Маріупольський медійник Іван Завражнов, який перші місяці оточення залишався у місті, вже два роки живе та працює в США. В ексклюзивному інтерв’ю сайту 0629 він згадав про роботу на «Маріупольському телебаченні», розповів про власний досвід працевлаштування за фахом, поділився враженням від української діаспори і думками про те, чому 40-річним людям через війну часто доводиться робити найважчий вибір свого життя...
Батьки й діти
Пане Іване, що для вас стало найважчим моральним випробуванням після початку повномасштабного вторгнення?
- Знаєте, я хочу зосередитися на рефлексії щодо покоління 40-річних маріупольців, які покинули свої домівки. Але, звісно, це стосується не лише маріупольців, адже десять років тому подібну ситуацію пережили, наприклад, мешканці Донецька. Насамперед варто зазначити, що у 40-річних, у більшості випадків, є батьки віком близько 60 років. Це той вік, коли ще можна жити й жити, але виїжджати люди вже не бажають. Хоч у мене немає точних статистичних даних, проте серед моїх знайомих та друзів людей віком до 50 років, які виїхали і не повернулися до окупованого Маріуполя, значно більше, ніж тих, кому за 60. Це своєрідний віковий рубіж, який є вирішальним для кількох поколінь.
Я вивіз свою маму з Маріуполя, кілька моїх друзів також змогли евакуювати своїх батьків. Але загалом – у 90% моїх знайомих і друзів покоління 40+ батьки залишилися жити в окупації. Це мої особисті спостереження. І я щиро співчуваю тим 40-річним, які, можливо, ніколи більше не побачать своїх батьків.
Щоб побачити рідних на окупованих територіях, необхідно їхати через "Шереметьєво", що з кожним днем стає все складніше. Людей працездатного віку часто розвертають і закривають доступ на невизначений термін. Щодо батьків... Вони, з різних причин, зможуть виїхати до дітей у вільну Україну або за кордон, в найкращому випадку, раз на п’ятирічку. Довгі переїзди даються вже нелегко. Тому така ситуація перетворює життя 40-річних у ЄС на постійні переживання за долю батьків.
А як вдалося виїхати та вивезти маму?
- Мій виїзд з окупації був радше чергою інтуїтивних кроків: ти робиш один і зовсім не знаєш, яким буде наступний. У середині квітня 2022 року всіх українців з окупованого Маріуполя депортаційною колоною вивозили в Тольятті (місто призначення змінювалося кілька разів, за чутками, його змінювали ледь не щодня). Тому під час пересадки в Таганрозі, коли нас переводили з автобуса на спецпотяг, я разом з мамою тихенько залишив це місце. Без будь-якої інформації, без телефонів, лише з однією сумкою з документами.
У мене був закордонний паспорт, що дало змогу виїхати через Білорусь до Польщі. Вже в Європі я купив для мами квиток на автобус «Санкт-Петербург – Таллінн». З Європи цей квиток можна було купити для людини з внутрішнім українським паспортом, з Росії – лише маючи закордонний паспорт. У мами був лише внутрішній. Ми зустрілися з мамою в Таллінні, де прожили в таборі біженців до вильоту за океан.
Робота — лотерея, але без дискримінації
Як вас зустріла Америка? Чи вдалося знайти роботу?
- Потрапивши до США, я одразу почав надсилати резюме роботодавцям — навіть ще до отримання дозволу на роботу. Це було правильним рішенням – я не втрачав часу і, отримавши дозвіл, вже почав ходити на співбесіди.
Мене взяли на роботу відеографом для фільмування і монтажу сесій Сенату і Палати представників, а також промороликів і репортажів з різних мітингів та заходів.
Коли потрапляєш у нову країну і намагаєшся пояснити щось жестами або простими фразами, професійні навички стають справжнім рятунком. Ти просто знаєш, що робити без зайвих слів.
І це неймовірна удача! Як ви влаштувалися на роботу за фахом?
- Вибір працівника для роботодавця в США – це велика лотерея. В американських резюме немає дати народження чи фото, тож, важко навіть передбачити, хто прийде на співбесіду. Це зроблено для того, щоб відбір відбувався виключно за професійними якостями, без ризику дискримінації за віком чи зовнішнім виглядом.
Під час розмови з однією американкою я задумався: вказую в резюме, що закінчив інститут 20 років тому, але ж очевидно, що мені не менше 40? На що отримав відповідь: якщо ти закінчив інститут 20 років тому, тобі може бути й 55, й 70 – у всіх рівні права. З мого досвіду, така відсутність дискримінації надає значно більше впевненості серед молодших колег.
Існує така думка, що українські біженці змінили стале уявлення про емігрантів — здебільше це освічені люди, які активно шукають роботу та швидко адаптуються. Чи можете ви це підтвердити або спростувати — як ви бачите земляків?
- В Україні завжди був високий рівень освіти, тому українці часто справляють гарне враження на інших. Але я не бачу великої різниці в рівні освіченості між українцями та переселенцями з інших країн. Наприклад, в США дуже популярні IT-фахівці з Індії, де готують чудових спеціалістів у цій сфері.
Адаптація у всіх відбувається по-різному, і головним критерієм є не національність, а вік. Молоді люди адаптуються швидше й легше, а для тих, кому за 40, це вже справжнє випробування. У США біженцям не надають безплатного житла і не виплачують високих допомог, на які можна жити роками, вивчаючи мову, як, скажімо, в Німеччині. Тут усі працюють з першого дня, на рівних умовах. І процес адаптації відбувається непомітно.
Згадки про Маріупольське телебачення
Мабуть, в резюме вразив ваш великий досвід, який ви отримали на «Маріупольському телебаченні»? Чим ви особливо пишаєтеся?
- Моя робота на «Маріупольському телебаченні» була моєю мрією. 17 років мого життя. Я працював комерційним директором, виконуючи водночас і режисерські функції. Це було зручно: всі важливі комерційні проєкти проходили через мене – від підписання договору до погодження готового продукту із замовником. Три роки поспіль – з 2017 до 2019 – ми з моєю знімальною групою працювали в США, Болгарії та Хорватії над створенням трьох документальних фільмів про металургію та суднобудування.
У 2020-му прийшов COVID-19, і міжнародні поїздки довелося скасувати, але натомість ми запустили першу в Україні онлайн-школу в прямому ефірі для школярів під час пандемії. Це був прорив для регіонального телебачення. У 2021 році наш документальний фільм «Дзеркало Азовмашу» отримав нагороду міжнародного кінофестивалю «Кіно і ти», і ми зі знімальною групою об'їхали весь підконтрольний Україні Донбас – як виявилося, це було наше прощальне турне рідними місцями.
Але основна моя діяльність у ті роки була зосереджена саме в Маріуполі: ми знімали нариси, кліпи, документальні фільми – про культові місця міста, палаци культури, заводи, лікарні. Героями наших фільмів ставали маріупольці різних професій. Я дуже сумую за фільмуванням на заводах – це завжди було епічно й цікаво. І неповторно: розпечений метал, хіба може бути щось красивіше?
Загалом, на каналі «Маріупольське телебачення» ми працювали на найсучаснішому обладнанні, яке використовується і в США. Тому мені було нескладно адаптуватися до нових умов роботи. У штаті Вашингтон працює велика кількість кіношників, які створюють спільноти й просувають своє мистецтво. Вони захоплені ідеями та постійно говорять про свої проєкти, дивляться тільки вперед. В штаті що менше три вищі навчальні заклади готують фахівців у кіно- та телеіндустрії, що безумовно ставить дуже високу планку для виробництва відеоматеріалів. Щорічно проводяться кінофестивалі, де часто перемагають місцеві роботи.
Про нашу війну — в Америці
Чи вдалося вам долучитися до цих процесів?
- Ще в Європі, у червні 2022 року, я став учасником проєкту Василиси Степаненко для Associated Press про українських біженців у Талліні. Ми одразу знайшли спільну мову, адже обом було комфортно під час інтерв’ю. Василиса розповіла, що провела 20 днів у Маріуполі після початку повномасштабного вторгнення і планує зробити фільм про це. Тож, виходить, я був одним з перших, хто дізнався про цей проєкт і дуже чекав на його завершення.
У серпні 2023 року я виступав спікером на одному з прем'єрних показів фільму «20 днів у Маріуполі» у Сіетлі, де поділився своїм досвідом перебування в Маріуполі. 2 березня 2022 року російська ракета влучила у стадіон школи №29 у Маріуполі, де троє підлітків грали у футбол. Мій зруйнований дім знаходився саме неподалік від цієї школи, яку я закінчив свого часу. Важливо, що цей смертельний злочин російських військ було задокументовано в оскароносному фільмі Мстислава Чернова.
Однією з організаторок показів цього фільму у штаті Вашингтон була режисерка Мелінда Ребайн (Melinda Raebyne). Ми познайомилися і почали спілкуватися. Мелінда представила мене місцевим професіоналам і досі надає мені всебічну підтримку. Хочу відзначити, що зараз вона працює над фільмом «Моїми очима» («Through My Eyes»), в якому також братиме участь підліток з України. Американці дуже відкриті, завжди пропонують допомогу.
Тема війни в Україні активно висвітлюється в ЗМІ, ставлення до українців більше ніж позитивне. Люди цікавляться, ставлять питання. І це справді важливо: я пережив маріупольський котел, маю що розповісти і знаю як. Надання Україні зброї чи прорив ЗСУ на Курщину – американці сприймають цю інформацію із захопленням.
Через життєві обставини я вирішив змінити сферу діяльності та попрощатися з відео, але той перший досвід роботи в США має для мене величезне значення. Я вдячний людям, які обрали саме мене на цю позицію. В глобальному масштабі – вони допомогли мені знову стати на ноги.
Українці — найкращі, де б не були!
Як ви вважаєте, наскільки успішною можуть бути зусилля української влади з повернення українців, які через війну зараз перебувають в інших країнах? Від яких чинників це може залежати? Ви думали над поверненням — просто до України чи в Маріуполь (за яких умов)?
- В Естонії я пів року прожив у таборі для біженців разом із двома тисячами українців з різних куточків нашої країни. Історії людей з Маріуполя, Бахмута і Сєвєродонецька наче написані під копірку: усе однаково — залишилися без нічого, повертатися нікуди, міста зруйновані й перебувають під окупацією. Ті, хто виїхав з інших регіонів України, можуть повернутися додому. У них є куди повертатися.
Я б теж повернувся... Але мій дім — це Маріуполь, особливо тому, що там залишилися мої квартири. З трьох уціліли лише дві, але я не можу повернутися туди через окупацію. Ще раз міняти орендоване житло — сумнівне задоволення.
Але Україна — цифрова держава, і вся інформація про нерухомість кожного громадянина зберігається — з адресами та площами. Ці дані не згоріли і не були окуповані. Нічого не потрібно доводити, як і сам факт окупації територій. Впевнений - повернути маріупольців в Україну можна, надавши їм житло замість втраченого через окупацію.
Як «стара» діаспора сприймає нових українців? Чи взагалі підтримуєте ви спілкування з українцями в Америці?
- Я живу доволі далеко від місця, де зосереджена українська діаспора. Ми бачимося рідко, але часто спілкуємося телефоном. Однак ті поради, які я отримав від українців, що прожили тут уже 20 років, безціні. Я досі вдячний їм за те, що вони скерували мене в потрібний напрямок у потрібний час. Навіть у США українці можуть змінювати життя своїх земляків на краще — одним телефонним дзвінком. Тож, без сумніву можу сказати: українці — найкращі люди на землі!
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube