Юрій Гульчук мовчки дивився на смачну й поживну їжу, яку йому приносили на таці в палату Олександрівської лікарні Києва. 22-річний морпіх не міг її їсти. В нього не було сили, щоб підняти руку та взяти ложку. Він також майже не говорив.
Так тривало кілька днів після його звільнення з полону 14 вересня 2024 року. Тоді Україні вдалося повернути в рамках двох обмінів поспіль 152 своїх громадян.
“Коли я дізнався, скільки часу, зусиль, праці і скільки людей знадобилося, щоб визволити мене з полону, мені стало незручно”, - сказав він згодом про звільнення в інтерв’ю ВВС Україна.
Кадри Юрія в обіймах мами Мілани Компанієць одразу після повернення в Україну облетіли майже всі українські та багато іноземних медіа. На той момент він практично не міг спілкуватися.
Його перші слова до мами, які та передала, були: “Чому люди такі жорстокі один до одного? Чому стільки болю? Чому стільки брехні?”
Мовчання в російському полоні
Юрію знадобилося кілька днів, щоб повірити в те, що він справді вдома, почати самостійно їсти та знову розмовляти з людьми.
“Навіть коли я вже був в реанімації Олександрівської лікарні й поспілкувався з папою та мамою, до кінця не вірилося, що я вдома”, - пригадує морпіх.
Майже рік у полоні він мовчав: “Я занурювався в мовчання поступово. Не було так, що я прокинувся й вирішив мовчати. Мовляв, наговорився з людьми”.
“Я не вважаю себе надмірно протестною людиною, - каже хлопець. - Я мовчав, бо так було треба, інакше не можна було”. Його мовчання стало певним психологічним і фізичним захистом.
Заговорити на волі було не так просто. “Щоб зробити це, мені довелося докласти зусиль. І це навіть не про те, що потрібно задіяти голосові зв’язки. Щоб голосно говорити або ж тим паче співати, кричати, потрібно напрягти якийсь ментальний м’яз, який ослаб. Його потрібно оживити”, - розповів він ВВС Україна.
“Я просто хотів жити. Мені просто пощастило вижити. Але так пощастило не всім”, - каже він.
Загалом у полоні хлопець провів два з половиною роки: від 12 квітня 2022-го до 13 вересня 2024 року.
За цей час його етапували з однієї тюрми до іншої кілька разів. Його утримували в таких місцях неволі, як Оленівська колонія, Таганрозьке СІЗО-2 та тюрма в Мордовії.
Сніданок, який не забути
Юрій Гульчук наголошує, що не вважає себе “залізним морпіхом”.
Він почав строкову службу в батальйоні матеріально-технічного забезпечення 36-ої бригади ВМС у грудні 2021-го.
До того два роки вчився на китайській філології в Києві, але вирішив перервати навчання та піти до війська. За два тижні до масштабного російського вторгнення хлопець підписав контракт із ЗСУ.
24 лютого зустрів на КП на сміттєпереробному заводі в Маріуполі. “Ми прокинулися й почули, що щось бахнуло. На першому поверсі в нас вибило скло у вікнах. Це була друга лінія оборони. Ми переглянулися й вирішили, що щось вибухнуло десь на першій лінії. Потім ще поснідали “макарошками”.
Лише за кілька годин після цього сніданку Юрій дізнався, що почалася широкомасштабна війна. “Я подумав, що колись у книжках напишуть, що все почалося в Маріуполі 24 лютого. І ось я в Маріуполі. І сьогодні 24 лютого. Я уявлення тоді не мав, що мене чекало далі”.
26-27 лютого його взвод перевели із сміттєпереробного заводу на територію ВАТ “Азовобщемаш”. Там вони переїжджали з бункера в бункер. Там же його взяли в полон російські військові.
Кого били у тюрмі
“Ставлення до нас у полоні залежало від того, хто був на зміні в тюрмі. Траплялися такі наглядачі, тобто вертухаї, які били всіх полонених”, - розповідає Юрій Гульчак.
“Інші наглядачі виводили всіх з камери на коридор і питали, хто старший за 50 років, хворий чи поранений. Їх відводили в сторону від решти й не били. Я вважаю це проявом певної людяності”.
Відповідно, молодого й вцілілого військового ці наглядачі били.
“Це концтабір. Нас, звісно, били. Нас також змушували стояти на ногах після прийому їжі й до відбою”.
У жовтні 2024-го Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що Росія систематично піддає українських полонених тортурам.
У його звіті йшлося про те, що у російських тюрмах їх катують електричним струмом, б'ють, піддають сексуальному насильству, позбавляють сну, тривають у незручних позах протягом тривалого часу, принижують людську гідність та погрожують насильством.
Ці дані підтвердила Моніторингова місія ООН з прав людини.
За її даними, 95% українських полонених, яких вдалося обміняти, у російському полоні катували. Голова місії Даніела Белл визнала, що це "найгірше, що вона бачила за останні 20 років відвідування в'язнів від імені ООН".
Сни у полоні
Два з половиною роки в нього не було зв’язку з рідними. Листи від них він не отримував. Бачив, що декому з його камери якісь листи таки приносили. Ті листи прийшли із запізненням і були розпечатаними.
Лист, який він написав і відправив з російської тюрми своїй мамі, та отримала вже після повернення сина з полону.
У камеру до українського полоненого морпіха приходили кілька разів комісії з перевірками. Ці люди не представлялися. “Вони питали, чи все добре. Ми хором відповідали, що все добре. Вони виходили з камери – й наш день тривав, як завжди”.
У полоні Юрій Гульчук схуд на пару десятків кілограм, що є типовим для багатьох українських в'язнів війни.
За даними українського омбудсмена Дмитра Лубінця, звільнені з полону РФ українці часто перебувають у важкому стані. Вони втрачають у середньому 20-25 кілограмів ваги.
Хлопець розповідає, що поставив собі завдання - вижити й дожити до звільнення. “І при цьому по можливості залишитися цілим. Я також прокручував у голові позитивні образи. Що б не відбувалося навколо, ніхто не може змусити тебе думати певним чином”, - розповідає він про те, як витримав понад два роки в російських тюрмах.
Ще йому допомагали сни про батьків, спогади про дитинство та плани на майбутнє. Це було його внутрішнім життям, коли ззовні він зберігав мовчання.
“У полоні я часто бачив рідних у снах. Згадував, як ходив із батьками в різні ресторани, як подорожував. Прокручував у себе в голові розмови з цікавими людьми. Планував, що робитиму після повернення з полону. Приміром, на яке кіно піду, яку музику послухаю, що буду їсти”.
Прочитати інтерв'ю повністю можна тут.