде хороша робота», - переконана Марина Курапцева. Вона каже, що Німеччина - країна людського фактору. Тобто багато чого залежить від того, на яку саме людину натрапиш в тій чи іншій установі. На соціальних працівників зараз впав не аби який обсяг роботи. Кількість мігрантів збільшилася, навантаження збільшилося, а кількість працівників залишилась такою само. Тож люди вигоряють.
Але завдяки витримці і спілкуванню можна вирішити будь-яку проблему, вважає Марина.
Як впоратися з проблемами
Українські біженці у Німеччині стикаються із безліччю проблем. Важко порозумітися, складно підтвердити кваліфікацію, найти сімейного лікаря, знайти школу для дитини, яка б відповідала її потребам і здібностям, і таке інше.
Але в більшості випадків можна все вирішити, головне – правильно комунікувати. В німецькому випадку – писати листи.
«Я, звісно, не можу дати якусь загальну інформацію по всіх проблемах. Але розповім про ті, з якими стикалася моя родина, - розповідає Марина Курапцева. - Наприклад, ми довго не могли знайти сімейного лікаря. Знайшли його у селі, до якого їхати 45 хвилин. Не близько. Але лікарка - російськомовна німкеня. Вона дала свою візитівку, надала план, як доїхати, вказала назви всіх зупинок і виділила маркером на кожному листочку маршрут, як доїхати. Ми знайшли її через українців, які вже давно живуть у Німеччині. Вони підказали, що у Саксонії, де ми живемо, можна пошукати російськомовних терапевтів, підказали, де шукати. Тож раджу звертатися по допомогу до земляків.
Далі – документи. Коли ми переїхали до окремої квартири, всі папери довелось заповнювати самостійно, відповідати на офіційні листи – також. І коли я стала отримувати перші листи, думала, у мене станеться істерика. Бо всі вони були написані не просто німецькою, а складною канцелярською мовою. Але в джобцентрі я побачила дуже-дуже добре налаштовану жінку, соціальну працівницю, яка допомогла мені з усім цим розібратися. І я зрозуміла, що не так це вже і складно.
Російська німкеня Оксана допомогла знайти і заключити угоду з енергокомпанією (в Німеччині ти маєш обирати, хто буде поставляти тобі в квартиру світло, тепло), провела нас по всіх інстанціях з агентом з нерухомості, як перекладачка супроводжувала нас і навіть допомогла отримати дачу. Уявіть, в Німеччині можна взяти в оренду дачу, якщо хочеш вирощувати овочі або квіти».
Марина тішиться, як німці підтримують українців, постійно кажуть, як швидко навчаються наші співвітчизники, які вони сильні, як адаптуються і вивчають мову. Варто сказати у розмові з німцями хоча б два-три слова німецькою, і тебе закидають комплементами.
«Звісно, бувають різні люди і різне ставлення, але я ігнорую, якщо хтось погано ставиться, тому що… Ну як я можу ображатися на німців, які не люблять мігрантів, якщо у своїй рідній країні мене не любили за те, що я – переселенка. Мені було дуже складно спілкуватися в Україні з людьми з інших регіонів, тому що багато хто до 22-го року жили так, ніби ніякої війни нема, жодних бойових дій нема і нема переселенців».
Робота мрії
Через два з половиною роки після початку повномасштабного вторгнення у Німеччині ухвалили програму Turbo Job. Це така програма, за якою прискорюється процес працевлаштування українських мігрантів. Для працівників джобцентрів це означає різке збільшення навантаження, бо тепер вони зобов’язані перевіряти рівень оволодіння німецькою, передивлятися фах людей, які у них на обліку, шукати і пропонувати вакансії, рекомендувати пройти вищий рівень мовних курсів для отримання певних посад або підтвердити український диплом.
«Чесно кажучи, часу було достатньо, щоб більш-менш адаптуватися і вивчити мову на рівні хоч і не дуже хорошому, навіть поганому, але так, щоб можна було зануритися в німецьке середовище і принаймні на спеціальностях, які не вимагають дуже хороших навичок німецької мови, можна працевлаштуватися. Звісно, йдеться про галузі торгівлі або обслуговування в першу чергу. І звісно, що не всі хочуть йти в ці галузі працювати, але тим не менш, є багато людей, я знаю таких, які перестроїли своє життя і пішли працювати на ті роботи, на яких вони ніколи до цього не працювали. Здатність знайти роботу залежить від того, наскільки людина комунікабельна, хто і як може за себе боротися, презентувати, писати резюме, пояснити, обґрунтувати свою цінність для роботодавця. Природно, що не всі можуть так себе презентувати. В такому випадку може допомогти консультант джобцентру. Якщо консультант - не байдужа людина, якщо вдається вибудувати комунікацію з ним, можна не сумніватися, що роботу вдасться знайти», - стверджує Марина Курапцева.
Особисто вона свою роботу знайшла завдяки волонтерській діяльності.
«Через тиждень чи два після евакуації я вже волонтерила в Українському центрі при німецько-українській церкві. Там проводилися богослужіння для українців різних конфесій, і навколо пастора об'єднувалися люди, які йшли не так у церкву, як за втіхою, спілкуванням, йшли по допомогу. Там я волонтерила рік. Ми проводили тренінги по протидії торгівлі людьми, розповідали, як не потрапити у трудове рабство, як жінкам не опинитися раптом зачиненою у квартирі, прикутою до батареї. Проводили величезну конференцію у квітні 2023 року з антидискримінації, протидії булінгу в школах, де я розповідала про антибулінгові процеси, як відрізнити цькування з боку вчителя від булінгу з боку групи підлітків, як комунікувати з німецькими підлітками, як звертатися по психологічну допомогу.
Ми будували ком’юніті, яке буде готове до життя у Німеччині. Це була безоплатна робота, важливий досвід, але потрібно було думати про майбутнє.
І саме в цей час до мене звернулася Ангеліна Бурдик, яка заснувала у 22-му році громадську організацію «Нові сусіди». Організація займалася допомогою мігрантам, а в 23-му році вона започаткувала конкретний проект - Український центр самодопомоги. Я очолила відділ зв'язків з громадськістю цієї організації. І ось тепер громадська діяльність стала моєю роботою.
Я веду сайт організації, всі соціальні мережі, всі канали комунікації. Роблю пости для соцмереж, фото, відео, пишу тексти, беру участь в організації заходів. Я увійшла до президії цієї організації - це таке додаткове соціальне навантаження, я роблю це добровільно, тому що мені цікаво, як розвивається організація.
Періодично я ходжу на засідання комітету мігрантських організацій, намагаюся зрозуміти, як вибудувана комунікація між мігрантами і німецькими адміністраціями, як адаптуватися, як отримувати для себе кращі умови і як допомагати землякам».
В організації всі працюють офіційно. Послуги різні, дуже практичні. Наприклад, є перекладачі, які супроводжують людей у всіх інстанціях. Є хаусмайстери (так називають фахівців з комунального господарства, які виконують певні дрібні ремонтні роботи в житлових будинках). Оскільки у німецьких квартирах не можна робити серйозний ремонт без дозволу компанії, яка надала житло в оренду, то і потрібні такі фахівці.
Крім того, в організації реалізують адаптаційні програми - наприклад, розповідають про страхування у медицині, як написати резюме, як пройти співбесіду, як адаптувати свій диплом і так далі. Тобто курс «Німеччина от А до Я».
Також у програму інтеграції входить широка низка проєктів зі знайомства із Саксонією. Насамперед це екскурсії. Участь в них беруть всі бажаючі, і ціни не дуже високі в порівнянні з тим, скільки туристичні компанії беруть за екскурсії. Такі подорожі допомагають людям розвантажитися, переключитися зі своїх проблем, зняти напругу.
Є цікава програма творчого дозвілля для дітей разом з батьками. Її реалізує дипломована режисерка із Києва Ірина Запольська. Вона робить інсталяції, різні квести, проводить лекції з історії культури різних народів і насамперед, звісно, ж з української культури.
«Ми намагаємось знайомити німців з українською культурою. Наприклад, робили виставки плакатів Нікіти Тітова, виставку робіт української художниці Катерини Білокур. Робимо творчі майстер-класи. Збираємо посилки для українських захисників на фронт. Збираємо подарунки для дітей, які постраждали від війни і залишаються в Україні. У партнерстві з іншими українськими організаціями, «Нові сусіди» проводять збори на допомогу українському війську. Закуповували термобілизну. Долучились до збору, який оголосила організація Stützpunkt Ukraine, на придбання машини швидкої допомоги. Для українців в Німеччині дуже важливо не випадати із українського контексту», - із захопленням розповідає про свою роботу Марина.
Їй надихає, що разом з колегами вона перетворює життя українців, повне страхів і невизначеності, на цікаве і різноманітне життя у Саксонії.
«Отримання цієї роботи стало моїм особистим спасінням, - каже вона. - Це мій розвиток, нові контакти, можливості. Я не можу реалізуватися тут як журналістка, і, власне кажучи, вже не хочу. Мабуть тому, що журналістика висмоктала з мене всі соки. Я знайшла себе знову у роботі з НГО (недержавні громадські організації). Мені дуже подобається працювати в громадському секторі. Ця робота робить мене щасливою, хоча це просто безумно виснажує».
Але попри таку активну залученість у громадське життя, минулого грудня Марина пережила дуже глибоку депресію. Після різдвяних та новорічних свят, в роботі організації сталася пауза. І такий період без роботи сильно вдарив по психічному стану Марини. «Спочатку я від стресу наїла 30 кг, а потім зовсім перестала їсти, сиділа на антидепресантах і схудла на 35 кг. Це був жахливий стан».
Що робити, коли не хочеться жити? Це небезпечний стан, через який пройшли багато людей, постраждалих від війни. І дуже важливо в такі моменти не замикатися у собі, а йти по допомогу до фахівців.
«Якщо говорити взагалі, я можу відверто сказати, що жити переселенкою в Україні набагато гірше, ніж жити мігранткою у Німеччині, тому що ця країна спроможна більш якісно піклуватися про людей, яких вона бере під свою опіку. Тут, звісно, є бюрократія, є важкі моменти Але чесно кажучи, мені не хочеться зосереджуватися на них, тому що я безмежно вдячна Німеччині, і мені не хочеться скаржитися на життя, після того, як я вижила в Бородянці.
Сьогодні я вже можу сказати, що не планую повертатися в Україну. Хочу багато робити для України, але повертатися не буду. Нема куди повертатись. Житла немає. Донбас – закрита тема на десятиріччя. В Україні я не зможу заробити стільки, щоб піклуватися про батьків пенсіонерів з невеликими пенсіями, і ми з сестрою це не витягнемо – знову все починати з нуля там.
Я кажу відверто і чесно. Мені не соромно дивитися в дзеркало і не соромно за те, якими людьми ми є тут, у Німеччині. Ми дуже багато робимо для України, і я почуваюся у Німеччині на своєму місці.
Окрім роботи в організації, я оформила право підприємницької діяльності, отримала право працювати як медіакоуч, медіатренерка, консультантка.
Чи можуть інші українці повторити успіх Марини в чужій для неї країні. Вона вважає, що так. Головне – вийти із власної бульбашки, яка обмежується контактами виключно з українцями. Це віддаляє від приймаючої громади і дуже заважає адаптації.
«Німці у більшості випадків дуже дружні люди. Багато з них волонтерять, і вони прагнуть залучати українців до своїх спільнот. Не треба відмовлятися, думати, що там вас не зрозуміють, тому що ви не знаєте мови. Треба розширювати контакти, приймати пропозиції, намагатися спілкуватися і створювати комьюніті, які складалися б і з українців, і з німців. Тільки на такій взаємодії можна побудувати якісні гарні стосунки з німцями і з іншими людьми, які живуть у Німеччині і побудувати своє успішне нове життя».
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube