Вчора, 14 листопада, Маріупольська міська рада з посиланням на мера Вадима Бойченка, а потім радник мера Петро Анрющенко також з посиланням на міського голову, повідомили світу, що близько 30% маріупольців повернулися в окупацію через те, що їм нема де жити.
Інформацію підхопили провідні українські видання - повірили на слово «авторитетному джерелу». А за українськими медіа – звісно що і російські.
Ось подивіться на заголовки, які лунали вчора в російській пресі.
"Вовина тысяча" не помогла: Жители Мариуполя уезжают с Украины домой
В Киеве рассказали о возвращении жителей Мариуполя в город
Треть жителей Мариуполя, которые уезжали на территорию Украины, уже вернулись в город. Об этом заявил назначенный Киевом мэр города Петр Андрющенко, передает РИА Новости
І проблема не в тому, що російська пропаганда використала заяву українського посадовця для поширення своїх наративів. Проблема полягає в тому, що ніяких 30% маріупольців, що повернулися в окупаці, - НЕ ІСНУЄ.
Звісно, люди повертаються. Але багато хто повертається, щоб переоформити майно, і зову виїжджають. Повертаються, щоб відвідати рідних, - і знову виїжджають.
Хтось, звісно, повертається і залишається там, бо нема ресурсу, щоб забезпечити своє життя на підконтрольній Україні території. Але ніхто не знає, скільки тих людей. Навіть росіяни. Ніхто!
Бо ніякого контролю чисельності населення не проводиться. Люди в’їжджають через Шереметьєво, а виїжджають вже з російськими паспортами через Білорусь або через Новоазовськ і далі – Грузія, Туреччина, Казахстан.
Відстежити, хто в’їхав та залишився, хто в’їхав та виїхав, дуже складно навіть росіянам. То звідки така інформація у мера Маріуполя? Невже він робив запит на російське ФСБ?
Джерело відоме – стеля. Саме зі стелі беруться всі ці «точні дані», які потім використовуються російською пропагандою.
Не виключено, що таким чином влада Маріуполя хотіла привернути увагу до проблеми житла переселенців, проте вийшло невдало. Бо з одного боку, зіграли на користь російській пропаганді, а з іншого – дискредитували третину мешканців Маріуполя, яких частина української спільноти одразу поспішила записати до зрадників.
Тож гратися відсотками, коли немає похідних даних і будь-якої соціології, - погана справа.
А ось що точно варто було б зробити, так це пригадати про іншу статистику – статистику загиблих навесні 2022 року.
Звісно, що встановити точну кількість загиблих (як і точну кількість тих, хто повернувся в окупацію) – неможливо. Але ж є проміжні дані, є встановлені факти загибелі з 24 лютого по 16 березня 2022 року. Хай теж не вичерпні, але ж вони є. То треба тиснути на ООН, щоб вона врахувала хоча б тих вбитих Росією маріупольців, загибель яких вже встановлена і підтверджена їхніми близькими.
Звісно, що це не остаточні цифри. Але вони більш реальні, ніж нуль, який зараз демонструють дані ООН щодо загиблих в Маріуполі та Волновасі.
Це питання надважливе. Воно важливе не тільки для маріупольців. Воно важливе в цілому для України і для сприйняття на Заході наслідків війни, що розв’язала РФ.
Чому за три роки повномасштабного вторгнення українська влада не зробила нічого для того, щоб міжнародні організації нарешті почали враховувати загиблих у Маріуполі для підрахунку жертв російської агресії в Україні – незрозуміло. Втрачаємо час.
Анна Романенко
Цей матеріал написаний у форматі авторської колонки, де автор висловлює свою позицію щодо проблеми. Автор несе відповідальність за власні твердження. Редакція може не поділяти позицію, висловлену автором.