Маріупольська боксерка порівнює місяць, який прожила в оточеному місті, з найважчим поєдинком на ринзі. Спортсменка, яка зараз живе та тренується на Прикарпатті, досі відчуває зв’язок з рідним регіоном і зізнається — інколи плаче від суму за Маріуполем.
Її можна кликати по-різному: хтось каже Дар’я, а хтось — Ольга. Як кому подобається — каже дівчина, і в її очах одразу з’являються «бісики».
«Така в мене вже родина — ніхто ні в чому ніколи не поступиться! - каже вона, розповідаючи сімейну легенду про появу її подвійного імені. - Тато хотів, щоб я була Ольга, бо Ольга Олегівна - це красиво. А бабуся, яку так звали, була проти — тільки Дар’я. Мама взагалі хотіла Віолеттою, але її ніхто вирішив навіть не питати. Та все складно - я могла б бути ще й Богданою, наприклад».
Дар’я-Ольга народилася донеччанкою, хоча трохи пожила ще в Кураховому, але згодом родина знов повернулася в обласне місто. Вторгнення росіян та окупація Донецька у 2014 році змусило їх виїхати з міста, і три роки дівчина жила та вчилася у селі Богатир Великоновосілківського району — у бабусі. Згодом мама вже не хотіла жити в селі і разом з двома дітьми поїхала до Маріуполя.
«Це була вже п’ята за рахунком моя школа. А це все наново — нові вчителі, порядки, нові друзі. Тож, пригод у моєму дитинстві було достатньо, - каже спортсменка. - Саме у Маріуполі я потрапила у бокс - мені тоді було 15 років. Взагалі, я пішла займатися моделінгом, а паралельно треба було молодшого брата заводити на тренування з боксу. Дивилася я на це і думала собі — чому б не спробувати? Мама теж підтримала. Бо ото ходити по подіуму — нудно, не моє це. Я завжди любила спорт, особливо такий активний, трохи «пацанський» - спортивні танці, плавання, бокс».
Дівчина, могло б здатися, не дуже ретельно зберігає інформацію про свої спортивні досягнення. З підлітковою зверхністю перелічує чемпіонати, в яких вдалося здобути перемоги. Мовляв, а далі - «пішло-поїхало» Але те, що з оточеного Маріуполя вона вивезла усі свої медалі, пару перчаток та форму, в якій виступала на рингу, свідчить про важливість для неї — і змагань, і перемог.
«Спочатку виграла у 2019 чемпіонат України серед молоді та вже мала б їхати на чемпіонат Європи, але нас розвернули того ж дня — додому, бо почалася пандемія, - згадує дівчина початок свого шляху. - Потім я ще один чемпіонат України виграла — і «пішло-поїхало». Я потрапила на чемпіонат Європи, але програла. Потім знов — перемога на всеукраїнському рівні й нарешті вдалося пробитися на міжнародні всесвітні змагання, які проходили у Польщі. На жаль, я там програла, але це нормальний рівень — взяти участь у чемпіонаті Світу!»
На наступному чемпіонаті Європи серед молоді у Чорногорії Дар’я-Ольга стала третьою. І, що дуже було шкода, програла росіянці.
«Мабуть, я була трохи не до кінця готова морально, бо я точно могла в неї виграти, - згадує спортсменка свій бій, який відбувся ще до повномасштабного вторгнення. Бо після — вона ніколи не зустрічалася на рингу з представницями країни-агресора. - Коли я вже вийшла з бою, зрозуміла, де помилилася. Шкода...»
Через якийсь час команда знов поїхала до Європи — у Польщу, на збори. Щоб тримати форму, потрібно тренуватися на рингу з представницями різних країн — для досвіду. Поверталася додому потягом — вночі на 23 лютого подруга подзвонила, щоб попередити — має початися велика війна.
«А я увесь тиждень у Польщі була напружена — всюди казали, що ось-ось почнеться вторгнення, а в мене в Україні залишалися рідні. Звісно, я дуже перелякалася, і ця ніч, що я на самоті провела у купе потяга, була нескінченна. Але зранку нічого не сталося, і я видихнула».
Вже наступного дня її знов розбудив дзвінок тієї подруги, яка сказала — почалося. Дар’я - Ольга подивилася на годинник та подумала - до тренування, яке тренер призначив на шосту ранку, є ще година — можна поспати. Не дуже повірила вона подрузі, яка безпідставно налякала її добу тому. Але коли від дзвінків почався розриватися й телефон мами, усі зрозуміли — це сталося.
«Ми вважали, що нікуди виїжджати не треба, бо не може бути все аж так погано, - згадує дівчина. - Зараз я б вже не вагалася - треба було їхати одразу. У нас були дві машини в родині, у перші дні можна було виїхати власним транспортом, який тоді, можливо, ми б зберегли. Потім вони потрапили під обстріл та згоріли, і нам вже не було чим їхати».
На той час зібралася доволі велика компанія: разом з Дар’єю-Ольгою перечікували невідомість її мама та молодший брат Артур, її тітка з двома синами, дядько з дружиною та піврічним сином і мамина подруга. Попереду був місяць, який сама дівчина порівнює з важким поєдинком на рингу. Який, на щастя, обійшовся без нокауту — усі вижили й змогли виїхати з оточення.
«Морально мені було важко бачити стан близьких. Це був увесь спектр емоції — і страх, і відчай від нерозуміння того, що відбувається. Інколи ми жартували та сміялися, хоча, здавалося б, не той момент, - пояснює дівчина. - Психіка не витримує - що вистрілює, то вистрілює, емоцій було просто за межею»
Дар’ї-Ользі довелося стати підтримкою всієї родини, вона вважає, що триматися їй безумовно допоміг спорт — загартування відбувається не тільки на фізичному, а й на моральному рівні.
«Розповім одну історію. Ми сиділи у квартирі та грали в «Мафію» - сміялися, жартували один з одного. І тут — сильний вибух: вилітають балконні двері, вікна. Всі панікують та вибігають в коридор, - згадує дівчина. - А я вирішила заздалегідь підготуватися: розставила кросівки та розвісила курточки у тому порядку, як усі мали б виходити з квартири. Але це, звісно, не спрацювало: вибіг, хто в чому: на мені куртка молодшого брата, на мамі - тітчина. На тітці — її сина. Ми зрозуміли, що прилетіло безпосередньо в наш будинок. І тут усі почали плакати та кричати. Навіть мамина подруга, яка за фахом психолог, почала. Я до неї підійшла та кажу — ти ж маєш нас заспокоювати, ні? Трохи розрядилася атмосфера: вона навіть посміхнулася».
І дівчина у той момент згадала усі психологічні практики заспокоювання, яким її навчали для змагань. Запропонувала усім повторювати дихальну гімнастику.
«Це була ще та картина: усі сидять, мене слухають, дихають глибоко, заспокоюються, - згадує дівчина про трагічний момент, але, як завжди, трошки з гумором. - Звісно, воно легшає, бо коли ти концентруєшся на чомусь іншому, а не на тому, що в тебе викликає страх, трохи відпускає».
Ніхто в родині не хотів спускатися у підвал, але після влучання у будинок все ж довелося.
«Йти туди не хотів ніхто з моїх, особливо мама. Були відомі вже ці історії, як людей завалило і їх не можливо було врятувати. Та й було якесь таке відчуття: якщо ми спускаємося у підвал, то вже тупикова ситуація, це вже певна межа, - каже Дар’я-Ольга. - Я не розуміла цієї позиції, хоча, звісно, моральний стан тих 7 днів, які ми провели у підвалі, був найгірший».
Людей у підвалі, який навіть не був пристосованим сховищем, було багато. Вони розділилися по кімнатах - 30 літніх людей в одній, в іншій — молодь, яка ще без родин. А в ще одній - сімейні, з дітьми. Там опинилася родина Дар’ї-Ольги.
«Ми розуміли, що їжа поступово закінчується, води все менше, будинки навколо руйнуються і щось треба робити, - згадує дівчина. - Тож, мама зранку вийшла на пошук машини, в яку ми могли б поміститися усі разом. В тій ситуації ми не хотіли роз’єднуватися. Спочатку ми взагалі планували виїздити на маминій, яка була вже сильно розбита. Але не наважилися. І тоді мама знайшла тентовану вантажівку: саме в ній ми усі разом і їхали добу до Запоріжжя».
Спочатку вони вирушили на Закарпаття, де були дуже далекі родичі. Звідти мама з братом поїхали до Італії, а Дар’я-Ольга — в Івано-Франківськ, куди їх з тренером запросили для тренувань. Кілька місяців тому родина возз'єдналася — тепер вони усі разом орендують жило на Прикарпатті. І поки Дар’я-Ольга на зборах чи змаганнях, там її чекають мама та брат.
«Зараз я на зборах, а нещодавно приїхала з міжнародного турніру, що відбувався у Польщі. Виграла там три поєдинки, - каже дівчина. - А ще — виконала стандарти майстра спорту міжнародного класу. Тепер очікую присвоєння кваліфікації».
А ще спортсменка навчається в Прикарпатському університеті — вона майбутній тренер. До цього дівчина вже встигла побути студенткою - рік навчалася в Бердянську за цією спеціальністю. Але коли почалася велика війна, кинула навчання. Втратила рік, але згодом наново вступила.
Здається, її не сильно турбують такі повороти долі — дівчині не звикати до частих змін у своєму житті. Очікуючи якоїсь оптимістичної відповіді, запитую: відчувати себе всюди, як вдома — це природня риса чи спортивний здобуток?
«А хто вам сказав, що мене тягне назад? Я часто плачу, ностальгую, коли згадую саме Маріуполь, бо Донецьк вже й не пам’ятаю, - щиро каже дівчина. - Але на разі, тут. Мене вже подекуди називають прикарпатською спортсменкою. Але, якщо чесно, я досі відчуваю сильний зв’язок зі своїм регіоном».
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube