Третій вересень Олена чекає з полону свого чоловіка Дмитра Стебліна, який керував бригадою територіальної оборони і згідно з наказом про евакуацію вийшов з Азовсталі. Вона самотужки вивезла дітей до Черкащини, і згодом набралася сміливості відкрити свою справу — про те, що вона буде частувати гостей солодким, а чоловік на пенсії — виробами власної пивоварні, вони мріяли давно. І тепер, в очікуванні свого коханого, Олена вирішила втілити першу половину цієї родинної мрії, відкривши кондитерську Sweet magic.
Спогади про солодке життя
Взагалі пані Олена родом з Черкаської області, але у 2008 році вийшла заміж і переїхала до Маріуполя разом з чоловіком, який, як і вона, теж був військовим. Місто біля моря їй дуже сподобалось, але у 2014 році полки, в якому служило подружжя, вивели з міста. І вже у 2015 році вони переїхали на постійне місце дислокації на Черкащину - у Золотоношу. Жили та служили там до 2020 року, аж поки чоловік отримав нове місце служби й родина знов опинилася у Маріуполі. Там орендували квартиру, служили, виховували двох доньок, яким зараз вже 14 і 7 років. Але після декретної відпустки вийти на службу пані Олені вже не судилося - почалася повномасштабна війна, і вона демобілізувалася - бо хтось з подружжя мав доглядати за неповнолітніми дітьми.
«Але моя декретна відпустка була продуктивною: я знайшла собі хобі — створювати кондитерські вироби. Згодом вирішила, що хочу більшого, бо за відгуками знайомих та рідних, виходило все дуже вдало, - згадує пані Олена. - В «ковідні» роки пройшла різні онлайн курси, а практикувалася вдома, Дуже швидко почали з'являться замовлення на торти та зефіри. Я експериментувала, викладала свої шедеври на сторінку в інстаграмі, звідки й підтягнулися нові клієнти».
Щоб задовольнити тих, кому сподобалися її смаколики, Олена організовувала доставлення на таксі по місту або пропонувала самовивезення. Люди купували різне, але частіше за все - святкові торти.
«Були й дуже складні та цікаві замовлення, наприклад, торт острів: дитина захотіла саме такий торт! Як же я з ним «гралася»... Це була дуже творча робота, там навіть мох був, який вже більше до молекулярної кухні відноситься. Але було дуже цікаво спробувати такий декор», - згадує пані Олена ті «солодкі» часи, коли хобі стало приємним додатком до щасливого життя поруч з чоловіком та доньками в улюбленому Маріуполі.
Забирай — це вас прогодує!
У день, коли Олена з дітьми виїжджали з Маріуполя, чоловік сказав, щоб вона збирала й все, що потрібно для кондитерських виробів.
«Я ще, пам'ятаю, казала: ти що, смієшся, я не буду його брати! Ти залишаєшся у місті, почалася велика війна, а я торті пекти буду? - емоційно згадує пані Олена. - А він мені: ні, забирай, це тебе прогодує, ти так завжди зможеш заробити на хліб. Бо незрозуміло, що буде далі... Я плакала, а він збирав різні мої запаси інгредієнтів - те, що не купиш просто так у будь-якому магазині, що я замовляла на спеціальних сайтах: агар-агар, пектин, всілякі згущувачі, шоколади різні. Ніхто не знав, чи можна буде це взагалі десь взяти - війна... Прихопила ще форми для пряників: я розписувала пряники. Так воно якось вийшло - він попакував, і воно всюди їздило зі мною».
Їхати з Маріуполя Олені довелося з дітьми, але без чоловіка, який залишався боронити місто. Евакуювалися вони у перший день, бо проживали на Східному мікрорайоні просто за квартал до блокпоста, після якого вже сіра зона, то перші прильоти відчули одразу.
«Чоловік знав, що буде точно не так, як в 14-му - просто обстріли. Він був впевнений, що цього разу все набагато складніше, тому він відправив нас, хоча, звісно, я не хотіла, - каже жінка. - Я взагалі півтора року за кермо не сідала, а треба було їхати довго, незрозуміло, куди, самій, з дітьми. Але найстрашніше було це те, що він залишається, а я зовсім не хотіла залишати його там самого».
Ланцюг сміливих жінок
В дорозі, згадує пані Олена, було страшно. В машині їхали діти та кіт, а ще кума з дитиною — її чоловік також військовий, який залишився в Маріуполі. Подекуди вони чули обстріли, інколи доводилося маневрувати та приймати складні рішення.
«Спочатку ми думали, що треба до Луцька, де в мене родичі живуть. Але дорога була складною та важкою, чоловік наказав не їхати основними трасами, краще — невеличкими, селами. І ці 18 годин за кермом мене страшно виснажили, - згадує Олена. - Тож, коли ми доїхали до Черкас, я вже просто не мала сил рухатися далі — здавалося, що я засну попри все. Та й чоловік не радив їхати до Луцька — дорога туди вже, на жаль, теж не була безпечною».
На цей момент Олена у дорозі вже була не одна: на якійсь зупинці біля Дніпра зустріла таку ж саму, як вона каже, «бідосю» - жінку з Мелітополя, чоловік якої теж військовий, залишився там, а вона батьків і дитину вивозила.
«Запитала - куди їдеш, а вона - не знаю, мабуть, в нікуди. Тож, вирішили ми їхати разом - я принаймні, мала якийсь план. Так хоч не так - їхали ланцюгом, до якого ще приєдналися під Кременчуком мої знайомі з Маріуполя, теж сім'я з дитиною, - згадує пані Олена. - О третій ночі, я набрала родичів, які жили на Черкащині, і дядько сказав - їдьте усі. Так ми в його будинку поїли та попадали спати - хто куди. Щоб вже зранку розбиратися — що далі робити з нашими життям».
А потім двоюрідний брат Олени запросив їх пожити до себе. І подружкам по нещастю теж познаходили будинки. Та дівчина з Мелітополя, Таня, до речі, там і залишилася: вони вже купили будинок і не збираються нікуди їхати.
Олена теж згодом орендувала будинок у селі, бо чоловік попереджав, що у містах більш небезпечно.
«Так ми певний час прожили у відчутті - ось-ось щось зміниться», - згадує Олена...
Все село чуло, як я вила
Дмитро залишався в місті до 20 травня. З Азовсталі він потрапив в полон: пані Олена розуміє, що це був вибір без вибору - там точно ніхто б не вижив.
«На той момент нам казали, що це на 3-4 місяці максимум - і всі будуть вдома. Тоді здавалося - 3 місяці — о, боже, як це витримати, до осені, до вересня! А вийшло так, що уже третій вересень, як він там...», - каже жінка.
Голосом вони спілкувалися, поки чоловік був на Азовсталі, далі - тільки рідкі повідомлення - я живий. Коли вже почалася евакуація і був зв'язок, вона знов почула його голос.
«Він сказав, що виходить, зв'язку більше не буде, як буде далі, він не знає. І на цьому все, - каже жінка. - За увесь цей час ми маємо дві вісточки: у 2022 році хлопця поміняли з тієї ж колонії з його камери, і він зі мною зв'язався, ще коли в автобусі їхав. Пізніше я їздила до нього на зустріч у Дніпро, ми з ним говорили, він мені передав, що чоловік тримається. А наступна звістка була рік назад, 7 вересня, від Міжнародного Червоного Хреста: працівники зателефонували, передали від нього, так би мовити, привіт. Я знаю, що його тримають в росії. Більше нічого не знаю. Ще один з хлопців, яких потім міняли, писав, що начебто чув його прізвище під час перекликлакання»...
Пані Олена каже, що спочатку родичам полонених говорили, щоб вони мовчали, не розповідали про рідних — щоб це не завадило обміну. Мовляв, визволяти з полону медійно відомих бранців складно — особливо, якщо їх «приписують» до Азову.
«Але я хочу сказати, що з нашої бригади ТРО, тільки дві людини звільнили. З 280-ти... - з сумом констатує жінка. - На разі, усе командування бригади знаходиться в полоні: командир, заступники, всі там. Я не знаю, в чому загадка, не міняють, особливо офіцерів...»
Олена згадує один з драматичніших моментів свого очікування, коли сповістили, що всіх командирів підрозділів мають поміняти. Дмитро - командир бригади територіальної оборони Донецької області, підполковник, він за рівнем посади мав бути в тих списках.
«Це було страшне розчарування, тому що я була впевнена, що побачу чоловіка. Я плакала, раділа, не могла повірити - невже це все закінчилося і він повернеться! - згадує Олена. - Але коли я побачила список, де його не було, то, мабуть, пів села чули, як я вила...»
Хобі стало розрадою та справою життя
Зараз Олена вже не бачить сенсу в мовчанні: разом з дітьми та друзями періодично ходить на акції нагадування про полон, який триває вже третій рік. Але інколи трохи не вистачає вільного часу. Бо вона знов почала працювати — як і казав чоловік, її вміння, досвід, наявність обладнання та сировини, допомагає триматися в складні моменти.
«По-перше, мені було важко – депресія, відчай, тож, треба було якось виходити з цього стану, - пояснює Олена. - А по-друге, ми виїхали з двома сумками, запаси не вічні, і гроші потрібні були дуже сильно, особливо, поки грошове забезпечення чоловіка не було можливості на себе переоформити. Бо це зайняло певний період часу, і щоб щось їсти, треба було працювати».
І тоді вона розкидала оголошення по місцевих групах про те, що робить торти на замовлення. Потрохи все закрутилося, а десь через місяць Олені зателефонували і запропонували роботу у заміському готельно-ресторанному комплексі у сусідньому селі.
«Хоча я й домашній кондитер, не професіонал, завдяки моєму шефу, який повірив в мене, сказав, що завжди поруч та підстрахує, я отримала неймовірний досвід роботи,- каже жінка. - А через рік почала задумуватися: я вже розумію, як усе всередині працює, маю набагато більше навичок, то чому б не спробувати відкрити свою кондитерську? Бо, якщо чесно, від такого ритму та 13-годинного щоденного навантаження вже втомилася. Я майже не бачила дітей, а старшій доньці довелося взяти на себе всю турботу про молодшу сестру».
Раніше, згадує пані Олена, вони з чоловіком жартома говорили, що вона колись відкриє свою кондитерську, а він вийде на пенсію і створить власну пивоварню.
«Тож, поки його немає, я вже постаралася хоча б половину мрії втілити в життя, - каже Олена. - Він завжди в мене вірив, навіть ще тоді, коли перебував на Азовсталі, казав, щоб я їхала за кордон та відкривала свою справу. Мовляв, я вас потім знайду. Але я казала - ні, я без тебе нікуди не поїду. Тому й справу доведеться відкривати в Україні».
Торік Олена з доньками переїхали у Черкаси, орендували квартиру і місяць тому відкрила свою кав'ярню - Sweet magic.
«Підхід до початку бізнесу в мене був серйозний: я користувалася усіма програмами, які тільки були можливі для переселенців чи ветеранів. Пройшла курси з написання бізнес -планів, вивчала ази підприємництва, тренувалася проходити співбесіди, і нарешті написала кілька проєктів та виграла кілька грантів. А ще - пройшла навчання в кулінарному технікумі, тепер я офіційно кухар-кондитер», - розповідає Олена про свій шлях до втілення мрії.
Вона хотіла, щоб у закладі була велика кухня. Бо дома увесь цей час продовжувала робити солодке на замовлення, але там, звісно, не вистачало простору. Вона навіть налагодила співпрацю з іншими кав'ярнями, щоб постачати їм продукцію, але й для цього теж була потрібна була велика кухня.
«Тому я одразу орендувала приміщення, де в мене тепер своя кухня. А концепція закладу така: людина може прийти посидіти, випити каву, спробувати різні види тортів. І коли хтось хоче замовити собі вироби на свята чи для гостей, він вже купує не «кота у мішку» - а обирає зі знайомих смаків, - розповідає Олена. - Також можна купити будь-який торт цілим, можна взяти половинку, а можна замовити до обраного смаку святковий декор.
На відкриття кондитерської Олена приготувала дуже багато: хотілося по максимуму показати можливості та асортимент — тоді одразу можна було скуштувати до 15 видів різних десертів.
«Готую я бісквіти, медовики, «наполеони», панна-коти, крем-брюле, шоколадні торти, великий асортимент капкейків з різними начинками, - каже майстриня. - Класика йде добре, але свої родзинки теж використовую. Наприклад, мій карамельний «наполеон» за особливим рецептом вже встиг полюбитися черкасцям. Бачу постійних клієнтів, які приходять саме за ним».
І хоча кав’ярня, яку відкрила переселенка, ветеранка та дружина полоненого Олена Стебліна, працює ще так не довго, люди, які скуштували її смаколики, повертаються знову і знову - значить, їм там подобається.
Якщо ви в Черкасах або плануєте завітати в це місто — обов’язково завітайте до Sweet magic. Вул. Припортова 34, (торговий центр Дніпро Plaza). І дуже хочеться вірити, що невдовзі там можна буде скушувати й смачне пиво — від Дмитра Стебліна, який повернеться з полону і втілить родину мрію вже на 100%!
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube